Дуже часто ми сміємося не з того, з чого варто сміятися

Я намагаюся грати завжди. Це не означає погано, це потрібно зрозуміти. З дитинства ми завжди граємо якісь ролі: хорошу дівчинку-відмінницю або двієчницю, мамину помічницю чи навпаки. Ми постійно граємо, тільки не помічаємо цього. А взагалі грати — дуже цікаво, якщо правильно розуміти це слово», — вважає заслужена артистка України, керівниця дитячої театральної студії «Бавка» Елла Григор’єва. Багато років поспіль вона майстерно втілює ролі на сцені єдиного у краї лялькового театру і навчає своїх вихованців мистецтву гри. 




Акторка очолює осередок Національної спілки театральних діячів України Закарпатського академічного обласного театру ляльок, є членом УНІМА, провідним майстром сцени. У листопаді цього року Елла Корнелівна отримала звання «заслужена артистка України». Її колеги кажуть, що це мало статися значно раніше, бо Елла заслужена вже давно: завдяки створенню незабутніх образів у виставах, тому, що саме вона навчила майстерності ляльководіння більшість молодих колег, та, мабуть, найбільше завдяки людському ставленню до тих, хто її оточує. 




Елла Григор’єва з тих людей, яких не втомлюєшся слухати. Напевно, річ у тім, що вона розповідає з висоти свого життєвого досвіду, а він був дуже різним. Ключову роль у ньому відіграв театр, із яким не розлучається три десятки літ. Ще був вимушений переїзд через небажання миритися з жорстокою системою, зміна професії у важкі 90-ті… Найдивніше те, що сьогодні про ці часи акторка говорить не з сумом, а з вдячністю. Вона переконана, що життя врешті-решті усе розставило на свої місця. Далі — пряма мова Елли Григор’євої. 




Про звання «заслужена», яке насправді нічого не змінює
 




Сподіваюся, що нікого не ображу своєю відповіддю, але звання заслуженої артистки для мене нічого не означає. Тобто воно означає, але зовсім не те, що мають на увазі під ним: що починається новий етап, відповідальність… Ні. Відповідальність у мене була й до того, як я отримала це звання. І працювала я до цього з усією душею і бажанням, як і сьогодні працюю. Єдине відчуття, яке мене не покидає — неочікуваність цього звання. Щиро про це кажу. 




Я ніколи не працювала за подарунки і ніколи не розраховувала на них. Якщо вони й були, то завжди несподівані. Тому перші відчуття — несподіваність і велика вдячність людям. Знаєте, люди так щиро раділи. Ми з колегою йшли після вистави і їй першій сказали про звання. Вона зупинилася і почала вигукувати на всю вулицю: «Григор’єва! Тобі дали звання!». Люди поверталися, не розуміли, що сталося. Ще один колега, який навіть не мав мого номера, надіслав дуже гарну sms-ку. Ми з ним не такі близькі, нечасто спілкуємося, але він написав такі душевні слова… Затим мене привітали режисери зі Словаччини, Білорусії. Я не чекала, що люди про мене думають, щось відслідковують, беруть якусь участь у моєму житті. Тому вдячна за щирість, за увагу до себе і за те, що життя зробило мені такий подарунок! А ось працюю я і тепер так само, як і працювала. 




Перші ролі-«хвостики»
 




Як правило, перші ролі в акторів-лялькарів, особливо, в тих, які починають правильно, це «хвостики». Це подача певних предметів лялькам. Це таке мистецтво — правильно подати, аби лялька взяла в ручку. У мене був не «хвостик», а термінова роль Кози. Акторка захворіла і потрібно було підмінити її у виставі «Вовк і семеро козенят». Це був один із перших мюзиклів, там були козенята, вовк, коза, які співали вокальні партії. Це було дуже цікаво і водночас дуже страшно. Я жахливо зіграла, це був своєрідний провал. А потім уже, звісно, були цікаві подальші роботи. 




Випадок, що змінив життя
 




У дитинстві я мала театральний досвід. Тому й вирішила вести театральну студію, бо хочеться допомогти дітям, у яких є всередині те, про що вони бояться розповісти, показати. Так було і в мене. Я відвідувала театральні гуртки у школах, будинках культури. Їх було дуже багато. Але тільки-но справа доходила до виступу, я йшла з гуртка. Мені давали цікаві ролі, але я лякалася і просто зникала. Мені було дуже страшно і я не вірила, що зможу коли-небудь виступити. Я навіть не мріяла про сцену. І певно, театру й не було би в моєму житті, якби не один випадок. 




У той час, як я закінчила школу, тривав набір до театральної студії при театрі ляльок. Студію набирав великий майстер, мій учитель Валерій Вольховський. На жаль, сьогодні покійний. Сьогодні я хотіла би, аби він дізнався, що мені дали звання заслуженої. Хотіла би, щоб він і мої покійні батьки дізналися про це. Заради цього варто було отримати це звання. Завдяки студії та Вольховському я пішла театральним шляхом. Студія, створена ним, була ідеальною для навчання. У нас була практика безпосередньо в театрі. Ми працювали в цехах, допомагали акторам на подачах, готували їм костюми. Вольховський заклав мені у голову думку, що в актора має бути не тільки родзинка, а щось дуже велике, пульсуюче, щоб віддати, передати. 




Вінчання, часи гонінь, переїзд до Закарпаття і роль продавщиці
 




У мене була звичайна сім’я робітників. Хоча й творча, бо вдома в нас завжди був музичний інструмент — гармонь. Мої дядьки по маминій лінії мали академічну музичну освіту. Але про те, що я буду актрисою, ніхто не думав і на мене дивилися зі здивуванням, коли я приходила і розповідала про свої театральні успіхи. Однак і не заважали мені. 




Одну частину життя я прожила в Росії, звідки мама родом, іншу частину на Закарпатті, звідки тато. Тому мені легко всіх розуміти, я бачу своїми очима й одне, й інше. Працювати в театрі я починала в Росії. Потім через певні обставини мені довелося переїхати, але, певно, це теж був знак, як і мій вступ до театральної студії. Ми з чоловіком, також актором, одружилися й дуже хотіли вінчатися, але це був період глибоких застійних років. Через тиждень після нашого вінчання почалися жахливі гоніння. Це був такий час, коли я думала, що не переживу. Я була секретарем комсомольської організації. Мені це не заважало, тобто я не бачила великої різниці в цьому, мені здавалося, що одне іншому не суперечить. Вінчання було чудове, воно відбувалося у старому храмі, з давньоруськими традиціями. Нас вінчав священик, схожий на тих, яких показують у кіно. У мене зараз таке відчуття, що дивлюся фільм, коли це згадую. Обряд був дуже довгий, урочистий. Але після цього почався жах… Постраждали не тільки ми, а й ті, хто був поряд. Їм теж довелося відповідати за це. Зокрема, головному режисерові театру. Найжахливішою була доля священика, якому було заборонено вінчати молодят. Я так і не дізналася, що з ним сталося, бо в нас не було вибору: або над нами починався показовий процес, або треба було поїхати. 




Так я потрапила на Закарпаття. Але бачите, як врешті вийшло: життя розставило все на свої місця. І те, що здається важливим сьогодні, вже завтра може не мати жодної ціни. А вічним залишається мистецтво, це вічна константа. 




Кожна роль — наче народження дитини 






Я працюю в «Бавці» протягом 30 років із невеликою перервою. Був період, коли потрібно було вирішувати побутові проблеми. У 90-ті роки довелося попрацювати на базарі. Але я не шкодую про це, бо це також досвід. Вже пізніше я для себе зрозуміла, що грала там продавця. Мені було дуже страшно і я запитувала себе: що роблю і чому я тут? А потім зрозуміла: це ж моя роль. 




Якби щодня грала нову роль, мені було би байдуже: не вийшло гарно зіграти — то завтра нову роль добре зіграю. Це як народжувати дитину: якби народжувала дитину щодня, то й не шкодувала би, що вона захворіла чи померла (не дай Боже!), завтра ж нову народжу. Але як виношувати цю дитину 9 місяців, то вона така дорога, як найсвятіше на Землі. Так і роль: робиш її, страждаєш, мучишся по-справжньому. Та роль, яку я зараз граю — вона і є найбільш улюбленою. Іноді вистава може здаватися нецікавою, але там твоя така улюблена роль, і така цікава… (За роки роботи в театрі ляльок актриса зіграла безліч ролей у майже сорока виставах, при тому, що лялькарі зазвичай у виставі грають по кілька ролей — а це різні образи, характери, вміння на ходу перевтілюватися — Авт.). 




«Той скарб, який є всередині нас, неможливо купити за гроші»
 




Є відома фраза про те, що життя — це театр. Тому й дітей у студії при театрі ми вчимо жити легко, граючи. У Біблії записано: будьте, як діти. А діти що роблять? Граються. Це не означає, що ти фальшивиш. Ти граєш. У Буніна є чудовий твір «Легке дихання». Так і потрібно жити: легко, повітряно, не обтяжуючи себе. Є люди, які мені здаються машиною з переробки будь-якої інформації на негатив: сонце — жахливо, дощ паде — ще гірше. А потрібно жити легше, граючи, веселіше, простіше. 




Деякі хлопці після занять у студії розповідають, що стали душею компанії. А дівчата, які боялися встати з місця й розповісти виконане завдання, поводяться сміливо перед учителями. Все це наші перемоги. Ми позбавляємося комплексів, граючи. Ми намагаємося «витягнути» з людини те, що в ній усередині. А всередині кожна людина талановита, я завжди це кажу. Ця людина може не грати головну партію на роялі, але її соло на барабанчику таке дорогоцінне… Тому мені дуже хочеться, аби якомога більше людей зрозуміли, що успішний і цікавий не означає багатий. Той скарб, який є всередині нас, неможливо купити за гроші. 




Я не раб своєї професії
 




Бували сезони, коли зовсім не було ролей. Мені не нудно в такі періоди, знаєте, настільки не нудно, що не вистачає часу. Ми й дітей навчаємо цьому: вміти бути одному, аби тобі наодинці було цікаво. Тому коли немає нових ролей, існують старі, вистачає нашого великого репертуару, який граємо. Або ж знаходиться час на те, аби відкрити книгу, зробити ляльку, зробити декупаж. Актор може стати будь-ким, тому ази у студії такі важливі. Театральна основа може дати старт для роботи журналіста, продавця, бізнесмена, вихователя, медсестри тощо. Я могла би бути будь-ким і нічого би не сталося. Я не раб своєї професії. Театр — це те, чим, я живу, але якщо щось станеться, вихід є. 




Цукерки замість квітів
 




Труднощів у театрі багато, але я не хочу говорити про матеріальні речі. Дуже важливо сьогодні бути єдиним оркестром, аби театральний колектив був єдиним ансамблем під керівництвом диригента. Нехай у мене буде лише невелика партія на якихось бубенцях, але вони такі ж важливі, як і ведуча партія на скрипці. Потрібно, щоб керував оркестром той, хто вміє грати увесь твір. Я би дуже хотіла, аби це здійснилося, бо всі дані в театру є. У нас дуже хороші актори і загалом чудова акторська сім’я. 




Щонеділі я йду з вистави з квітами. Несу троянди — і всі дивуються, що в мене стільки квітів. І це тільки в мене, а всього у виставі нас було четверо й у кожного стільки квітів. Іноді нам дарують цукерки, шоколадки. 




Хочеться, щоб театр навчав розуміти, що таке добре, а що погано. Це банально і здається так легко, а водночас так складно. Хочеться навчити дітей розуміти те, над чим насправді варто плакати, а над чим потрібно сміятися. Тому що дуже часто в житті ми сміємося не з того, з чого варто сміятися, і плачемо іноді не з того приводу. Я спостерігаю, що те, над чим сьогодні жартують, абсолютно несмішне. І навпаки: там, де потрібно плакати — сміються. Це від безсилля, час такий, хоча… час завжди однаковий. 




Щастя в тому, аби розуміти, що таке щастя
 




Я почуваюся щасливою. Я щоранку встаю і думаю, що в мене є все для щастя. І майже в усіх людей є. Але ми ліниві, не хочемо це розуміти. Ми починаємо бідкатися на погоду, відсутність взуття, на те, що хтось не прийшов на побачення чи не подав чашку кави. Я теж лінива людина, іноді скаржуся, але намагаюся опам’ятатися, аби розуміти, що в мене є всі підстави для щастя. Тому щастя в тому, аби розуміти, що таке щастя. В тебе може бути все, але ти не розумієш, що це щастя. То який же ти щасливий? 




Є люди, які мають мінімум, і щасливі з цього. А є ті, які поки не втратять усе, то й не зрозуміють, що були щасливі. І поки їх не навчить життя, не відбере все, доти не зрозуміють. Вони стануть менше заробляти і тоді зрозуміють, що раніше було достатньо, стануть хворими — зрозуміють, що були здорові, і це теж щастя. 




Я глибоко починаю себе жаліти, коли дуже не вистачає батьків. Сумую за ними. Але в мене є світла пам’ять про них, приклад їхнього життя. І те, що вони пішли, теж потрібно, принаймні для того, щоб зрозуміти, як усе це важливо. Тому я щаслива. 



Наталія Толочко, ProZak.info 

фото Олександри Шевченко

clipnews