Тоді, десять років тому, вся ця історія видавалася простою та зрозумілою. Незрозумілим було хіба що небажання більшості громадян країни реагувати на новини, на весь цей “касетний скандал”, загалом – небажання громадян в більшості своїй зловити за хвіст революційний момент і спробувати змінити щось навколо себе.
Натомість сьогодні, коли “історія з плівками” встигла перетворитись на затягнутий фарс, а всі ті гасла й вимоги, що висувалися тоді, викликають хіба що саркастичну посмішку з огляду на історію слідства (мовляв, все зрозуміло, а чого можна було чекати), небажання громадян відриватись від телеекранів і виходити на вулиці видається якщо й не виправданим, то цілком передбачуваним.
Вони завжди сидять, доки справа не стосується їхніх власних фінансових проблем, доки влада не візьме за дупу конкретно їх, відірвавши не лише від крісла з телеекраном, а й від мінімальних засобів прожитку та гарантій стабільності, яку вони так люблять. Вони завжди з недовірою та осудом дивляться на справжніх буйних, котрі вимагають якоїсь справедливості, причому не лише для себе, до того ж – не лише від свого імені, що природно посилює підозри щодо щирості й непроплаченості пікетів.
Вони завжди люблять акцентувати увагу саме на фінансовому аспекті будь-якого протистояння – всі вони з точністю до копійки знають, скільки кому платять за його потребу справедливості. Вони люблять пояснювати будь-які вимоги причинами саме комерційного характеру.
І я далекий від того, аби стверджувати, що вони судять усіх по собі: певен, що особисто вони не вийшли б на вулиці навіть за ті суми, які самі всім приписують. Вони би просто обламалися відірватися від телевізора, навіть за гроші. Їм звичніше лишатись на своїх місцях, звідти краще видно.
Хто тоді складав основну масу протестувальників, тих, хто брав активну участь в тому приреченому на поразку “Кучмагейті”? Підозріла публіка, строкаті й нестрункі маси незадоволених, кожен із яких мав свої причини для незадоволення. І якщо на Хрещатику, під час масових акцій все це виглядало доволі масштабно й переконливо, то “на периферії” рахунок вівся лише на сотні мітингувальників, і живучи в місті довший час, більшість із них можна було просто знати в обличчя.
Старі ветерани нацдемівського руху, адепти проукраїнських структур, просвітяни-державники, дрібка інтелігенції, купка радикалів, невеликі групи студентів, що виглядали там, мабуть, найбільш адекватно, якісь тусівники й провокатори, менти й агітатори, журналісти й націоналісти.
Де були в цей час чесні й розгнівані менеджери та бізнесмени, викладачі й приватні підприємці, діти й батьки, закохані й одружені, самотні та безстрашні, увесь цей мідл клас періоду мідл лайф кризи? Чому вони тоді вирішили за краще відсидітись? Чому прийшли до думки, що їх усе це не стосується? Чому переклали всі проблеми на політиків?
Тієї весни, десять років тому, все дуже швидко зійшло нанівець. Я добре пам’ятаю ті наступні кілька місяців, коли активісти й агітатори розбрелися партійними штабами й офісами, оскільки для них це не було жодною поразкою – скоріше, неприємним моментом довгого й щасливого копирсання в політичних стратегіях.
І кому йшлося про ображених та упосліджених, котрі справді потребували справедливості? Мало минути три з половиною роки, щоби всі вони знову вийшли на вулиці та майдани, причому цього разу вийшли навіть ті, хто зазвичай із дому виходить лише на роботу та винести сміття. Історії властиво робити дивні ходи та комбінації, примушуючи власних суб’єктів учитися на власних помилках та наступати на ті самі граблі, з вартою кращого застосування впертістю. Здається, Енгельс називав це діалектичним матеріалізмом.
Ось усі говорять про повернення до дев’яностих. Мені, натомість, усе це нагадує саме початок двохтисячних, ситуацію десятирічної давнини – і Данілич (хай навіть символічно) знову в центрі уваги, і справжніх буйних не так багато, як хотілося, й більшість співгромадян мовчки сидять, сподіваючись незрозуміло на що. Слід, очевидно, очікувати на продовження. Головне пам’ятати, чим усе це може закінчитися. І обережніше з діалектикою.
Сергій Жадан
