Дев’ять лунок для повного щастя

Чим менше часу лишається до дня солідарності трудящих, тим більше трудящі дають про себе знати. Через акції протесту, мітинги та інші спроби звернути увагу на свої запити. Можна навіть припустити, що чи не єдиним досягненням цієї влади буде зародження та розвиток громадянського опору серед електорату, який до цього намагався вирішувати свої проблеми більш традиційним, хоча й доволі неоднозначним шляхом – шляхом голосування за місцевих буржуїв.

Але, схоже, рано чи пізно теорія братнього розпилювання народного бабла з урахуванням інтересів територіальної громади починає втрачати останніх адептів, і навіть вчорашні прихильники сильної руки та доброї волі починають розуміти, що втрачати їм нічого, крім нових тарифів та старих ланцюгів.

І якщо проблему старих ланцюгів вдавалося довгий час ігнорувати, списуючи її на ментальні особливості регіонів, то економічна складова рівняє усіх, примушуючи ставати на захист останнього, що лишилося внаслідок успішно проведених реформ. І в цьому випадку можна лише гадати, як довго трудящі готові терпіти владу, яку самі ж і обрали.

Характерним у цьому випадку є досвід Харкова. Травматично перелаштовуючись зі свого героїчного індустріального минулого на більш спокійне та помірковане базарне сьогодення, перша столиця УРСР так чи інакше згадує давні традиції боротьби та протистояння.

Тим більше, що внаслідок феєричного правління нової влади, є всі підстави для подібного згадування: за рівнем заборгованості з зарплатні область займає почесне передостаннє місце в країні, причому, як стверджують критики режиму, серед найбільших боржників саме колишні “гіганти”, скажімо, Харківський авіаційний завод чи завод імені Малишева.

На цьому тлі традиційно психоделічно звучать заяви губернатора Харківщини про минулорічні успіхи та економічні прориви. В будь-якому разі всі губернаторські звіти про пророблені ним прориви завершилися цього тижня демонстраціями працівників заводу імені Шевченка, котрі спочатку перекрили дорожній рух біля підприємства, а потім рушили шукати правди в представників влади.

Представники влади, звісно, пообіцяли все вирішити, проте видається, що в неї, цієї влади, проблеми лише починаються – одна річ мати справу з купкою ідеологічних опонентів, інша – з натовпом власних голодних виборців, яких у принципі мало цікавлять відчайдушні губернаторські розповіді про рівень інвестицій, підготовку до Євро та необхідність розширення міського гольф-клубу.

До речі, з гольф-клубом харківська влада теж нажила собі купу головного болю. Давнє бажання харківського спортивно-політичного бомонду розширити майданчик для гольфу на бажані 9 лунок ніяк не знайде втілення з причини жорсткого протистояння мешканців селища П’ятихатки, котрі з незрозумілих чиновникам причин не бажають мати у себе за вікнами елітний клуб для гри в гольф, зведений на місці вирубаного лісопарку та захоплених городів.

Ну, те що населення в нас традиційно нехтує здоровим способом життя – відомо давно. І те, що більшість співгромадян не здатні мислити стратегічно й відчути, що місто просто задихається без додаткових дев’яти лунок – теж ні для кого не секрет.

Але найбільше в цій ситуації зворушує позиція віце-губернатора (за сумісництвом – президента цього самого гольф-клубу), котрий навіть не намагається пояснити комусь доцільність подібної демонстрації скромної привабливості харківської буржуазії в той час, коли прем’єр закликає українців затягнути паски. Вся проблема для нього, схоже, зводиться до того, як попростіше й подешевше отримати таки ці чортові дев’ять лунок.

І в принципі зрозуміти харківське керівництво можна – що таке борги нікому не потрібного підприємства порівняно з можливістю вже цієї весни відтягнутися з ключкою в руках, як це і прийнято поміж нової української еліти. Ось хоча б і на травневі свята, в день солідарності трудящих.

Сергій Жадан

clipnews