Наталія Гаряча – не тільки майор закарпатських рятувальників, але й неперевершена рукодільниця (ФОТО)

А починалася її трудова біографія у 2002 році, коли після закінчення Переяслав-Хмельницького державного педагогічного інституту поїхала разом з чоловіком на Закарпаття. На той момент її Володя вже служив кадровим офіцером в Ужгородській військовій частині.

Після відповідного спецнавчання Наталія також одягнула офіцерські погони пожежно-рятувальної служби. Така вона, наша героїня, все звикла робити на «відмінно». Але сьогоднішня розмова не про її досягнення в службовій діяльності, а про захоплення рукоділлям.

– Наталю, ось зараз працюєш над жіночою вишиванкою. В один день не можна навчитися такої майстерності: червоні квіти лягають на шовкове полотно неначе вималювані пензлем відомого майстра, а не вишиті хрестиком… Тож в якому віці почала опановувати ази вишивання?

– За голку з кольоровими нитками взялася в школі, десь у класі п’ятому. Сиділа біля бабусі Люби та вчилася, дивлячись на її роботу. Так, хрестик за хрестиком упродовж років і відшліфовувала свою майстерність.

Це зараз, сучасний ринок рукоділля переповнений всілякими новаціями, які суттєво полегшують роботу вишивальниці. А років 20 тому, я створювала свою першу роботу – рушник – на простому полотні: на яке спочатку нашивалася канва із розміченими хрестиками, а після вишивання малюнку вона вимотувалася.

Та й техніка вишивання також не стоїть на місці. Раніше не прийнятно було на одному полотні все відразу комбінувати: якщо вузликова гладь, чи шов назад, чи хрестик – то самі по собі, в чистому, так би мовити вигляді. А вироби колись також були дуже гарними. Пам’ятаю в бабусі на стіні висіла картина з квітів. Розшивалося все це на простому полотні, із картинки з нанесеними кольоровими клітинами, кольори підбирали самі. Куди потім поділася, не знаю, але в пам’яті залишилася як еталон працьовитості та витонченості.

– Яка техніка вишивання Тобі найближча?

– У кожному регіоні є свої особливості вишивання, і кожен має улюблену техніку, приміром, мережки, гладь, хрестик… Родом я з Черкащини, де широко розповсюджені вишивки жіночих блуз білим по білому в техніці “лиштва“, “курячий брід” та “солов’їні вічка“. Цікавою їх особливістю є горизонтальне розміщення орнаменту по полю рукава у вигляді кількох звивистих гілок. Закарпатська ж вишивка вражає й зачаровує своїми сонячними кольорами: помаранчевий, жовтий – аж горять! А також, звичайно, чорний. Кожен регіон – це скарбниця народного мистецтва, і відбиває історичний розвиток народу та його ментальність.

Щодо мене, то вмію вишивати різними способами. Гладь – це більш кропітка робота, їй потрібно приділити чимало часу та терпіння. А хрестиком, як на мене, – механічна, набагато легша. Перевагу віддаю саме останньому. Не так давно почала вишивати ікони бісером. Мені дуже подобається ця техніка. Правда, довго не наважувалася працювати з бісером. Знайомство з ним починала з відеоуроків по Інтернету. Спочатку вчилася робити з цього чудового матеріалу квіти, дерева, фігурки тварин, а потім взялася за голку. Хто бачив мої роботи, кажуть, що виходить непогано.

– Що надихає на творчість?

– Раніше це були журнали з рукоділля, а зараз в основному інтернет. Правда, майже ніколи взірець не копіюю повністю. Намагаюся уникати штампованих речей, хочу, щоб у всіх виробах була творчість. Напевно, кожній людині притаманно впродовж життя чомусь учитися, вдосконалюватися. А на бісер «підсадила» мене моя донечка, якій зараз 12 років. Десь рік тому Євгенія попросила мене купити їй бісер для занять на уроках трудового виховання в школі. А згодом вдома ми вже разом з нею плели букетик з волошок.

Звичайно, хочеться спробувати себе в багатьох напрямах, але, наразі, бракує часу.

Хоча, на правду, нещодавно загорілася ідеєю в’язання з бісеру жіночих прикрас. У перервах між вишиванням беруся за гачок, нитки, бісер і плету джгути та ларіати.

– Бачу, у Твоїх роботах переважає релігійна тематика…

– Не тільки. З релігійної – вишиваю ікони… Був період, коли захоплювалася тваринним світом. Як результат на полотні лишився кінь у маках. Щодо ікон, то першою вишитою бісером була ікона Богородиці «Неопалима Купина». Саме вона є оберегом для нашої пожежно-рятувальної служби. Отож, професійна сфера діяльності таки, гадаю, робить значний відбиток і на творчих пошуках. Також у доробку й «Святе сімейство», «Таємна вечеря». До речі, остання ікона зараз у процесі вишивання нитками. Відверто, важкувато в ній дається вишивання облич святих Йосифа, Марії та Христа. Тут треба бути дуже уважною, адже кожен хрестик має лежати на своєму місці, інакше доведеться все випорювати й починати спочатку.

– Чи довго створюєш виріб?..

– Неможливо порахувати. Це залежить від того, що і як вишивати, а ще треба враховувати розмір. Кожна річ – індивідуальна. Ще багато залежить від натхнення. Бувало й таке, що робота втомлювала або хотілося щось зробити тут і вже, й починала це втілювати. А був період, коли рукоділля рятувало від постійних недобрих думок та переживань. Важко було, коли чекала кожної звісточки зі Сходу країни, де в зоні АТО в Збройних Силах України воював мій чоловік. На щастя, зараз він уже вдома. Правда, там ще несе службу мій рідний брат. Але вірю, що все буде добре… (сльози навертаються на обличчя жінки авт.).

– Наталю, готові вироби треба десь зберігати, а в однокімнатній квартирі, яку ви зараз винаймаєте, особливо не розженешся…

– Більшість моїх вишивок знаходиться в рідній батьківській домівці на Черкащині, ще частина – в друзів. Я їх створюю не для того, щоб вони лежали у закритій шафі, нехай радують близьких мені людей. Ось, приміром, моя «Неопалима Купина» віднедавна «оселилася» в столиці. Саме туди вона перебралася разом із моїми друзями, які зараз працюють в Києві.

– Будь ласка, продовж фразу: «Рукоділля для мене – це…».

– Передусім, це мій відпочинок, який слугує своєрідним заспокійливим. До того ж за вишиванням тільки й можу побути наодинці, подумати про все, привести думки й почуття до ладу, насолодитися тишею, і на все про все – кілька годин на добу. Звісно мало, але тим і цінний цей час, де не хочеться втрачати жодної секундочки.










…На годиннику одинадцята вечора. Наталя прощається зі своїми хрестиками до завтрашнього вечора, коли для них знову настане заповітний час.


 Розмовляла Вікторія Бокій

clipnews