Відомий та невідомий Духнович

24 квітня ми відзначаємо чергову річницю від дня народження О. Духновича — фактично найзнаменитішого нашого краянина, відомого далеко за межами області. 

Будучи за життя абсолютно незручною постаттю для можновладців і пристосуванців, він після смерті парадоксально став консолідуючою постаттю для нашої людності. Його шанують представники найрізноманітніших політичних напрямків, кожен намагається зробити О. Духновича тільки своїм прапором, проте ця складна фігура не вкладається у спрощені ідеологічні схеми. Його справедливо звуть Будителем нашого духу. 

Родом із дитинства 

Олександр Васильович Духнович народився 24 квітня 1803 року в с. Тополя (нині Гуменського округу Пряшівського самоврядного краю Словаччини) у сім’ї священика. Тополя була дуже бідним селом, наприкінці ХVIII ст. там проживало всього 430 душ. Невдовзі Василя Духновича перевели в заможніше село Стащин, де й минуло дитинство майбутнього будителя. Коли 1816 р. помер від тифу його батько, дід розповів Сашкові таємницю їхнього роду. Нібито родоначальник був князем Черкаським і служив Петрові І, але ставши «капітаном» стрілецького бунту проти царя, мусив тікати аж у Тополю, де назвався Духновичем і став дяком. У ХХ ст. дослідник І. Панькевич відшукав ряд документів, які спростовують цю легенду, і зробив висновок: «Предок Духновича прийшов у с. Вишній Мирошів із Волині приблизно в першій чверті ХVIII ст.». 

Мати будителя Марія теж походила з попівської родини Герберіїв. Не дивно, що батьки виховували сина, за його ж спогадами, «в руському національному дусі». Згодом навчанням хлопця займався його дядько Дмитро Герберій, священик у Стащині, а далі — дід Іван Герберій, парох у Клокочові. Там же Олександр пішов у початкову школу, де його навчав місцевий дяк, котрий відзначався крайньою жорстокістю. Закінчивши 1813 р. сільську школу, хлопчик вступив до Ужгородської школи. Далі О. Духнович вступив до Ужгородської гімназії, де закінчив шість класів. По смерті батька в сім’ї лишилося шестеро дітей і Олександр, що був другим сином, хоч і мріяв «присвятити себе студіям землемірства», мусив послухатися матері й вивчати богослов’я. Пряшівський єпископ Г. Таркович надав йому стипендію 150 флоринів із умовою працювати потім у його консисторії. 

Перші випробування 

Гімназійну освіту О. Духнович завершив 1821—1823 рр. у Кошицях, а 1823—1827 рр. вчився в Ужгородській духовній семінарії, що розмістилася в замку. Після висвячення О. Духнович отримав призначення архіваріусом єпархіальної канцелярії у Пряшеві. Молодий і запальний О. Духнович так і не зміг найти спільної мови з владикою. Біограф О. Рудловчак пояснює це так: «Духнович виявляв виразний потяг до світського життя, а Таркович був суворим аскетом… Таркович любив нерухомість і спокій, кабінетне життя, а Духнович прагнув розворушити застій єпархії». О. Духнович поважав свого патрона. Мабуть, це з його слів занотував його товариш К. Кустодієв, що Таркович «був високоосвіченою людиною, архівом усяких можливих знань, латинською і грецькою мовами він володів як своєю рідною, завжди жив, як найсуворіший монах». Проте щоденні зіткнення вкрай несумісних характерів призвели до того, що 1830 р. Г. Таркович так характеризував підлеглого: «З точки зору канонічної послушності становить собою щось діаметрально протилежне… Навів на мою душу доволі зневажливої і наклепницької обмови». 

1830 р. О. Духнович подався до Ужгорода. Тутешній єпископ Олексій Повч, що знав Духновича ще з семінарії, погодився прийняти його до себе. Проте пряшівський єпископ не давав згоди на перехід у іншу єпархію. О. Духнович лишився без шматка хліба. Допоміг йому ужгородський віце-жупан Степан Петровай, взявши домашнім учителем для свого семирічного сина. Так О. Духнович прожив до 1833 р., коли пряшівський єпископ Таркович таки примусив його повернутися на місце призначення під загрозою позбавлення сану. Через якийсь час його перевели до села Біловежа, де він мешкав чотири роки. У цей час священик уклав першу рукописну збірку своїх творів «Приватні роздуми». У середині тридцятих він писав навіть інтимну лірику, але 1836 року знов повернувся до громадських мотивів. 

23 квітня 1838 р. новопризначений мукачівський єпископ Василь Попович запросив О. Духновича на посаду нотаріуса. 

У розквіті сил 

Наприкінці 1843 р. О. Духновича іменовано каноніком у Пряшеві, куди О. Духнович у січні 1844 р. перебирається на постійне мешкання. Єпископ Г. Таркович помер ще 1841 року, його ж молодий наступник Й. Гаганець був однодумцем Духновича, підтримав його починання. Уявлення про них дає рукописна збірка О. Духновича «Вибрані бесіди» з матеріалами за 1845—1848 рр. Судячи з неї, О. Духнович був членом зборів Шаришського комітату, очолював його делегації, вітав високих гостей, брав участь у зборах сусідніх комітатів. 1847—1848 рр. О. Духнович був першим і останнім депутатом від Пряшівської єпархії у крайовому сеймі в Братиславі. 

Тоді ж О. Духнович реалізує себе як історик. 1846 р. він завершив «Історію Пряшівської єпархії», а 1847 р. почав «Біографію Василя Поповича», водночас пише етнографічну розвідку «О народах крайнянских». Наприкінці сорокових він почав працювати над книгою «Истинная исторія карпато-россов». За оцінкою його біографа О. Рудловчак, це була перша історія закарпатських українців, укладена на місцевому грунті руською мовою. Одночасно О. Духнович виступає як юрист. 1847 р. у Пряшеві виходить укладений ним «Корпус канонічних законів» у двох томах. Наступного року він закінчує «Статут Пряшівської єпархиї», який зараз зберігається у Львові. 

Як спишський архідиякон О. Духнович наглядав за церковним округом. Це дало йому змогу впливати на місцевий клір і утримувати певний контакт із ширшими масами. Тут він приступив до укладання букваря «Книжиця читалная для начинающих». Як вказує філолог О. Горячко, найсуттєвішою рисою цього букваря є те, що автор вперше на українських землях запропонував учням учити грамоту на зразках рідної, місцевої говірки. Доти практично всі букварі послуговувалися мовою церковнослов’янською. Невдовзі сам О. Духнович зі здивуванням і гордістю відзначав у пресі: «В Пряшевськой єпархії безплатно розданы 2000 ексемпляри такого учинили успіха, якого доселі єще видано не было, бо руські діти із неї по-руськи читати научилися, а не мадярськи». Мовознавці М. Штець, В. Добош, В. Статєєва, Б. Галас, Й. Дзендзелівський переконливо довели, що руська мова цього букваря — один із перших варіантів української літературної мови. 

1848 р. в Австрії спалахнула революція. Численні народи повели гостру боротьбу за свої національні права. О. Духнович ревниво спостерігав, як стрімко рухаються до мети угорці, наскільки відстають від них його одноплемінники, не користуючись новими нагодами. Сам же О. Духнович розгорнув бурхливу активність. Він завжди вважав центром культурного життя Угорської Русі Ужгород. Як зазначив П. Чучка, О. Духнович у 1850 р. одним із перших став вживати слов’янську назву Ужгород, саме він утвердив її в галицькій пресі. А в жовтні 1848 р. він звернувся до Ужгорода, в консисторію Мукачівської єпархії з пропозицією заснувати тут друкарню. І. Чурговичу доручили домовитися з власником ужгородської друкарні про її купівлю і переведення на кириличний шрифт. Та, врешті-решт, слушні пропозиції О. Духновича було «заморожено». 

Імовірно, це було пов’язано з арештом будителя. На початку квітня 1849 р. угорська революційна армія зайняла Пряшів (цей загін складали переважно місцеві німці, що навіть не розуміли угорської) і 27 квітня О. Духновича арештували, як він згадував, «за намовою ворогів та тому, що писав руські книжки». 1867 р. анонімний автор ужгородської газети «Слово» так прокоментував цей факт: «За составление невинной азбуки для народних школ… чуть не поплатился он своею жизнью». З Пряшева архидиякона босим погнали під багнетами до Кошиць, де він мав постати перед трибуналом. Вісім днів його тримали в тюрмі. Проте шаришський жупан П. Луженський зміг визволити О. Духновича і на початку травня він повернувся до Пряшева. Йому було заборонено виїзд із міста, над ним встановлено поліцейський нагляд, під яким він із перервами перебував до кінця життя. Але зломити О. Духновича не вдалося. 9 травня 1849 р. він став членом шаришського жупного комітету. 22 червня 1849 р. до Пряшева вступили російські війська. О. Духнович згадував: «Я не в силах описать… чувства радости, увидев первого на улице пряшевской козака. Я восхищен плясал и плакал, ронились тучею слезы…, то была, верно скажу, первая да, быть может, и последняя радость моей души». 

Вже восени 1849 р. будитель знову звернувся до ужгородців із тією ж пропозицією про друкарню — тепер уже через пряшівського єпископа. Обережний В. Попович на якийсь час виїхав з Ужгорода і справу взяв до рук його заступник І. Чургович. Але і тепер її не було доведено до кінця. Тоді О. Духнович запропонував створити друкарню на базі Пряшівського монастиря. Коли 1851 р. він приїхав до Ужгорода для формального схвалення цього плану, на який уже мав усну згоду В. Поповича, останній раптом відмовився його прийняти, а поліція навіть мала арештувати приїжджого як бунтівника і антидержавного агітатора. Його врятувала… банальна описка. В наказі про арешт стояло прізвище Динович. Тому Духновичу вдалося спокійно виїхати. Проте кирилична друкарня в Ужгороді, яку намагався відкрити ще М. Лучкай, з’явилася тут лише в 1860-ті роки. 

Спинений, але не зламаний 

Натомість ще 1850 р. О. Духнович заснував у Пряшеві «Літературноє заведеніє Пряшевськоє». У заяві до владики Й. Гаганця мету цього товариства сформульовано так: дати «добродушному, обдарованому найкращими природними здібностями, але дуже занедбаному народові розраховану на його світогляд їжу, щоб спонукати його душевні почуття, призвичаювати його до духовної праці й таким чином утримувати від єдино доступного йому відпочинку — розваги у шинку, що вже саме по собі було б великою економічною вигодою». За три роки свого існування спілка без жодних дотацій видала дванадцять книжок, переважно світського характеру і призначених для широких мас. Першою з них став календар «Поздравленіє русина на год 1850». Згодом О. Духнович видав ще чотири подібні календарі. Тоді ж друкується його комедія «Добродітель превышает богатство». 1851 р. О. Духнович видав свій підручник «Краткій землепис для молодых русинов», задовольнивши колишнє дитяче прагнення бути географом. Тоді ж опубліковано «Литургіческий катехизис» і «Хліб души, или набожныя молитвы и пісни для восточныя церкви православных христіан». Остання книга потім кілька разів перевидавалася не тільки в нас, але й у Югославії та США. О. Духнович видав того року й свої оповідання «Милен и Любица» і «Память Щавника». Більшість книжок безкоштовно поширювалася серед селян. 1850 р. О. Духнович заходився організовувати краєзнавчий музей, заохочуючи через статті, листи, особисте спілкування широку громадськість до збирання експонатів. Тоді ж він почав збирати фольклор, плануючи видати відповідну збірку. 

Після 1853 р. О. Духнович став чи не першим закарпатським автором, хто мусив писати, так би мовити, у стіл: «Я пишу і все пишу, но для кого?» 1855 р. він створив філософський трактат «Естественно-духовная рассужденія». У вересні 1856 р. і навесні 1858 р. Духнович супроводжував свого єпископа до Мукачівського монастиря і ще раз підняв питання про заснування монастирської друкарні. 1857 р. він видрукував у Львові «Народную педагогію» — перший посібник із педагогіки для Закарпаття і Галичини. 

Хресна путь 

Кінець п’ятдесятих був найважчим періодом у житті Духновича. 1859 р. над ним відбувся суд за наклепницьким позовом, наприкінці року вчинено замах на його життя. Прикутого до ліжка священика врятувало те, що в момент замаху поряд був випадковий гість. Того року будитель склав автоепітафію: «Тополя — колибель, а Стащин — кормитель, Ужгород — учитель, Пряшов — мені погибель». Тоді ж він уклав останню рукописну збірку своїх творів «Діло от безділія». Частину власної бібліотеки О. Духнович передав Мукачівському монастирю, частину — окружній бібліотеці у Старій Любовні, у Краснобрідський монастир, рукописи і видані твори надіслав Львівському народному дому. В 1860 р. львів’яни запросили О. Духновича до участі в альманасі «Зоря яко албум», це переломило настрої будителя. Сприяли цьому і певна лібералізація в Австрії, запровадження конституції в жовтні 1860 р. 

Публіцистика О. Духновича шістдесятих років відзначається, за оцінкою О. Рудловчак, політичною гостротою і критичними аспектами, спрямованими проти ренегатів-запроданців та антинародних тенденцій у суспільному житті. 1862 р. будитель знову тяжко хворіє і навіть пише «Послідню піснь», але перемагає свою недугу. Того року він організував Культурно-освітню спілку св. Іоана Хрестителя. 1863 р. спілка заснувала гуртожиток для школярів із певною виховною програмою, в якій акцентувалися гуманізм і національна свідомість. Цей же період став найпліднішим у його літературній творчості. Знайомий і біограф будителя К. Кустодієв згадував: «Духнович мало вірив у свій поетичний хист, мало цінив свою поезію, але одним із головних завдань доби він вважав розгортання народної літератури». 

На початку 1865 р. О. Духнович, підсумовуючи життя, написав своєрідну сповідь: «Я радуюся из сердца, что наши забытые русины ожили духовно. Я трудился день и ночь и боролся со многими препятствиями, я терпел муки, битвы и много біди за мой народ, чтобы он жил и счастлив был». Помер будитель 30 березня 1865 р. у Пряшеві, де і похований. 

Яскраво виражений холерик, О. Духнович зблиснув осяйним метеором серед того мороку, в якім опинився наш край у середині ХІХ ст., коли щодесять років людей косили голод і епідемії, безправне селянство спивалося і вимирало від злиднів, нечисленна еліта зрікалася своїх коренів і здавалося, що через покоління-друге не буде вже й згадки про руський дух за Карпатами. Незбагненно, але О. Духнович показав, як багато може одна людина без особливих чинів і багатств, зате озброєна фанатичною вірою у власну правоту. Він не дав сучасній йому інтелігенції піти шляхом найменшого опору, як то не раз бувало тоді й буде далі. Саме за це його найбільше ненавиділи. Не схильний загалом до компромісів, О. Духнович чітко бачив межу допустимого пристосуванства до дійсності — там, де вже починається зрада власних коренів, своїх предків, краю, де ти «світ узрів». Бачив і ніколи не переступав цю межу. Кілька разів він був на волосину від смерті, але саме провидіння вберегло його, подарувало нашій людності довголітнє життя практично єдиного в ті часи будителя закарпатців. Загадка О. Духновича складна і водночас проста: наше знекровлене суспільство конче потребувало тоді такого мученика духу. Юнак із-під Бескидів зважився прийняти на себе цей хрест — і витримав. Побачивши це, за ним пішли інші — спершу десяток, далі сотні, тисячі і, врешті-решт, оті маси, заради котрих він і страждав. 

Сергій Федака

Rionews.com.ua

clipnews