23 квітня напередодні Великодня помер у Львові на 101-му році життя отець Дмитро Блажейовський, який був не просто греко-католицьким священиком, а ще й істориком та автором оригінальних вишиваних ікон і церковних хоругв. Всього він створив їх понад 350. А в 1999 році навіть відкрив у Львові власний музей вишиваних ікон.
На сотому році життя отець Дмитро усе ще відвідував бібліотеку, працював над новою книгою, користувався Інтернетом і ноутбуком. На запитання “Як ся маєте?” відповідав: “Відчуваю наближення старості”.
У листопаді 2000 року я зустрівся з отцем Дмитром у Філадельфії на церковному празнику, де він у свої 90 ще й чарочку випив. Коли ми розговорилися, то я довідався, що він працює над книгою з історії України, яка мала б висвітлити причини наших поразок. Виявляється, він читав мою статтю “Малоросійський мазохізм”, яку я опублікував у “Post-Поступі” у 1992-му і наші погляди на українську минувшину збіглися. Остання книга отця Дмитра, присвячена історії України, нещодавно з’явилася у продажу.
Незалежно один він одного ми зійшлися з отцем Дмитром на кількох пунктах наших лих. Один з них – це те, що ми обрали візантійський обряд, який пізніше перетворився на православ’я. Якби не це, ми не втратили б своєї аристократії, як не втратили її інші підневільні народи – угорці, хорвати, поляки, чехи, фіни. Адже відродження цих націй починалося не з низів, а таки з верхів, і численні повстання піднімали теж аристократи. Оскільки наше національне відродження йшло знизу, то не дивно, що історія України писалася з позицій низів, а відтак історія Михайла Грушевського – це соціалістична історія. Точніше націонал-соціалістична. Тобто така, якою була історія СССР у наших школах, писана з позицій російського націонал-соціалізму.
Грушевський, як і пізніші совєтські історики, ігнорував українську аристократію, яка покатоличилася, вважаючи усіх тих магнатів, з якими воювали козаки, за поляків. А тим часом вони самі себе вважали рутенцями і підписувалися у документах так: “gente Rutheni, natione Poloni”. То чи була “Визвольна війна 1648-1654” визвольною? Чи було це українсько-польська війна? Ні. То була війна громадянська, безглузда і руйнівна. У що виродилися козаки, бачимо на прикладі Запоріжжя, де їхні нащадки моляться до Лєніна і Сталіна.
А про те, що православ’я – це наш фатум, можна знайти підтвердження у різних українських авторів, але от я натрапив на висловлювання відомого телеведучого, і загалом не дурного чоловіка, Владіміра Познера: “Я думаю, что одна из величайших трагедий для России – принятие православия. Если посмотреть сегодня – есть три ветви христианства: католицизм, православие и протестантизм. Если оттолкнуться от таких определений, как демократия, качество жизни, уровень жизни, и распределить страны именно по этим показателям, то на первом месте будут именно протестантские страны, все. Потом католические. И лишь потом такие, как Россия, Греция, Болгария и т.д. И это совершенно не случайные вещи, потому что более темной и закрытой религией является православне”.
Тут варто уточнити: не будь-яке православ’я, а саме російське, яке з давніх часів страхалося усього західного, вважаючи здобутки науки мракобіссям. Затуркані попи вигнали з Москви Івана Федоровича, який змушений був тікати в Західну Україну і там продовжити друкарську справу, яка уже існувала.
“Русская Православная Церков, – каже Познер, – больше всего напоминает мне КПСС с Политбюро, которое состоит из митрополитов, и с генеральным секретарем, который называется патриархом. Я считаю, что Русская Православная Церковь нанесла колоссальный вред России. В России не было Возрождения”.
Досить порівняти православну Сербію і католицьку Хорватію. У Сербії до XVIII ст. твориться література така ж, як і в Росії – житія святих, проповіді, літописи і т. д. У Хорватії в епоху Відродження поети пишуть сонети, створюються драми, буяє мистецьке життя у Дубровнику.
Але незважаючи на те, що в Україні теж панувало православ’я, його не порівняти було з російським. Все ж впливи Заходу давалися взнаки.
Павло Халебський, описуючи мандрівку антіохійського патріарха Макарія у 1654-1656 роках по Україні, зазначав: “по всій землі русів, тобто козаків, ми помітили пречудову рису, що збудила у нас подив: усі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їхніх дружин і доньок, уміють читати і знають порядок церковних служб та церковні піснеспіви^ крім того, панотці не залишають сиріт напризволяще, аби ті невігласами вешталися вулицями, навчають грамоти”.
Те саме бачимо і в тодішній Галичині, де відкривалися братські школи для навчання дітей будь-якого стану. Та й література в Україні, на відміну від Росії, творилася світська. Збереглося безліч любовних віршів, творів бурсацького фольклору, віршів мандрованих дяків і фацецій – світських оповідок на різні теми, у тому числі й фривольних, як у “Декамероні”. Нічого цього Росія не знала, а книги друковані в Україні переслідували і спалювали. Дивна річ! Начебто одна віра, а однак – різна.
Щойно на початку XVIII ст. Петро Перший запросив українців у Московщину, аби ті зреформували церкву, заснували вищі школи і створили наукову лексику. Зараз пересічні недоумки можуть кпити з української наукової термінології, вигадуючи неіснуючі словечка на зразок “піхвознавець”. Але вони ж таки воліють не згадувати про те, що усю абстрактну і наукову лексику для росіян створили українці. Михайло Ломоносов, який теж приклався до творення термінології, недаремно навчався у Києво-Могилянській академії. Його предками були українські козаки, про що свідчить і прізвище – непритаманне для московитів.
Те православ’я, яке нав’язує нам Московський патріархат, лише віддаляє нас від Європи. Російські попи нічим і справді, за висловленням Познера, не відрізняються від комуністичних бонз, які дбали про хліб насущний з ікрою більше, аніж про духовність. Вже навіть з України від священиків УПЦ (МП) лунають застороги. Зокрема щодо невиправданої розкоші храму Христа Спасителя в центрі Москви з вуст митрополита Софронія (Дмитрука), керуючого Черкаською єпархією УПЦ (МП). Архімандрит Авакум (Давиденко), клірик Кременчуцької єпархії УПЦ (МП) нагадав московському протоієрею о. Всеволоду Чапліну, що “скромність, це той самий “дрес-код”, який має бути не тільки в одязі жінок і нерозумних молоденьких дівчаток, але і в одязі духовенства”.
Натомість у о. Всеволода своя логіка: “Святейший Патриарх якобы носит очень дорогие часы, якобы у него дорогой автопарк, резиденция… Когда делаются определенные подарки, это естественно: люди хотят, чтобы их иерархи выглядели не хуже, чем представители светской власти, чтобы храмы выглядели не хуже, чем резиденции светских властителей…” А під кінець порівняв тих, хто цікавиться коштовностями Кіріла Гундяєва – з Іудою.
Та не про спасіння душі думає Кіріл, а про повернення України в імперське лоно. Ведеться повномасштабна експансія, російські попи приїжджають в Україну і проповідують ідею “Русcкого міра”, російський телевізійний неліквід захоплює українське телебачення і компостує нам мізки низькопробним продуктом, який має відволікти нашу увагу від життєвих негараздів.
Якщо хтось із українців думає, що в союзі з Росією нас чекає світле майбуття, то наведу вірш “Всесоюзная перепись” Святослава Куняєва, де чітко видно, яка доля чекає усіх інородців в Русском мірє:
На Тунгуске перепись идет,
И тунгус, что записался русским,
Чистой каплей влился в мой народ,
Оставаясь зернышком тунгусским.
Русь моя, рождаемость низка!
Но, как чудо, что в тебе исконно,
Нынче ненца, завтра коряка
Ты в свое усыновляешь лоно.
Словом, будь “всяк сущий в ней язык”!
Но, коль не хватает русской плоти,
Выручает “друг степей калмык” –
Изучайте перепись – поймете…
Юрій Винничук