22 січня – День Соборності України


22 січня –один із тих днів,  що сама згадка про них сповнює серце радістю і надією. День, коли українці промовили на цілий світ: 



«Ми – нація! Ми –на свій землі! Ми- у власній державі!»

22 січня 1919 року  український народ зробив рішучий крок до втілення одвічної мрії, незгасного прагнення Незалежної Соборної  Держави.

Соборність– один із наріжних каменів, що на них базується Українська Ідея. Соборність як ментальна основа об’єднавчої потуги бере початки з гуртування руських земель навколо київського  князівського престолу. Володимир Мономах, згодом — гетьмани Іван Мазепа, Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко, Пилип Орлик – великі об’єднавці, які впродовж століть докладали зусиль для створення і зміцнення держави. За часів, коли українські землі були поділені між Польщею, Австро-Угорщиною та Московією, наші мислителі й літератори у своїх працях підносили ідею ментальної й територіальної єдності як неодмінної передумови розвитку та процвітання державної нації.

У ХХ столітті створилися унікальні можливості для втілення цієї ідеї.

7 (20) листопада 1917 р. ІІІ Універсалом Центральної Ради була проголошена Українська Народна Республіка. До складу УНР увійшли Київська, Волинська, Катеринославська, Подільська, Полтавська, Харківська, Херсонська, Чернігівська губернії, а також Таврія. Принагідно слід зазначити, що ІІІ Універсал не лише започаткував побудову Української Держави, й визначив шлях її розвитку як демократичної: недоторканність особи, помешкання^ свобода слова, преси, віросповідань, страйків, зібрань^ права національних меншин.

 

Під впливом цієї доленосної події значно пожвавилися державницькі настрої в Західній Україні. 19 жовтня 1918 р. Українська Національна Рада, до якої входили представники українських партій, проголосила утворення Західноукраїнської Народної Республіки. 1 листопада, внаслідок збройного повстання у Львові та інших містах краю, ЗУНР постала як незалежна держава, а Українська Галицька армія – як її збройні сили на захисті державності.

Між керівниками УНР і ЗУНР почалися переговори про створення єдиної Української Держави. 1 грудня 1918 р. у Фастові був підписаний «Передвступний договір» про «непохитний намір злитись у найкоротшім  часі  в  одну  державу». Від УНР договір підписали Голова Директорії В.Винниченко, члени Ради народних міністрів Директорії П.Андрієвський та Ф.Швець, Отаман Українських республіканських військ С.Петлюра^ від ЗУНР – члени Ради державних секретарів Лонгин Цегельський і Дмитро Левицький.

Проголошення Акту Злуки було призначено на 22 січня 1919 року.  За згадками очевидців, день був погідний, із легким морозцем. Увесь Київ яснів синьо-жовтими прапорами, корогвами  та тризубами. О 9-й ранку в усіх церквах відбувалися молебні за Україну. На вході до Софійської площі з боку вулиці Володимирської височіла тріумфальна арка, прикрашена гербами українських земель.

Велелюдне віче з нагоди урочистого проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР почалось о 12-й годині опівдні.Над площею лунає Національний Гімн і багатоголосе «Слава!». Посол ЗУНР Лонгин Цегельський зачитує й передає Голові Директорії УНР Володимирові Винниченку Грамоту Національної Ради  ЗУНР «Про об’єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Великою Східною Україною». Член Директорії Федір Швець урочисто оголошує текст IV Універсалу Директорії.


У цілковитій тиші лунають слова, від яких навіть нині, по багатьох роках, прискорено б’ється серце і бринять на очах сльози: 



«Однині во єдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України – Західноукраїнська Народня республіка… – і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умірали кращі сини України.Однині є єдина незалежна Українська Народня Республіка». 

По завершенні урочистостей відбувся молебінь, а затим – військовий парад. Особливо гучно люди вітали вояків дивізії  Січових Стрільців під проводом Євгена Коновальця.

Отже, Акт Злуки став – уперше за 600 років – реальним кроком до омріяної й вистражданої Соборності українських земель, кроком, який вплинув на всі подальші національно-визвольні змагання українців, аж до відновлення Незалежності України 1991 року.

23 січня 1919 р. Трудовий Конгрес України затвердив Акт Злуки, а також Державний Герб УНР – Тризуб.

Юридично та політично створення єдиної Української Держави відбулося. Однак об’єднанню парламентів, урядів, армій стали на заваді натиск більшовицьких загарбників, перед яким Директорія змушена була покинути Київ, та військова катастрофа осені 1919 й усього 1920 років. Уряди як Великої, так і Західної України змушені були вирішувати насамперед свої, регіональні проблеми. Ситуація погіршилася після підписання договору між Директорією УНР та Урядом Польщі, згідно з яким, в обмін на військову допомогу в боротьбі УНР проти більшовицьких урядів Росії й України, Польща  дістає в розпорядження Галичину, Холмщину, Підляшшя і Західну Волинь.

Анексія західноукраїнських територій Польщею загальмувала об’єднання України. (Воно, власне, відбулося у вересні 1939 р., але не в результаті волевиявлення українців, а внаслідок злочинної змови — радянсько-нацистського пакту Молотова-Рібентропа про переділ сфер впливу. «Золотий вересень 39-го» для західняків обернувся кривавим радянським терором і масовими депортаціями.)

Однак боротьба за Волю України не припинялася. Масові селянські повстання на всій території Великої України проти більшовицької влади у 20-30-х роках, героїчні змагання Української Повстанської армії, подвижництво українських дисидентів, нарешті, національно-визвольний здвиг кінця 80-х – початку 90-х років стали продовженням великої справи, започаткованої  у вікопомному січні 1919 року.

21 січня 1990 р. Народний Рух України організував Всеукраїнський Ланцюг Єднання. Від Софійської площі, вулицями Києва — на Житомир, Рівне, Львів, Тернопіль, Івано-Франківськ, Закарпаття –  стали в єдиний шерег понад три мільйони простих українців та українок, демонструючи єдність духу, прагнення державності й незнищенність великої  Ідеї – Соборності України.

Мені випали величезні щастя і честь промовляти цього дня на велелюдному мітингу, що відбувся на Софіській площі. Ось як це було. Напередодні, в суботу, я мала заняття в університеті (саме була зимова сесія у заочників). Після семінару з української мови моя улюблена, незабутня викладачка Ольга Михайлівна Пазяк, яка, зрештою як і всі викладачі та колеги, знала про мої рухівські переконання, — мене спитала: «Завтра підете?» «Так!»- відповіла я. «І я піду», — усміхнулася вона.

Якийся час я стояла в ланцюгу разом з іншими вздовж проспекту Перемоги, близько готелю «Либідь». Потім рушила на віче. Вдалося пробратися аж під сцену, в перші лави. Й тут мене зі сцени побачив Д.В. Павличко:«О, наша рухівка-східнячка, пропустіть її, вона з Луганська, хай виступить!» Мене буквально підняли на сцену, і я побачила море людей, і море прапорів, і мене охопили такі радість і хвилювання – годі й казати! Коли оголосили, що я з «крайнього  Сходу України», мені так аплодували, як, мабуть, більше ніколи в житті.

Про що я говорила? Про те, що   східні терени також піднімаються, що нас підтримують шахтарі (й це було правдою!), що Україна буде вільною, великою, соборною державою, і нікому не вдасться нас роз’єднати. Коли я завершила виступ словами: «Слава Україні!», здавалося, оте тричі «Слава!» у відповідь прогриміло не лише із краю в край тодішнім січневим Києвом, а й крізь сім десятиліть – від Софійської площі 1919-го…

Напевне, ніхто з присутніх на тому великому мітингу бодай  на мить не могли уявити, що за двадцять чотири роки наша Соборність буде під загрозою, на Сході гримітиме війна, від куль окупантів гинутимуть сини й доньки України, що люди збідніють і втрачатимуть останні надії, а влада, яка називатиме себе українською, жируватиме і знущатиметься з цих людей…

Тоді, 21 січня 1990-го,  було морозяно й погідно. Помаленьку зривався сніжок. Раз-по-раз у небо злітали голуби, й до них люди підносили свої просвітлені, прекрасні обличчя.

Так само, як 22 січня 1919-го. На тому самому вікопомному місці. З тою самою великою Вірою в Україну.

Вірмо в Україну. Найважливіше, найголовніше – вона у нас є. А ми є в неї. Тяглість любові, прагнення волі й єднання – неперервні. Як саме життя.











Олена Бондаренко,
 Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»

clipnews