Мирослав Білецький: «Людяність і єдність — надважлива зброя у важкі часи…»

Депутат Закарпатської облради   — про бюрократичні утиски, відставку уряду Азарова, виборчий рекорд, “сірого кардинала”, антидепресанти та про свою мрію.

Депутат Закарпатської обласної ради Мирослав Білецький — друга людина у Закарпатській обласній військовій адміністрації та рекордсмен за кількістю набраних голосів серед колег по облраді на крайніх виборах 2020 року. Партнери, знайомі та представники депутатського корпусу облради характеризують його як відповідального, досвідченого і виваженого політика, котрий не кидає слова на вітер і добре обмірковує свої публічні заяви.

“Батько змалку навчив цінувати дружбу, шанувати рідних та відповідати за свої слова…”

Сьогодні у традиційній рубриці «Депутати зблизька» — наша розмова про політику у житті Мирослава Білецького, його вподобання, принципи, цікаві історії за період депутатства та життя поза політикою.

— Мирославе Золтановичу, чи думали колись, що станете політиком, ба більше — державним службовцем вищої ланки? Були такі амбіції у юності, чи це швидше була вимога часу та рішення команди однодумців?

— Такого чітко вираженого бажання стати політиком не пам’ятаю. Воно могло бути хіба десь дуже глибоко і у вигляді відчуття справедливості та готовності брати відповідальність за свої дії.

— Розкажіть трохи про ваше дитинство, школу, юнацькі прагнення та про повороти долі, які стали ключовими у формуванні нинішнього депутата облради Мирослава Білецького?

— Народився у селі Рокосово на Хустщині у простій, але дуже згуртованій сільській родині. Батько змалку навчив цінувати дружбу, шанувати рідних і відповідати за свої слова та вчинки. Так склалося, що моїми першими друзями були дорослі люди, бо батько брав мене на роботу, і взагалі я завжди був поряд із ним. Мабуть, тому ще у юному віці почав мислити по-дорослому.   Там, у селі, потроху сформувалося коло перших друзів та перші бажання розвиватися, виходити за межі села і району, досягати успіхів у житті і розбиратися у людях… Але якогось різкого повороту не було. Було розуміння того, що я вмію згуртовувати навколо себе людей, заряджати їх упевненістю та вірою у свої сили. Була віра у те, що я можу більше, аніж мої однолітки, що можу вийти з того замкнутого кола, коли після школи молоді люди їдуть на заробітки, бо не бачать жодних перспектив розвитку вдома… При мені так формувалися цілі династії заробітчан. Люди піднімали близьке і далеке зарубіжжя, а вдома без їхньої уваги залишалися дружини, та, фактично, без батьків росли діти.

— Пригадуєте здобуття Україною незалежності? Що для вас особисто змінилося у той час?

— Звісно! Мені було тоді 15 років. До нас у село приїхав депутат райради, вже не пригадую його прізвища. Але пам’ятаю, що ми з однолітками та місцевими жителями обступили його і спрагло випитували, як це відбулося і що це для нас тепер означає… Тоді в очах батька та у поглядах односельчан читалася певна розгубленість та багато запитань про те, як жити далі… Пригадую ще, що за кілька днів по тому у школі замість червоного прапора СРСР з’явилися синьо-жовті прапори і портрет Кобзаря замість Володимира Ульянова… Однак ще до цієї події Хуст і частково район був таким собі центром націонал-патріотизму на Закарпатті. Тепер розумію, як їм на той час було не просто. Попри все місцева інтелігенція збиралася на мітинги, формувала обласний осередок Народного руху, про який ми так само вже чули раніше, і який згодом відіграв важливу роль у здобутті незалежності… Але скажу чесно, що тоді я ще не усвідомлював усю важливість цієї історичної події, до якої Україна йшла століттями.

“Альтернативу просто плисти за течією я навіть не розглядав…”

— Як обирали майбутній фах у Львівській політехніці? На вибір вплинули друзі, батько чи поточна потреба?

— Першу освіту за інженерним напрямком у Хустському лісотехнікумі, скажу чесно, сам не обирав. Що ж до Львівської політехніки, то тут, мабуть спрацювала поточна ситуація і чітке бачення, для чого мені ця освіта. На той час я вже добре знав, що хочу відкрити власне підприємство і дати роботу нашим людям тут, вдома. Щоб добре розуміти, як функціонуватиме така фірма на ринку, як керувати її ресурсами, як прогнозувати її розвиток, треба було мати не лише гроші, а й елементарну економічну освіту. Крім того, я інтуїтивно відчував, що ця освіта мені не один раз у житті ще згодиться. Так і сталося…

— Перед тим, як стати політиком, у вас була альтернатива? Був ще якийсь, можливо, легший або важчий інший шлях, яким хотілося піти?

— Альтернатива, звісно, була. Можна було просто плисти за течією, і, як більшість підприємців області, тихо платити данину або у вузькому колі жалітися один одному, як нас утискає влада через десятки позапланових перевірок та через купу інших штучних бюрократичних перешкод бізнесу. Мене ці речі були добряче “дістали”, тому таку альтернативу я навіть не розглядав. Натомість разом з однодумцями вирішили взяти на себе відповідальність, аби говорити про ці всі речі публічно й долучатися до змін у області та країні…

— Чому зупинилися на «Народному Фронті»?

— На той час це була нова, незаплямована скандалами політична сила з лідером, який мені імпонував своїми діловими якостями, підходом до вирішення питань, стрімкою політичною кар’єрою і не тільки… Ну, і команда в області зібралася непогана. Тоді вперше познайомився з нинішнім керівником підрозділу «Птахи Мадяра» Робертом Бровді та іншими молодими й амбіційними закарпатцями. Хоча, зауважу, що для того, щоб потрапити до «Фронту Змін», ми здобули добротну політичну освіту. Зокрема, у проекті «Школа влади» навчалися тонкощам депутатської роботи, механізмам впливу на владу, політичному законодавству тощо. Зізнаюся, що ці знання й досі стають у нагоді. Тому рекомендую всім кандидатам у депутати проходити такі навчання, щоб не соромно було потім перед колегами.

— Що найбільше запам`яталося з першої депутатської каденції?

— Було багато цікавого. Але найбільше врізалося у пам`ять озвучене на одній із сесій у 2011 році звернення нашої фракції до парламенту про відставку уряду Миколи Азарова та щодо імпічменту Януковича. На той час, коли усіма центральними структурами у державі керувала «Партія регіонів», це було доволі сміливо. Треба було бачити обличчя президії (кому цікаво, можете «загуглити», хто керував радою 6-го скликання й облдержадміністрацією у ті часи) на сесії, коли ми озвучували ту заяву. На жаль, звернення підтримали лише 5 депутатів нашої фракції та всього кілька колег з «Батьківщини».

Як набрати понад 115% виборчої квоти?

— На крайніх місцевих виборах 2020 року вас обрали депутатом облради уже втретє. Ви набрали 6668 голосів виборців або 115.16% квоти і стали рекордсменом серед колег по «обласному парламенту». Можете трохи підсвітити таємницю такого результату?

— Жодних таємниць тут насправді нема. Це була звичайна виборча кампанія. Перед місцевими виборами 2020 ми з командою непогано попрацювали на позачергових парламентських виборах- 2019. Тоді показали в окрузі й області мабуть один із найвищих результатів у державі за “Українську стратегію Гройсмана”. Крім того, на Хустщині мене знають не за якимись гаслами чи пустими обіцянками. Я ніколи такі обіцянки просто не даю і не займаюся популізмом. Натомість, чи то будучи депутатом, чи заступником голови ОВА, я завжди намагаюся передусім бути собою, чути проблеми людей, допомагати особисто, де маю можливість, і казати людям правду про реальний стан справ. Так легше жити і потім дивитися в очі людям. Думаю, це для виборців важливо і саме це могло вплинути на їхні рішення. Ну і, звичайно, важко не згадати й добре злагоджену роботу моєї команди. З іншого боку, мені смішно дивитися на тих чиновників, які після призначення на посаду, змінюють навіть ходу та вираз обличчя, роблячи його зарозумілим. Вони точно не думають про те, що їх персона на певній посаді — явище тимчасове.

Щодо своїх виборців, то відповідаючи на їхню довіру, я не на словах пам’ятав, пам’ятаю тепер і буду пам’ятати завжди про мою малу батьківщину. Зокрема, про медицину, освіту, благоустрій та інші галузі життя Хустського району. Однак це не означає, що я нехтую можливістю реалізувати певні проекти у інших куточках області, розділяючи закарпатців на своїх та чужих.

“Якщо моя стриманість і несприйняття популізму викликає у людей асоціацію з “сірим кардиналом”, то я не проти такого титулу…”

— Час від часу місцеві ЗМІ називають вас «сірим кардиналом» закарпатської політики. Як ви сприймаєте це неформальне звання?

— Ого! Цілий сірий кардинал! (посміхається). А ви знаєте історію цього титулу? У нас він якось сприймається з відтінком негативу і його пов’язують із кардиналом Рішельє. Насправді ж Рішельє був “червоним кардиналом”, а «сірим» називали ченця, який стояв за ним, і саме він керував країною. І не просто керував, а навіть примудрився виграти дворічну франко-британську війну у 17 столітті. А монарх Франції Людовік XІІІ у цей час влаштовував бали, гуляв і розважався. Той сірий кардинал, фактично, зберіг велику державу.

Тому повертаючись до моєї скромної персони, скажу так: якщо моя стриманість і уміння часом зробити крок назад, щоб потім зробити два кроки вперед, уміння промовчати замість красивих промов та несприйняття популізму, викликає у когось асоціацію з “сірим кардиналом”, то я не проти такого титулу.

“Тепер здається, що це тривало цілодобово, майже без сну і відпочинку, суто на енергії, яка йшла від бажання зберегти країну…”

— Як змінилося ваше життя після початку війни в Україні? Що робили у перші дні вторгнення?

— Життя змінилося кардинально. Зійшли нанівець чимало планів, задумів, проектів, над якими працював роками. Але найстрашніше було тоді навіть думати про те, що ми можемо втратити країну і потрапити під гніт отих північних варварів. Спершу то все було наче жахливим сном. Навколо був суцільний хаос. Так тривало кілька перших днів після нападу, коли було відчуття, що ти на автоматі ходиш на роботу, збираєш допомогу, налаштовуєш на позитив оточуючих… Потім, коли були перші жертви і перші тисячі українців почали приїжджати на Закарпаття, прийшло усвідомлення, що війна тут поруч і що потрібно всіма можливими й неможливими способами підтримувати нашу армію та наших людей.

Ми в ОВА разом з Віктором Микитою почали шукати місця, де б можна прихистити сотні тисяч українців, котрі втікали від бомбардувань та окупації. Паралельно акумульовували гуманітарну допомогу та шукали, як її відправити на передову та у постраждалі області, оскільки іноземці боялися їздити Україною. Крім того, домовлялися про харчування та медичну допомогу для тисяч українців, домовлялися про пропуск через кордон різного роду допомоги, яку наші міжнародні партнери відправляли для потреб військових та цивільних. Тепер здається, що це тривало цілодобово, майже без сну і відпочинку, суто на енергії, яка йшла від бажання зберегти країну.

— Разом з головою Закарпатської ОВА Віктором Микитою ви систематично їздите на передову з допомогою для наших земляків-військовослужбовців. Яка мотивація і які враження від цих візитів? Були якісь небезпечні для життя ситуації?

— Це — найменше, що ми можемо зробити. Мотивація тут логічна і однозначна: ми розділяємо кожне свято з тими, завдяки кому маємо можливість його зустрічати. Бачити радісні очі тих хлопців від зустрічі з земляками, від того, що про них не забули і що вони комусь потрібні — це найкраща мотивація. Тому я закликаю усіх, хто має таку ж можливість: їздити і допомагати. Що ж до небезпеки, то вона там є завжди. Ніколи не знаєш, що у голові у тих орків, куди вони вирішать запустити ракету чи снаряд. Якщо обстрілюють навіть західні області, то лінія фронту та прифронтова зона — апріорі сповнена небезпеки. Принаймні у наших поїздках ми намагаємося робити все швидко й акуратно, щоб не наражати на небезпеку ні себе, ні хлопців.

“У роботі найважче — спілкуватися з людьми, котрі досі живуть совком та мислять шаблонами…”

— Де черпаєте сили для роботи?

— Якось не замислювався над цим питанням… Можливо, у візуалізації майбутніх результатів роботи. Коли ти чітко бачиш ціль та мету, це сильно мотивує. Ну, принаймні мене. А ще сили додають люди. Професіонали своєї справи, які допомагають рухатися до мети. Люди у будь-якій справі — це головний ресурс.

— А що, якщо чесно, що у вас не дуже виходить? У чому бачите свої мінуси?

— Ну, так щоб взагалі щось не виходило, то такого немає. Часом важко спілкуватися з людьми. Особливо з тими, котрі досі живуть совком та мислять шаблонами. Або з тими, які намагаються тебе перехитрити, вдаючи друзів та партнерів і думаючи, що ти про це не здогадуєшся. Або з такими, хто вигадує десятки “відмазок”, щоб не виконувати ту чи іншу роботу. Дуже непросто з такими людьми, але я їм усім вдячний за науку. Бо кожне таке непросте спілкування шліфує мій характер, додає досвіду і збагачує прикладами, як може бути. Попри все, знаходяться нові і нові приклади, які не припиняють дивувати.

— Чим займаєтеся у вільний час? Маєте хобі?

— У вільний час намагаюся побути з рідними. До речі, вони теж дають сили для діяльності. Тому я завжди з нетерпінням чекаю вихідних і цих зустрічей. Щодо хобі, то такого якогось яскраво вираженого у мене нема. Але отримую задоволення для душі і тіла під час бігу. Уже не пригадую, хто з мудреців сказав, що коли тяжко на душі, треба щоб працювали ноги. Це справді так. І не обов’язково, коли важко на душі, а коли відчуваєте, що закипає голова чи тонете у справах. Тоді важливо дати роботу ногам. І це не обов’язково має бути біг, можна просто пройтися на свіжому повітрі.

— Якою є ваша мрія? І чи вона змінювалася протягом життя?

— Ви раніше запитували, як війна змінила моє життя? Так от, війна змінила і мої мрії. Якщо колись мріяв про певний кар’єрний ріст, про майбутнє дітей, про велику і щасливу родину, про реалізацію окремих проектів, то з початку війни ці мрії відійшли на задній план. На першому ж плані залишається мрія жити у мирній країні, мрія про перемогу України, щоб припинився терор окупантів, припинилися смерті українців від війни, руйнування та нищення наших міст і сіл. Це нині — основна мрія, і для її досягнення я щодня намагаюся щось робити.

«Людяність і єдність — це надважлива зброя у важкі часи…»

— Ваше життєве кредо це…

— Не знаю, чи це кредо, але у житті намагаюся не розпорошуватися на всілякі дрібниці і бути максимально корисним людям. Бо життя не таке вже й довге і дуже цінне, щоб його витрачати на порожні справи. До речі, якщо знаєте людей, які страждають від депресії, можете порадити їм задуматися над цінністю і швидкоплинністю життя. Це чудовий антидепресант, допомагає і переключитися, і включитися у саме життя.

— Що б побажали закарпатцям для того, аби пережити непрості воєнні часи?

— Головне побажання — залишатися людьми у всіх сенсах цього слова. Не бути глухими, сліпими й німими до бід, негараздів та проблем оточуючих. Робіть добро, не думаючи про винагороду, і тоді винагорода сама вас знайде. Я перевіряв. Людяність і єдність — це надважлива зброя у важкі часи. І наш ворог це розуміє, намагаючись посварити українців між собою та нав’язуючи нам свою тваринну поведінку. Маємо бути вище цього, тоді, впевнений, у нас усе вийде…

Закарпатська облрада

clipnews