Дерев’яні церкви Великоберезнянщини: неймовірна краса із проблемами

Село Сіль. Доки є дзвони – треба дзвонити

У Великому Березному на нас чекав голова тутешньої РДА Василь Симочко, який і став нашим гідом. Першу зупинку робимо в селі Сіль. Місцева церква при дорозі, хоч і на чималому узвишші. Саме тут нам зустрілася снігоприбиральна машина, що не могло не радувати. Бо снігу було дай Боже – по коліна! За старенькими воротами де-не-де з-під білої ковдри видніються хрести. Церква оббита бляхою. При вході табличка «Українська Радянська Соціалістична Республіка. Пам’ятник архітектури. Церква 1777 р. Охороняється державою. Пошкодження карається законом». Прийшов і сільський голова, але в храм змогли зайти тільки, коли з ключами з’явився церківник. Іван Риган тут із 1995 року. «Був старий церківник, помер, ніхто за це не брався, та я на себе добровільно взяв, – каже Іван Іванович. – Поки дзвони є – треба дзвонити, аби люди знали, що церква діюча». Оглядаємо оригінальне міні-приміщення з лавицями, пластмасовими квітами. Храм носить ім’я святого Василія і датується XVIII століттям. Церківник розповідає, що тут і раніше (до 1700 р.) була культова споруда, але вище. Вона згоріла, тому це урочище називається Згарище. Пройшло багато років, перш ніж чотирма парами волів привезли готовий матеріал із бойківської церкви з села Сянки Львівської області разом із іконостасом, і в 1777-му склали. Священик, котрий тут служить, має ще три села – Княгиня, Домашин та Стричава. «Щоб церква не занепала, богослужіння тут проводять раз на два тижні: почергово у новій (того ж патріархату) і старій, – каже Іван Риган. – Доки не було нової, то сюди стільки ходило людей, що сірнику ніде було впасти».

♦ Інтер’єр у церкві с. Сіль

Питаємо про фанеру, якою оббиті стіни. Пояснює, що то десь у 1970-х зробили, люди казали, що так тепліше буде, хоч і небезпечно. А от бляха на фасаді з’явилася раніше, у 1960-х. Згадує, як у 90-х минулого століття приїжджав дослідник дерев’яних церков Михайло Сирохман (автор видання «Церкви України.

Закарпаття»). Він пише, що цей храм у 1834-му перебудували. Церква отримала чотирисхилий дах, над бабинцем звели невелику башту з бароковим завершенням, над вівтарем – мініатюрну вежу з конічним шатриком. Ремонт вівся у 1893-му зусиллями тодішнього священика Михайла Лендєла. На той час населення Солі складалося з 380 греко-католиків, 5 римо-католиків та 65 іудеїв. У 1970 році розтесали вікна, старий іконостас і передали кудись у Росію, пише Сирохман. Зі старого різьблення збереглися царські врата, кивот і престол із балдахіном. Замінили й традиційні двері…

Коли я спитала церковника про проблеми, відповів: «Ой, нам треба дзвіницю знімати, ремонтувати. Каркас прогнив через дощі»…

Кострино. Тут багато приїжджих

Зупинка №2 – село Кострино. Від Солі недалеко. Паркуємося біля магазину, бо на узбіччі зась. Ще й до всього починається сніг. Тут церква знаходиться ще вище. Але природного ландшафту вже нема – до неї веде кількаметрова дерев’яна «змійка» (сходи з дахом). Нас зустрічає маленький вертеп під ялинкою, а ще – відкрита дзвіниця. Зовнішній вигляд храму потішив – дерево, видніються свіжі шинглі на фасаді. Це церква Покрови Пресвятої Богородиці (1645, 1761). Внизу через дорогу є монастир, де живуть чотири монахи, там теж церква.

Нашого приїзду чекали дві вірянки. Галина раба Божа Чурей (так представляється) каже, що вона прихожанка, яка має обов’язки. Вже 12 років допомагає. Сама не тутешня, із Франківщини. «Тут церква дуже намолена, у ній велика благодать. Приходьте, буде нічна служба на Різдво. Тут буває багато приїжджих, – розповідає. – Але переважно такі, котрі хочуть більше пізнати Бога, як жити по Євангелію. Ми ходимо й у церкву при монастирі. Але цю б не проміняли ні на що».

Як пише у своїй книзі М. Сирохман, за версією деяких дослідників, церкву збудували в Сянках у 1645 році як класичну бойківську тризубну триповерхову споруду з домінуючим центральним верхом, а в Кострино її привезли в 1703-му. В 1761 році храм відремонтували з частковою перебудовою. Іконостас походить із 1645 р, хоча отець М. Лендєл називає також 1596-й. У період ремонту в 1898 році від Шандора Ласло, ливарника з Малих Геївців, купили три дзвони. Дуже скоро громада висловила незадоволення їх малими розмірами, то замовили більші. У ті часи в селі проживали 802 греко-католики, 6 римо-католиків та 80 іудеїв. Костринська церква належить до видатних пам’яток української архітектури. Чари споруди ховаються в таємницях пропорцій, у розмірах та лініях силуету. З кожного боку вона сприймається як бездоганно завершений художній твір. Довжина –15 м, ширина –7 м, висота вежі від фундаменту – 14 м. У кінці 1970-го церкву вкрили новим гонтом, старі хрести вкриті в основі кулеподібними майоліковими формами з оцинкованої бляхи. Чотирирядний іконостас перемалювали ще в 1950-му. У 1976 році інтер’єр оббили картоном.

Вишка. Дзвони розганяють бурю

Село Вишка. Проїжджали Красію, тут багато лижників. А про культові споруди нагадав засніжений вказівник «Свято-Михайлівська церква 1700 р., Петро-Павлівська дзвіниця (300 м), Свято-Георгіївська церква (700 м)». Але щоб туди доїхати, довелося пересісти на «Ниви». Храм святого арх. Михаїла оббитий бляхою, тільки знизу залишилося дерево. Довкола – надгробки. При вході все в «рюшках», зі штучними квітами, ікона з вишитим рушником. Із ключами прибув захеканий церківник Микола Чорнак, якому за 80! Він упевнено заявив: «Нашів церкві 400 років, раніше була католицька. До 1944-го, а як совецька власть прийшла, то стала православнов. Ще до мене построєна, волами везли і тут ї поклали. Тяжкі врємена були».

♦ Раритетне Євангеліє бережуть як зіницю ока в церкві села Вишка

Піднімаємося на коврош (балкон на другому поверсі) старим дерев’яним лазивом-східцями. Саме тут Федір Костик, голова парафіяльної громади села, показує старе Євангеліє великих розмірів, але в не найкращому стані. «Та Бог його знає, яке давнє. Написано тут Євангеліє 1650 року. Його не використовує священик, є інше, – каже. – А це як музейне, хотіли реставрувати. Але люди не дозволили, щоб «виходило» за межі церкви. Переживали, що як дадуть, то хтось поміняє чи стратить (загубить)». Тут є й незвична блакитна ікона в дереві, відомо, що в ній зберігалися «дары». Звідси ще одна драбина веде до дзвонів. Тут видно з висоти село, а ще зберігають «калатало» (дерев’яний виріб, яким на Великдень «калатають»). Хваляться, що дзвони мають дуже сильні. Церківник каже: як тільки згущуються над селом хмари й починає гриміти, то дзвони завжди виручають від негоди – розганяють хмари.

У церкві нині служить священик із Ужгорода. Часто навідуються туристи. «Але то треба, щоб хтось постійно на місці був, щоб була відкрита. Старші люди більше переживають за церкву, а молодьож не дуже, хоч теж підтягується», – розповідає пан Костик. «А люди – коли ходят, коли не ходят», – додає церківник. У селі побудували греко-католицьку церкву, і нині зводиться ще одна православна.

Кілька років тому храм покрили бляхою, бо гнило, а «бляха довші роки стоїть». Хоча пан Костик пригадує, що орієнтовно літ 15 тому ініціював, щоб шинглями оббити, навіть замовили їх у Воловецькому районі 30 тисяч штук, але все закінчилося нічим. «Хочемо бляху, казали люди, – ділиться голова громади. – Знаєте, були разні вибори у селі, кось бляху дав, кось гроші. Ми розуміємо, що наша церква не відповідає архітектурним нормам. Бо якщо дерево – то дерево».

Михайло Сирохман у своїй книзі пише, що до цього храму були два дерев’яні, які, однак, згоріли. Теперішній розмірами 5,1 м на 15,7 м спорудили з ялинових брусів на цвинтарі. Спочатку церква мала класичну бойківську форму (над західним зрубом був ступінчатий шатровий верх, а центральний – найвищий). У другій половині XVIII ст. шатровий верх над бабинцем замінили каркасною дзвіницею, вищою за центральний верх. По периметру йде закрита аркада голосниць. Вікна мають стародавню систему захисту від негоди – бокові фігурно вирізані дощечки, що підтримують похилий гонтовий дашок. У 1991 році дахи перекрили новим гонтом, а в 1995 – 1996-му інтер’єр оббили фанерою. У ХХ ст. покриття церкви замінили бляхою, двері теж поставили нові.

Ужок. всесвітня спадщина Юнеско

Село Ужок знаходиться від згаданих сіл далеченько. Їхали близько години трасою на Львів. На дорозі є вирізьблений дерев’яний вказівник із назвою церкви – святого Архангела Михайла (1745 р.). До неї з дороги змійкою піднімаєшся вверх. Вразила красою і віконницями… білого кольору. А поруч – шатрова дерев’яна дзвіниця, але фасад (середина) оббитий бляхою й зафарбований у блакитний колір. Всередині храму стіни оббиті фанерою, теж блакитного кольору, знизу – сучасна дерев’яна «оббивка». Одна особливість на фоні інших церков: тут два хрести на вежах: греко-католицький і православний (колись храм належав греко-католикам).

♦ Храм у селі Ужок перебуває під егідою ЮНЕСКО

Михайло Куртей, голова церковної громади, показує засклену обрамовану «цидулу» англійською про внесення дерев’яної церкви під егіду ЮНЕСКО (2013 р.). А далі понеслося: «Нічого не змінилося, люди незадоволені, все за кошти громади, – каже. Натомість голова села Михайло Лешко трохи роз’яснив ситуацію. Нині власником церкви є церковна громада. Такі «повноваження» отримали в 1994 році. А от коли постало питання, вносити або не вносити церкву в спадщину ЮНЕСКО, то щонайменше 5 разів це виносилося на сесію, ніхто не хотів підтримати. Справа в тому, що в Гусному за радянських часів дерев’яну церкву відібрали, вона стала музеєм. Тому боялися й зайняли таку позицію – як депутати, так і віряни. «Тепер бачать, що все добре, служби йдуть. Але є норми, які треба виконувати». Нині на часі ремонт дзвіниці, а коштів – зась.

Той же Михайло Сирохман пише, що цей храм є однією з найцікавіших споруд бойківського стилю. Його збудували майстри Павло Тонів із села Бітлі на Львівщині та Іван Циганин із Тихого, про що свідчить напис над дверима. Церкву первісно звели вище, на схилі гори, але старим людям було важко туди добиратися, то перенесли вниз. А от дзвіницю (перший ярус зрубаний, другий – каркасний) поставили в 1927 році.

На Великоберезнянщині загалом є 8 унікальних дерев’яних церков. Так, є певні проблеми (їх вік, людський фактор), каже голова РДА. Тому хочеться зробити такий посил у майбутнє: бережіть храми в первозданному вигляді й не руйнуйте те, що маєте. А меценатів закликаємо долучитися до збереження дерев’яної сакральної спадщини.

Оксана ШТЕФАНЬО
Ужгород – Великоберезнянщина
Фото автора

novzak.uz.ua



clipnews