Для Юрія Юрійовича
весна-красна є найулюбленішою порою року, коли вся природа після зими оживає і
людям додає нових сил, енергії та наснаги до творчого застосування їхніх
обдарувань. Наше життя — наче книга відкрита. Отож сьогодні журналіст
“НЗ” гортає сторінки книги життя Ю.Цмура, який нещодавно гостював у
нашій редакції.
— Дуже люблю рідне
Закарпаття, беру активну участь у всіх сферах його буття. А родом я з
невеличкого мальовничого села Ворочово Перечинського району, де побачив світ у
березні 1930-го. Виходець із простої селянської родини, з раннього дитинства,
допомагаючи вітцеві та мамці по господарству біля хати, спізнав справжню ціну
важкої селянської праці. Далі вчився, мав хороших учителів-наставників і добрих
друзів. Закінчив Ворочівську початкову школу, Ужгородську гімназію, Перечинську
СШ. Вчився успішно, тож із першої спроби і став студентом хімфаку Ужгородського
державного університету, який закінчив у 1954 році й здобув спеціальність
хіміка-органіка. Єдиним місцем моєї професійної діяльності стала альма-матер,
де після вручення диплома мене залишили на посаді асистента кафедри органічної
хімії. У 1966-му, захистивши кандидатську дисертацію, став кандидатом хімічних
наук і відтоді працював доцентом на кафедрах органічної хімії, хімічної
технології та виробничої екології. До речі, я уперше на хімфаці в 1958-му
забезпечив вивчення студентами таких дисциплін, як “Хімічна технологія і
моделювання технологічних процесів”, “Основи хімічної кібернетики”,
“Процеси і апарати в промисловості і екології”, “Технологія
лісохімічних виробництв”, “Техніка безпеки і охорона праці”. Мій
загальний трудовий стаж становить 52 роки, і всі вони — в Ужгородському
університеті. А ви знаєте, що у генсека КПРС Микити Хрущова було дві великі
любові?
— Кукурудза і
хімія. Саме 60-ті роки минулого століття, коли фактично біля керма тодішньої
нашої великої держави стояв Микита Сергійович, можна назвати ренесансом
розвитку хімічної науки та хімізації виробництва. У 1966—1969 роках, окрім
УжДУ, я ще викладав спецкурс “Технологія, процеси й апарати” учням
Свалявського політехнікуму і навіть був головою державної приймальної комісії у
цьому навчальному закладі. Вивченню предмета хімії там тоді приділялася дуже
велика увага з метою підняття випускниками згаданого технікуму виноробної і
лісохімічної промисловості, що домінували тоді в економіці нашої області.
Пригадую, що, приміром, у технікумі програма із спецкурсу “Технологія,
процеси й апарати”, як і з техніки безпеки, була більшою, ніж в університеті.
Навчання в ті часи відбувалось у дві зміни, тож я встигав на лекції курсувати
за автобусним маршрутом “Ужгород — Свалява” і навпаки. Також із 60-х
років минулого століття почав займатися науковим вивченням бурого вугілля і
здійснював інтенсивні наукові дослідження по розробці способів та технології
використання лігнітів із 18 родовищ на Закарпатті як основної сировини не лише
для виготовлення та виробничого випробування у польових умовах гумінових добрив
та регуляторів росту і живлення рослин, а також для виробництва кормових
добавок під час вигодовування тварин. Із препаратів для сільського
господарства, винайдених під моїм науковим керівництвом, на що маю авторські
свідоцтва, найбільш ефективним за результатами виробничого випробування
виявився “Росток Екстра” (РЕу). Його застосування забезпечує 32—34%
приросту врожаю на гектарі томатів, 25—65% — капусти, 16—23% — картоплі й від
12 до 45 відсотків приросту врожаю винограду залежно від сорту. Ефективним для
тваринництва, як показали кількарічні виробничі дослідження на часлівському
свинокомплексі колишнього АПК “Ужгородський”, є, зокрема, наш винахід
технології виробництва кормової добавки для свійських тварин “Гумікс
Цмура” (ГМЦ), що захищений державним патентом України.
— Так. Наші
розробки стосуються не тільки сільського господарства. Зокрема, такий винахід,
як “Реактор Цмура”, може бути корисним і для промисловості, бо
гарантує безперервність процесу, глибоке перетворення, спрощує очищення
продукції. У мене збереглися два взірці такого реактора. Я у свій час готував
на них хімікати для такої солідної установи з Москви, як
“Союзреактив”. Є у мене й каталізатор, який також сам розробив. Свого
часу я розробив технології синтезу карборанвмісних мономерів для виробництва
термостійких полімерів (застосування — космонавтика). Але це тема окремої
розмови. Докладніше все це буде висвітлено в моїх мемуарах. Тепер самотужки у
свої понад 80 років на комп’ютері вдома набираю текст цієї книги. Щодо наукових
винаходів, яким, природно, буде відведено найбільше місця в цій книзі, то вони
є одночасно моєю і найбільшою радістю, і найбільшою журою.
— Тому, що хоча
всі керівники нашої держави в один голос волають про пріоритет сільського
господарства, яке може дати великий хосен рідній Україні з огляду на світову
тенденцію до здорожчання вартості продовольства, про роль науки, сучасних
ефективних технологій та інновацій для АПК і їх цільове фінансування, на жаль,
мовчанка. Приємно, що наукові доробки принесли мені заслужене визнання. Хоча й
тут з невідомих мені причин трапився збій.
— Збори колективу
УжНУ, які відбулися під головуванням ректора, депутата облради Миколи Вегеша,
ще у грудні 2006-го представили мене до відзначення державною нагородою —
присвоєння почесного звання “Заслужений винахідник України”. Фактично
таке звання я отримав навіть не до 80-річного ювілею, а аж у серпні 2010 року.
Вдячний за це нинішньому голові облдержадміністрації Олександру Ледиді. Бо саме
Олександр Олександрович, довідавшись про нагородний лист на мене, що вже
застарів, домігся його переоформлення, після чого відзразу відправив Президенту
України Віктору Януковичу. Тож ця висока державна нагорода стала торік для мене
приємною несподіванкою. А от шлях до практичного впровадження в АПК моїх
наукових розробок-винаходів, судячи із суворих реалій сьогодення, боюся,
виявиться набагато довшим у часовому вимірі. Оце і є моєю найбільшою журою.
— Так, у 2006
році. І називається вона “Мандри околицями Ворочова”. Це невеликий
туристичний путівник, що став моїм безкоштовним подарунком землякам-ворочівцям.
— Я це знаю. Але
якщо здоров’я дозволить (як-не-як, а все-таки дев’ятий десяток літ, то крім
названої вище книги маю задум написати і видати ще одну — “Живі і у
вічності земляки Ворочова”, в якій би відобразив і генеалогічне дерево
родоводу Цмурів та зв’язки родин ворочівців. Я багато часу працював у архівах
області й по суті третину матеріалу для третьої книжки вже зібрав і маю його в
рукописах. Ось, приміром, мій покійний батько Юрій Васильович Цмур був простий,
але мудрий чоловік. Він хоч і не мав вищої освіти, але три скликання обирався
головою Ворочівської сільської ради, а у 1953—1956 роках був головою
Перечинської селищної ради (то нині Перечин уже місто). Він із мамкою, як
кажуть, вивів у люди брата Івана, 1938 року народження, котрий закінчив
Львівський політехнічний інститут і як технік за фахом чимало допоміг і мені у
роботі над винаходами, що стали основним покликанням мого життя. Щодо другої
книги про моє творче життя, роботу над якою вже по суті завершую, то в ній
особливе місце займають спогади про наше перебування з дружиною Надією
Петрівною (вона за фахом лікар-гінеколог) протягом 1976—1979 рр. у відрядженні
в Алжирі, де я викладав хімічні та технологічні дисципліни у найбільшому
Анабинському університеті.
— Аякже. Я, крім
рідної української та, звісно, російської, вільно володію німецькою,
французькою і угорською мовами. В школі, гімназії та університеті вивчав як
іноземну мову німецьку, угорську опанував самотужки^ а от французьку
напередодні відрядження в Алжир вивчав інтенсивно на спецкурсах протягом 10
місяців у Києві. Між іншим, я видав і 4 навчальні посібники французькою мовою.
Із Анабинським університетом досі не пориваю зв’язків і знаю, що зараз у ньому
навчається понад 12 тисяч студентів, що в рази більше, ніж було у час мого
викладання там. І це не дивно. Адже алжирські студенти, по собі відчув, були
дуже дружелюбними до СРСР і нас, викладачів з України. Алжирські хлопці та
дівчата вельми працелюбні та спраглі знань. Я був очевидцем, як вони завжди на
природу й навіть у пустелю Сахару брали з собою книжки і зошити-конспекти…
Ось цей алжирський період нашого з Надією життя (вона працювала лікарем) також
знайде відображення у книжці.
— Часом дорожу. І
чим старішим стаю, тим більше. Але то не заради грошей, зрозумійте мене
правильно. А задля того, щоб встигнути зробити якомога більше доброго й
корисного для людей за своє коротке перебування на землі. Якщо розумно
спланувати все, що маєте виконати впродовж доби, то встигатимете дуже багато.
Не дивуйтеся, але я, наприклад, ще із 1965 року співаю у відомій на все
Закарпаття самодіяльній народній чоловічій хоровій капелі УжНУ “Боян”
й відтоді є незмінним першим тенором цього чудового художнього колективу. Спів
— то не просто, як нині модно казати, хобі людини. По собі знаю: якщо в хорі
гарно на повен голос заспіваєш, то після цього якесь полегшення на душі та
серденьку маєш.
— Дружина хіба що
біля газової плити порається, смачні наїдки для нас готує. Назвати свою любу
Надію бабцею (хоча насправді вона уже має і статус прабабці) у мене язик не
повертається. Вона назавжди залишиться моєю Надею. А живемо тепер на квартирі
не вдвох. Дякуючи Богові, виховали доньку Віту та сина Юрія, котрі закінчили
відповідно медичний і біологічний факультети УжНУ. Обоє одружені. Маємо 6
онуків і 2 правнуків. Син працює і мешкає у сусідній Львівській області. А
донька Віта Шершун очолює одну з приватних поліклінік сімейної медицини у
Мукачеві, на що має відповідний міжнародний сертифікат. А тепер у нас на
квартирі проживають двоє Вітиних дітей, студентів стаціонару УжНУ, а наші з
Надею внук Олександр і внучка Крістіна Шершуни. Сашко буде істориком, а
Крістінка (вона навчається на географічному факультеті) менеджером із туризму.
Отож, крім наукових винаходів, ще однією великою радістю для мене є мої діти,
внуки й особливо найменші — правнуки. Моя сім’я, моя родина — для мене
найцінніше.
Богдан ДУБОВИЙ
«Новини
Закарпаття»
