Іштван Бартфай (Bártfay István) народився у містечку Епер’єш (угор. – Eperjes) – нинішньому словацькому Прешові 1902 року. Його батьки були місцевими садівниками, людьми простими і роботящими, котрі мріяли вивчити своїх синів. Першим освіту отримав старший син Калман (народився 1886 року), котрий обрав життєвий шлях римо-католицького священика. Він був висвячений у 1909-му, а в жовтні 1914-го отримав призначення очолити римо-католицьку громаду Перечина. На той час якраз розгоралася Перша світова війна, і Епер’єш опинився зовсім близько від Східного фронту бойових дій. 12-річний Іштван Бартфай якраз навчався у місцевій королівській католицькій гімназії, коли до будівлі цього навчального закладу почали привозити поранених вояків. Уже потім у своїх спогадах він писав, що гімназію Епер’єша перетворили на військовий шпиталь, парти викинули на вулицю, в класи позаносили солом’яні тюки, які, накривши простирадлами, стали ліжками для сотень поранених.

Навчання у гімназії припинили, лінія фронту наближалася, тож батьки вирішили відвезти Іштвана до старшого брата Калмана. Мама повела хлопчика на вокзал, сіла з ним увечері у поїзд з розбитими вікнами, буквально набитий людьми. Цілу ніч вони їхали до тодішнього Унґвара, а коли зранку вийшли на залізничній станції, дізналися, що поїзд до Перечина щойно поїхав, а наступного сьогодні вже не буде. Саме таким було для розгубленого 12-річного Іштвана Бартфая перше знайомство з зимовим Унґваром 1915 року. Хлопцю з мамою нічого не лишалося, як іти до Перечина пішки. Показати дорогу визвався незнайомий чоловік, котрий сказав, що проведе їх, якщо вони пригостять його сливовицею у кормчі біля «Квасної води». Свою сливовицю чоловік отримав, провів жінку з хлопчиком до Доманинців, а тоді сказав, щоб ішли тим же шляхом далі, аж до Перечина. Лютнева дорога видалася непростою, вже немолода мама дуже стомилася. Біля Ворочева вона спустилася до річки попити води, аж тут Іштван побачив свого брата Калмана, котрий їхав їх зустрічати на бричці.

Молодий Іштван Бартфай (лежить у центрі) біля ніг свої батьків – Ондраша та Ілони Бартфаїв. Священик Калман Бартфай стоїть за спиною батьків з правого боку

Життя у Перечині було тихим і спокійним. Коли мама повернулася до Епер’єша, Калман узяв усі турботи по догляду за молодшим братом на себе, навчав його алгебри та латини, домовився про заочне проходження другого і третього гімназійного класу з домашнім навчанням і здачею іспитів в Унґварській королівській католицькій гімназії. Оскільки власного будинку для священика римо-католицька громада Перечина не мала, Калман Бартфай зі своїм молодшим братом кілька років проживали в одній кімнаті, яку орендували в будинку Зозулича за 150 метрів від церкви. Лише згодом вдалося придбати будинок для плебанії, та оскільки знаходився він далеченько, аж біля залізничної станції, священик домовився із заводом Бантліна про обмін цього приміщення на те, в якому проживали службовці заводу і який знаходився поруч із церквою.

Іштван проживав у брата в Перечині майже до кінця Першої світової війни, а тоді вступив у Братиславі до духовної семінарії. Можливо, зробив він цей крок під впливом Калмана, однак незабаром зрозумів, що не хоче бути священиком. Він був дуже розумним і здібним хлопцем: добре навчався, володів кількома мовами, гарно говорив, прекрасно грав на скрипці, складав вірші. Його захопила ідея стати юристом, тож Іштван, не шкодуючи, покинув семінарію і вступив у Братиславі до університету. Коли закінчив навчання, життєві шляхи знову привели його до Перечина, де він знайшов місце молодшого юриста, а пізніше – й дружину. Точніше, дружину Іштвану знайшов усе той же Калман, котрий уже давно примітив для свого братика дочку землевласників із Ворочева Марту Ярош. Яроші були родиною поважною, заможною, в якій було також чимало відомих римо-католицьких священиків. Про кохання в цій історії не йшлося, молодих людей обвінчали, бо вони були хорошою партією одне для одного. Тим не менше, пара ця прожила у міцному шлюбі багато років, подарувавши світові шістьох дітей.

Весілля Іштвана Бартфая та Марти Ярош

У 1929 році у Ворочеві Марта Бартфай стала мамою першої доньки Терези – тієї самої співачки Закарпатського народного хору, яку через багато років називатимуть карпатським солов’єм. За нею у 1930-му світ побачила друга донька Єва, а у 1932-му в подружжя народилася третя донечка Марта. На той час Іштван мав уже непоганий досвід в роботі юристом, тож вирішив переїхати з сім’єю до Ужгорода і пошукати краще місце. У 1935 році Іштван Бартфай придбав на вулиці Дайбозькій, 2 невеличкий старий будиночок, який належав 73-річній Марії Варі (в дівоцтві – Кабаці). Він перебудував його і розширив, отримавши просторий дім на дві квартири. Вже там народилися інші діти подружжя:  у 1937 році – Степан (Іштван), у 1939-му – Клара, а у 1942-му – Андрій (Ондраш). Ще двоє діток, які були двійнятами, померли при народженні.

Так виглядав будинок на Дайбозькій донедавна

Найулюбленішим місцем Іштвана в новому будинку на Дайбозькій був його робочий кабінет, посеред якого стояв важкий дубовий стіл із розкішним кріслом, на поруччях якого були дуже майстерно вирізьблені голови левів. Там же, у кабінеті, лежала і його скрипка, на якій Іштван любив грати у вільний час. Хоча у ті роки вільного часу в нього майже не було, адже нова робота в конторі знаного громадського діяча і адвоката Отокара Бенди захопила його повністю. Контора ця працювала зовсім близько від нового будинку Бартфаїв – на вулиці Собранецькій, 1. Там Іштван працював до політичних змін у кінці 1930-х років. Коли чехословацький Ужгород знову став угорським Унґваром, нова влада запросила Ішвана Бартфая стати чиновником. У 1939-му Міністерство внутрішніх справ Угорського Королівства призначило його юристом урядової адміністрації краю, а через кілька років кар’єра Іштвана Бартфая досягла піку – його призначили головним прокурором комітату Унґ (щось на зразок районного прокурора).

Сім’я Іштвана Бартфая гостює у Ворочеві в батьків Марти. У радянські часи на місці покинутого будинку Ярошів був магазин

Та свою високу посаду прокурора він займав недовго, бо, як ми знаємо, кінець Другої світової війни знову докорінно перевернув життя міста і всього краю з ніг на голову. Якимось дивом Іштван Бартфай зміг уникнути сумнозвісних «маленьких робіт», на які забирали місцевих угорців та німців, – мабуть, допомогли документи про народження на території Словаччини. Нащадки чули, що мав Іштван проблеми і з МДБ, службовці якого тоді масово заарештовували і допитували ужгородців, але до арешту в його випадку не дійшло. Більше не пощастило старшому братові Калману, котрий після Перечина служив у Виноградові. Цього римо-католицького священика засудили у 1949-му на 25 років позбавлення волі, і хоч повернувся він із сибірських таборів значно раніше терміну, здоров’я мав таке підірване, що помер в Ужгороді у 1964 році.

Калман Бартфай

Ці післявоєнні роки стали для Іштвана Бартфая справжнім випробуванням на міцніть. Працювати за фахом він більше не міг, тому пішов у Закарпатський народний хор, де деякий час співав разом зі старшою донькою Терезою. Коли хор почав активно їздити на гастролі, Іштван звільнився. Знайшов роботу лише на фанерно-меблевому комбінаті, де до пенсії працював звичайним столяром. Іноді до нього додому ще приходили по старій пам’яті клієнти – в основному літні корінні ужгородці, котрі добивалися справедливості, відвойовуючи у держави забрані будинки та землі. Тоді Іштван знову сідав за свій дубовий робочий стіл,  складав і перекладав документи, під якими навіть не міг підписатися офіційно. За таку юридичну допомогу люди дякували Іштвану, чим могли. Він же не відмовляв нікому, бо на своєму прикладі знав, як це важко – відстояти своє майно.

Ні, родинний будинок на Дайбозькій (у радянські часи – Куйбишева) у Бартфаїв не забрали, але з іншим виникли проблеми. Річ у тім, що ще у 1937 році дядько дружини Іштвана Марти Бартфай вирішив побудувати собі в Ужгороді будинок. Тоді римо-католицький священик Карой Ярош служив у селі Яцовце в словацькому топольчанському окрузі, але планував на пенсії переїхати ближче до родини. Він придбав у Єлизавети, Аранки, Едіти та Олени Барти, котрі проживали на вулиці Кальварській,10, частину їхньої землі, і попросив Іштвана Бартфая прослідкувати за будівництвом дому, який фактично заклав в місті нову вулицю – у 1937-му її називали вулицею Непомуцького, у 1940-х – Сент-Геллерт, а з радянських часів і досі – Білоруською. Вже в період будівництва бездітний священик Карой Ярош казав, що по своїй смерті залишить цей будинок улюбленій племінниці Марті, тож сім’я Бартфаїв сприймала його, як свій родинний, доглядала за ним весь час, поки Карой Ярош був відсутній у місті.

Одна з найкрасивіших модерністських вілл Ужгорода – будинок Кароя Яроша на вулиці Білоруській

Слід сказати, що нормально пожити у цьому будинку на пенсії священик так і не зміг. Він приїхав після війни, аби відстояти своє майно і в 1950-му з допомогою Іштвана Бартфая таки виборов у суді визнання права особистої власності на це домоволодіння. Боячись нових зазіхань, того ж року священик офіційно подарував 4-кімнатний дім племінниці Марті та її доньці Єві. Згодом, після смерті Марти, мудрий Іштван Бартфай розділив два родинних будинки між усіма дітьми: трьом старшим – дім на Білоруській, трьом молодшим – дім на Дайбозькій.

Велика родина Іштвана Бартфая

Свою старість Іштван проживав активно, знайшов розраду у тому, що багато дописував у наукові угорські журнали, наприклад у «Élet és Tudomány» («Життя і наука»), писав вірші, листувався з рідними, грав на скрипці. Мав улюбленого песика – білу маленьку дворняжку Фіцко, яку зовсім випадково забрав у жінок, котрі мусили переїжджати і не знали, куди подіти пса. Завжди елегантно одягнений Іштван зазвичай зранку йшов прогулятися містом зі своєю тростиною, а песику Фіцко казав: «Сиди, чекай пошту». Фіцко дуже полюбив свого нового господаря, і потім, коли в Іштвана Бартфая стався інфаркт, так його захищав, що лікарі «швидкої» навіть боялися до пацієнта підійти. Помер адвокат у 1989 році, мовби підтверджуючи своє старе передбачення. Бо колись, розповідаючи про своїх батьків, котрі були довгожителями, він казав: «Мої батьки померли після 90 років, а я стільки не проживу, мене затягнуть дві петлі – 88».

 

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

 

За руйнуванням цього будинку і захоплення прилеглої зеленої зони стоїть родина мера Ужгорода Богдана Андріїва з бізнес-партнерами. Більше про це читайте тут:

Новий земельний дирибан мера Ужгорода Богдана Андріїва та його бізнес-партнерів (фото)