Подорож музеями Закарпаття з гірким присмаком некомпетентності і… плагіату



Що ж, такі видання слід усіляко вітати: і якість паперу, і друк, і художнє та технічне оформлення, і в цілому дизайн (друк книги здійснено у Видавничому Домі «УКРПОЛ», м. Львів) виконано на належному рівні. А от щодо змісту книжки, окремих статей і матеріалів виникають питання.



Ми не торкатимемося тих нарисів про музеї області, під якими відсутні підписи авторів або авторами яких є невідомі чи маловідомі люди, помилки, компіляцію тощо яких можна зрозуміти, а незнання вибачити. Нами для аналізу свідомо обрано статті тих людей, які упродовж багатьох років працювали, а деякі ще й донині працюють у царині культури Закарпаття та входять до складу президії обласної організації Національної спілки краєзнавців України.



Вже в короткому вступному слові (С. 1, 28 рядків) начальника управління культури ОДА Юрія Глеби (на нинішній день – вже колишнього) допущено ряд помилок. Зокрема



,



 автор стверджує, що у 1937 р. в Мукачеві було створено 




етнографічний музей товариства Підкарпатської Русі. 




Насправді, музею з такою назвою ніколи не було, тут, в ремісничій школі, у червні 1937 р. було відкрито 




етнографічний музей Підкарпатської Русі




, у створенні якого визначну роль відіграло




Етнографічне Товариство Підкарпатської Русі




, засноване в Мукачеві у 1934 р. Цей же автор стверджує, що 20 червня 1945 р. в Ужгороді було




відкрито




 Закарпатський краєзнавчий музей. У той же час відомо, що згаданий музей 




засновано




 (а не відкрито) 20 червня 1945 р. відповідною Постановою Народної Ради Закарпатської України, перша ж експозиція музею була 




відкрита улітку 1946 р.




 у приміщеннях будинку колишнього жупанату, а 




у 1948 – відкрито




 експозицію цього музею у приміщеннях Ужгородського замку.



Помилковим є і твердження Ю. Глеби про те, що Закарпатський музей народної архітектури і побуту 




засновано у 1970 р




. Насправді, згаданий музей 




засновано у 1965 р.




 відповідним рішенням Закарпатського облвиконкому, а урочисте відкриття його відбулося через п’ять років –




у червні 1970 р.



Отже, у трьох коротких абзацах – три (!) суттєві помилки. Чи не забагато?



З погляду допущених помилок привертає увагу і стаття заслуженого працівника культури України, колишнього начальника управління культури ОДА Василя Габорця «Важливі осередки історичної пам’яті народу», що подає загальновідомий з багатьох публікацій огляд історії і нинішньої діяльності музеїв області.



Так, наприклад, не відповідає дійсності твердження автора про те, що




бібліотека Закарпатського краєзнавчого музею багата стародруками




.




Стародруки




, фактично, зберігаються 




не у бібліотеці, а у фондах музею




.



Вимагає суттєвого уточнення і подана В. Габорцем інформація про видання Закарпатським краєзнавчим музеєм наукових збірників. Видання наукового збірника музею 




розпочато у 1995 р.




 з ініціативи автора цих рядків, тодішнього заступника директора з наукової роботи (перший випуск був присвячений 50-річчю заснування ЗКМ), до 2008 р. побачило світ вісім випусків (1995, 1996, 1998, 2000, 2002, 2004, 2005, 2007), укладачем і науковим редактором яких був знову ж таки автор цих рядків. Завідувач відділу археології музею Кобаль Йосип став редактором наступних наукових збірників, з 2010 р., відтоді їх до нинішнього дня видано п’ять. Отже, факти слід викладати правдиво і точно.



Дивує і твердження цього автора про те, що «у повоєнні роки художні колекції Закарпатського художнього музею стали складовою частиною фондів обласного краєзнавчого музею». А що, у довоєнні роки існував окремий художній музей, до того ж із самостійними художніми колекціями?



Невідомо звідки взято В. Габорцем дані про те, що 




«прообразом Закарпатського музею народної архітектури та побуту був крайовий етнографічний музей на Замковій горі в Мукачеві, започаткований у 1937 р., але в роки Другої світової війни спустошений»




 (С. 4).



Насправді, 




такого музею-прообразу, до того ж на Замковій горі в Мукачеві, ні у 1937 р., ані в попередні роки, ані опісля ніколи не було^ у Мукачеві




, як уже зазначалося, 




у червні 1937 р.

 у трьох приміщеннях ремісничої школи, було відкрито етнографічний музей Підкарпатської Русі, експонати якого були виставлені у вітринах, на столах тощо. У 1970 р. в Ужгороді відкрито етнографічний музей іншого типу – під відкритим небом чи скансен, у якому встановлені житлові, господарські, виробничі, громадські будівлі закарпатського села ХVIII – першої половини XX ст. Досвід створення такого музею був запозичений з Прибалтики, зокрема, з Латвійського етнографічного музею під відкритим небом (м. Рига), заснованого у 1924 р., а відкритого у 1932 р.



Ще один матеріал – про Закарпатський краєзнавчий музей авторства директора (тепер уже, здається, колишнього) музею В. Шеби інтересу не викликає, оскільки повторює численні публікації на цю тему попередників, зміст яких упродовж десятиліть перекочовував з видання до видання. Він може привернути увагу хіба що допущеними автором неточностями і помилками. Зокрема, під однією ілюстрацією подано підпис «Ужгородський замок ХІV




–X




V ст. Рис. І. Рошковича. 1895». По-перше, загальноприйнято і загальновідомо, що замок датується періодом ХІІІ–ХVIIІ, а не ХІV




–X




V ст., про що довголітній директор музею мав би знати, по-друге, авторство зображення Ужгородського замку, як це випливає з праць дослідників, викликає сумнів.



Під іншою ілюстрацією міститься підпис: «Чотири шпаки – герб Другетів». У той же час, відомо, що рельєф над центральним входом до головного корпусу Ужгородського замку з зображенням чотирьох дроздів є лише верхньою частиною родового герба Другетів, у його нижній частині було поміщено ще три дрозди, тобто у полі герба знаходилось сім дроздів. До того ж, шпак (лат. 



Sturnus








рос.




 скворец




) і дрізд (лат. 



Turdus



, рос. 




дрозд




) – різні птахи, про що автору, екс-директору Закарпатського краєзнавчого музею, у структурі якого знаходиться відділ природи, повинен би знати…



Окрім цього, директору музею, який посідав це крісло 28 років (!) годилося б знати точну адресу музею і замку – вул. Капітульна, 33, а не вводити в оману гостей Ужгорода і відвідувачів музею поданою адресою – вул. Капітульна, 3, за якою знаходиться Ужгородський торговельно-економічний коледж.



Через незнання не обійшлося без помилок у ще одній статті – «Регіональний музей етнографії сіл пониззя ріки Теребля» авторства Василя Коцана – на час виходу книжки – завідувача відділу експозиції, віднедавна – заступника директора з наукової роботи Закарпатського музею народної архітектури та побуту. Зокрема, твердження цього автора про те, що на прикладі етнографічного музею с. Буштино почала діяти «чимала» кількість сільських музеїв, у тому числі музей «Сріберна Земля» В. Тегзи у с. Грушево та краєзнавчий музей у с. Терново, не відповідає дійсності. Щодо «чималої» кількості музеїв, які виникли під впливом музею в с. Буштино, інформація відсутня, але щодо двох згаданих смію запевнити цього автора, що збір матеріалів для свого музею Василь Тегза розпочав ще у 80-і роки ХХ ст., до початку 90-х років трудами цього подвижника було вже зібрано унікальну колекцію творів народного мистецтва та етнографії з теренів Тячівського, Хустського і частково Рахівського районів та чимало цінних пам’яток історії і культури краю (стародруки, зброя, велика нумізматична колекція та ін.)^ ще напочатку 2001 р. музей отримав звання народного. Щодо музею у с. Терново, то він діяв як структурний підрозділ Закарпатського краєзнавчого музею (на правах сектору) вже з початку 80-х років ХХ ст., задовго до створення музею у с. Буштино (2001 р.) і задовго до народження автора статті…



У той же час колекції музею в Буштині, зібрані подружжям подвижників Наталією і Володимиром Топехами, заслуговують високої оцінки.



Та все це ягідки, необізнаність авторів, яку можна перевести у русло обізнаності, а згаданих і незгаданих підписантів навчити правилам сумлінного ставлення до висвітлення явищ, подій і фактів наукового і культурного життя області.



Обурило інше – плагіат, який ми виявили в одній із статей книжки. Мова йде про статтю «Традиційні водяні млини Закарпаття кінця ХІХ–ХХ ст.», підписану Тетяною Сологуб-Коцан, завідувачкою відділу науково-освітньої роботи Закарпатського музею народної архітектури та побуту, як з’ясувалося пізніше – дружиною згаданого вище Коцана Василя Васильовича.



Передісторія плагіату така.



Ще у рік приходу (1968) у відділ етнографії Закарпатського краєзнавчого музею, на базі якого в Ужгороді створювався музей під відкритим небом, одним з моїх наукових зацікавлень стали водяні млини Закарпаття, у той час та в наступні два десятиріччя вони ще зберігалися, а окремі й діяли, в деяких селах краю. Мною було описано і зафотографовано 17 водяних млинів у селах Хустського, Тячівського, Міжгірського, Іршавського, Виноградівського, Рахівського районів, а у 1981 – проведено детальний опис водяної кузні – Гамори у с. Лисичево Іршавського району.



Внаслідок проведених польових досліджень, з початку 70-х років мої статті і матеріали про водяні млини Закарпаття з’являлися в обласних газетах «Закарпатська правда» і «Молодь Закарпаття», угорському календарі на 1977 р., трьох путівниках по експозиції Закарпатського музею народної архітектури та побуту (1972, 1981, 1986), вони також були підготовлені для оглядових і тематичних екскурсій музею, для пояснювальної таблиці на фасадній стіні перед входом до водяного млина з с. Колочава Міжгірського району, встановленого в експозиції музею і т. д., і т. д. Вже в останні роки, працюючи у Києві на посаді директора Національного музею народної архітектури та побуту України, у 2011 р. я уклав, науково відреагував і видав унікальний науковий збірник «Джерела до української етнології (матеріали польових досліджень наукових працівників музею, починаючи з 1969 р.), у якому помістив також свою статтю «Водяні млини на Закарпатті», базовану на польових матеріалах 1969–1989 років, зібраних у селах Хустського, Тячівського, Міжгірського, Рахівського, Виноградівського, Іршавського районів – з додачею 24 цінних ілюстрацій (16 фото, 4 замальовки, 4 схематичні плани та розрізи млинів) – всього на 28 сторінках. Згаданий збірник у жовтні 2011 р. був розданий учасникам Міжнародної наукової конференції «Дослідження, охорона, популяризація пам’яток народної культури України», в тому числі Коцану В. В. з Ужгорода.



Таку докладну передісторію вивчення мною водяних млинів Закарпаття подано для того, щоб зрозуміти, як, де і в який спосіб беруться джерела для плагіату.



Отже, ближче до конкретики.



У згаданій статті пані Сологуб-Коцан плагіатом аж зашкалює. Наприклад, третій абзац з її статті на с. 74 списаний із згаданого путівника 1986 р. (с. 112), а четвертий на тій же с. 74 – нагадує текст із пояснювальної таблиці до млина з с. Колочава в музеї та моїх методичних матеріалів до оглядової екскурсії по експозиції музею, підготовлених мною, якщо не зраджує пам’ять, напочатку 70-х років ХХ ст. Матеріал про валило у цій же статті (с. 75–76) повністю, рядок в рядок, разом з крапками і комами списаний знову ж таки з путівника по експозиції музею 1986 р. (с. 113).



Та найбільше постаралася згадана пані при викладі матеріалу про діючу кузню-Гамору у с. Лисичево Іршавського району (с. 76). Тут цілий абзац (15 рядків) повністю, аж до непристойності, списаний з моєї статті про водяні млини Закарпаття, опубліковану у згаданому науковому збірнику (с. 13–14). Чи це була самостійна ініціатива пані Сологуб-Коцан, а чи спільна з чоловіком, кандидатом історичних наук Коцаном В.В., сказати важко, знають про це тільки вони вдвох…



Обурило й те, що без мого відома у цій статті були використані мої фото водяних млинів з Хустського і Міжгірського районів, зроблені у кінці 60-х – напочатку 70-х років ХХ ст., тобто задовго до народження авторки (чи авторів) плагіату.



Щоправда, є у статті згаданої пані і самостійне «відкриття», зокрема, в частині її твердження про те, що назва «гамора» походить від місцевості, де розташована кузня (с. 76). Мушу розчарувати авторку: назва «Гамора» походить з німецького «




Hammer




» (стилізовано народом в «гамор») – молот, який є важливою складовою механізму кузні, звідси і пішла назва всієї виробничо-технічної споруди – Гамора. Отже, місцевість біля кузні отримала назву «Гамора» від назви кузні, а не навпаки.



До речі, місцевість, де знаходиться у тому числі й кузня, здавна мала назву «Пыршчок»



, на 



н



ій колись 



розміщалось сільське кладовище.



Сказане змушує замислитися: куди ми йдемо і що ми робимо?



Згадана книжка – не поодиноке видання, коли через незнання і несумлінність авторів допускаються численні помилки і перекручення, компіляція і плагіат.



Чи не пора науковій і культурній громадськості краю розпочати боротьбу з цим ганебним явищем? Запитання до тих вчених, краєзнавців, дослідників історії і культури Закарпаття, які ще не втратили відповідальності, для яких правдиве висвітлення нашої історії є справою честі і гідності.



Павло ФЕДАКА,



краєзнавець, музеєзнавець, етнолог




4_muzeji






clipnews