Григорій Ткаченко очолював Ужгородський університет в найважчі роки

Це було цілком закономірно, адже автономія Подкарпатська Русь
(Чехословаччина) була приєднана до СРСР. Це означало, що новостворений виш слід
забезпечити кадрами усіх рівнів: адміністративними, педагогічними, науковими тощо
і навіть обслуговуючим персоналом. Між тим у повоєнні роки дефіцит саме таких
кадрів відчувався у всій величезній країні. Особливої уваги вимагало
призначення керівних кадрів і, в першу чергу, ректора. На плечі керівника
лягала важка ноша і відповідальність за всі ланки діяльності вишу. Знайти
відповідну кандидатуру на посаду ректора було вкрай важко, тож за перші 10
років існування Ужгородського Державного університету в ньому змінилося троє
ректорів. Третім ректором, який зайняв цю посаду у серпні 1949 року, був
Григорій Володимирович Ткаченко. Врівноважений, поміркований, завжди стриманий
і спокійний, він був протилежністю впевненому в собі попередникові. Мабуть, він
вбачався зручним (якщо не сказати ручним) для влади кандидатом на пост ректора. 

Народився Григорій Ткаченко у 1903 році в с. Синявка Чернігівської області в
селянській родині. Закінчив сільськогосподарський інститут, працював агрономом,
але потяг до науки приводить до аспірантури і педагогічної роботи в
Криворізькому педінституті. До початку війни у 1941 році працював завідувачем
кафедри ботаніки, заступником директора, а згодом директором цього ж інституту.
Тут доречно згадати про деякі нюанси особистого життя Григорія Володимировича,
а саме про його дружину. 

Мотря Григорівна Кожура народилася у 1915 році в с. Ново-Георгієвка на
Дніпропетровщині в родині селянина. У батька Григорія Кожури була велика родина
— шестеро діток, яких було не просто вивести в люди в ті буремні роки початку
ХХ сторіччя. Але справжні труднощі настали в радянський період. Позбавлений
землі як селянин-середняк, він був вимушений братися за будь-яку роботу, щоб
прогодувати сім’ю. Вони перебираються на ст. Божедарівка, де батько влаштувався
на залізниці, потім у колгоспі, радгоспі. Помер під час війни у 1942 році у віці
64 роки. Невдовзі померла і мати. Діти виживали як могли. 

Мотря закінчила семирічку у рідному селі в 1932 році. З огляду на значні
потреби у вчительських кадрах, дирекція школи відряджає здібну ученицю на
4-місячні педагогічні курси в м. Нікополь. Потім була робота в школі, заочне
навчання у педучилищі і нарешті протягом 1934—38 років — навчання в
Криворізькому педінституті. Як відмінницю навчання і активну комсомолку її
залишають в інституті, призначивши асистентом кафедри ботаніки, де вона працювала
до 1941 року — до початку війни. Вочевидь, саме цей криворізький період, який
збігся у житті подружжя, зіграв вирішальну роль у з’єднанні двох доль.
Приваблива, розумна студентка, а потім асистентка кафедри ботаніки, не могла не
звернути на себе увагу статного доцента Ткаченка, хоча і була молодша на 12
років. А потім було 22 червня 1941 року… 

Війна вплинула не лише на ідилію взаємного кохання, а й на можливість
співіснування новоствореної родини. Мобілізований до лав армії в перші ж дні
війни, він брав активну участь у бойових діях протягом всієї війни. 

Життя Мотрі не було таким однозначним. Вона пережила дві евакуації. Спочатку, в
серпні 1941 року була евакуйована в м. Моздок Ставропольського краю, а через
рік — друга евакуація — м. Уч-Курган Узбецької РСР. В обох місцях працювала
вчителькою в школі. У 1943 році, за викликом ГУДМР (Головне управління
державних матеріальних резервів) при РНК СРСР, переїхала в м. Тамбов, а через
рік — у Москву, де працювала лаборантом, старшим лаборантом на хімічній базі,
потім інженером-хіміком. 

Війна скінчилася, родина Г. Ткаченка об’єдналася, здавалося, що попереду лише
щасливе майбутнє. Після демобілізації Григорій Володимирович отримав
призначення на роботу у Львівському педінституті на посаду заступника
директора, а Мотря Григорівна — асистента кафедри ботаніки цього ж закладу.
Пропрацювавши два роки у Львові, вони знову міняють місце роботи, цього разу —
Мелітопольський педінститут, посади такі ж: директор педінституту і асистент
кафедри ботаніки. Працювали тут лише один рік. Вочевидь, успішна керівна робота
в трьох інститутах обумовила призначення Г. Ткаченка у 1949 році на посаду
ректора наймолодшого в країні університету в Ужгороді. Окрім того, йому
доручили організувати кафедру генетики і дарвінізму на вже існуючому в УжДУ
біологічному факультеті. Мотря Григорівна вже за традицією влаштовується
асистентом кафедри морфології і систематики рослин — вже лише на 0,5 ставки.
Подружжя, маючи вже дворічного сина, дістало для помешкання двоповерховий
будинок, яким, до речі, не раз дорікали ректорові. 

Маючи чималий досвід роботи у виші, на кафедрі ботаніки М. Кожура швидко
адаптувалася до умов нашого університету, була вимогливим, професійним
педагогом. Дещо складніші проблеми доводилося вирішувати Г. Ткаченкові. Якщо
керівництво університету було вже більш-менш налагоджено, то створення кафедри
генетики і дарвінізму було майже неможливим. Після «славнозвісної» ганебної
сесії ВАСГНІЛ у 1948 році, в СРСР відбулося повне знищення генетики як науки,
прокотилася репресія не лише щодо генетиків, а й інших фахівців, наближених до
цієї галузі науки. В УжДУ до браку кадрів додається ще і надзвичайно слабка
матеріальна база. 

Щоб дати кафедрі доцільне поповнення, до Ужгорода запрошується фахівець з
фізіології рослин доцент Н. Атуріна з Ленінграда. Викладання курсу дарвінізму
Г. Ткаченко бере на себе. Згодом намаганнями ректора ситуація стабілізується,
кафедра обирає класичний напрямок — фізіологія рослин. Йому належить також
визначення тематики наукових досліджень кафедри. З бездоганною інтуїцією
вченого він відчув перспективність винограду як об’єкта фізіологічних
досліджень. Актуальність вивчення цієї рослини в Закарпатті очевидна, тому в
цьому напрямку кафедра вела наукові експерименти протягом кількох десятиріч
поспіль. 

Час минав, життя поволі налагоджувалося як в університеті, так і в країні. Та
як це часто буває, несподіванка з’явилася з неочікуваного боку: у 1957 році, на
черговому конкурсі з заміщення посад на кафедрі морфології і систематики рослин
М. Кожуру звинуватили у відсутності наукових досліджень і, попри визнання
педагогічної майстерності, звільнили від роботи в університеті. Між іншим,
конкурентка, яка виграла конкурс, була аспіранткою завідувача кафедри і
захистила кандидатську дисертацію лише через 4 роки — у 1961 р. 

Г. Ткаченко звільняється з усіх посад і йде в докторантуру. Через два роки він
повернувся на біологічний факультет УжДУ, продовжував очолювати створену ним же
кафедру фізіології рослин. У 1960 році доцент Г. Ткаченко успішно захистив
дисертацію на тему «Біологія цвітіння винограду». Через рік, у 1961 році
звільняється з роботи в УжДУ у зв’язку з переходом на викладацьку роботу в
Одеський Державний університет. 

На всіх, із ким спілкувався Григорій Володимирович — як ректор, як завідувач
кафедрою, як просто людина — він справляв враження витриманої доброзичливої
тактовної людини. Мені, студентці біофаку в ці роки, Г. Ткаченко пригадується
людиною відстороненою, заглибленою у свої думи. В його мовчазній постаті
вбачалася якась незахищеність, розгубленість. Які думки відвідували цю не всміхнену
людину? Мабуть, він покинув наш гостинний край з важкістю на серці через
несправедливість, недосконалість у взаєминах між людьми, які він мовчки ховав у
глибині душі… 

Життя професора Григорія Ткаченка обірвалося раптово 24 вересня 1979 року на 76
році життя. Після від’їзду з Ужгорода у 1961 році ніхто з родини не відвідував
Закарпаття. 

В середині 80-х років мені довелося бути зі студентами в Одесі. Знала, що
родина Г. Ткаченка мешкає на території Ботанічного саду Одеського університету.
Я не змогла не спробувати розшукати цю родину, адже і Григорій Володимирович, і
Мотря Григорівна — це мої викладачі, це моя студентська юність! Без проблем
знайшла занедбаний будиночок під шатром вікових дерев Ботсаду. Я побачила все
ще привабливу жінку — Мотрю Григорівну. Григорія Володимировича вже не було —
відійшов у вічність. Весь тривалий час довгого літнього вечора розмова точилася
виключно навколо ужгородського періоду життя родини. Ми згадували наш
університет, кафедру, далекі й близькі екскурсії в Карпати, наше місто, колег,
знайомих. У її жвавих спогадах було стільки емоцій — захоплення, радості,
теплоти і … болю, образи. І я зрозуміла тоді, що в нашому житті є спогади, які
не мають строку давності. 

Г. Ткаченко був на посаді ректора в найважчі роки тоталітарного режиму в СРСР —
1949—1956 рр. У гнітючій атмосфері страху, підлабузництва, конформізму він
своєю поведінкою дав зрозуміти оточенню, що за будь-яких обставин людина
повинна зберігати своє обличчя, що немає ситуацій, в яких їй дозволено нехтувати
гідністю і честю. 

 

Магдалина Чубірко, доцент кафедри ботаніки УжНУ


РІО


clipnews