Те, що зараз витворяє так зване Міністерство освіти, скидається на поганий сон. На фоні тотального наступу на україномовну церкву і закриття українських шкіл на Донбасі впровадження у школах окремого курсу російської літератури свідчить про планомірне і нахабне повертання України у добре нам відомі мацаки московського спрута.
Сказане мною не означає, що я проти викладання російської літератури, бо знаю її дуже добре, перечитав не тільки визнану класику, а й різних сухово-кобиліних, рєшетнікових і боборикіних. Російська література повинна викладатися у школах, але на рівні з європейською, а не в такому обсязі, який ми мали в совєтських школах. Є кілька російських письменників, з якими у школах мали б ознайомити. Але ж не з п’єсами Грибоєдова, Фонвізіна чи Островського, і не з примітивним романом Чернишевського. Дітки знову мають учити басні Крилова, які він передер в Езопа й Лафонтена, а не першоджерела? Не здивуюсь, коли у програмі з’явиться “Как закалялась сталь” і “Молодая гвардия”.
Та найбільший подив викликали підстави такого епохального рішення: “особлива роль належить російській літературі як художньо-словесному надбанню, у тісній взаємодії з яким протягом декількох століть формувалася українська література, а також з урахуванням того місця, яке займає російська література у загальнолюдській системі духовно-культурних цінностей”.
Усі науковці, які підписалися під цим документом, засвідчили один спільний для них діагноз: маразм. На жаль, це не лікується. Тільки пройдисвіт і останній бевзь може твердити щось подібне, бо уся тісна взаємодія української літератури з російською виглядала, як взаємодія яструба і куріпки.
Свідченням цього є висловлювання Бєлінського: “Вера делает чудеса – творит людей из ослов и дубин. Стало быть, она может из Шевченка сделать, пожалуй, мученика свободы. Но здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того горького пьяницу, любителя горилки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля на государя императора – один на государя императора, другой на государыню императрицу… Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых не читал.., но уверен, что пасквиль на императрицу должен быть возмутительно гадок… Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь я его судьей, я сделал бы не меньше. Я питаю личную вражду к такого рода либералам…”
“Одна скотина из хохлацких либералов, некто Кулиш (экая свинская фамилия!) в “Звездочке”, …журнале, который издает Ишимова для детей, написал историю Малороссии, где сказал, что Малороссия или должна отторгнуться от России или погибнуть… Вот что делают эти скоты, безмозглые либералишки. Ох, эти мне хохлы! Ведь бараны – а либеральничают во имя галушек и вареников со свиным салом…”
Подібних прикладів з висловлювань російських класиків про українську мову й літературу можна навести чимало. “Кожен раз, — писав з цього приводу В. Винниченко, — беручи до рук російське оповідання про “хахлів”, як здавна прийнято в російській літературі обзивати українців, мене охоплює відчуття незручності, сорому і боязні. Завжди і скрізь в російській літературі “хахол” — трохи дурнуватий, трішки хитрун, неодмінно лінивий, меланхолійний і часом добродушний”.
Нічого не змінилося і за часів більшовизму. Україна для росіян – це земля обітована, якою вони конче мусять володіти. У перші роки совєтської влади красноармійці радісно співали:
Всех фашистов разобьем,
На Украйну жить пойдем.
На Украйне добре жить:
Есть что шамать, есть что пить.
У п’єсі “Новый кузнечный” совєтського драматурга А. Арбатова один із персонажів співає: “Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер Завива. Додолу верби Гне високі, Горами хвилю Підійма… Вот язык у хохлов моржовый!”
Відомий совєтський класик Фйодор Гладков висловився так: “Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся уже прахом. Все это только тормозит развитие социалистического строительства… Украинские писатели хотят конкурировать с русскими писателями, а выходит, только обезьянничают”…
Як тут не згадати допетровські погляди московського патріарха Іоакима: “Когда будет много языков, то пойдет смута на земле”.
Цікаво при цьому, яке місце в курсі російської літератури займе Максим Горький, який на пропозицію Олекси Слісаренка перекласти “Мать” українською мовою заявив: “Мне кажется, что и перевод этой повести на украинское наречие тоже не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий – стремятся сделать наречие языком, но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия”. Публікація листа Горького в українській пресі викликала хвилю обурення серед українських письменників. Усі, хто дозволив собі обуритися, були розстріляні.
Ситуація в царській Росії завше була такою, що усі українські письменники змушені були публікуватися в Галичині, або навіть у Женеві. Андрій Товкачевський на початку ХХ ст. писав: “Цифри щорічних прибутків по губерніях доказують, що гроші з українських губерній ідуть на підтримку російської культури і нищення української…Руйнуючий вплив великорусів на українську психіку не обмежується викорчуванням національних інстинктів: він сягає глибше і руйнує основи родинного життя”.
Таким чином взаємодія російської і української літератури полягала у висмоктуванні соків у тієї другої. А тим часом українська література розвивалася не тільки у взаємодії з російською, а й з польською, німецькою, чеською та угорською. І коли можна навести безліч прикладів негативних висловлювань російських письменників про українську мову й літературу, то подібних прикладів висловлених, скажімо, польськими письменниками, ми не знаємо. Ба більше: ціла плеяда польських авторів у ХІХ ст. писала поезії та прозу українською мовою: Томаш Падура, Ян Комарницький, Григор Відорт, Томаш Олізаровський, Януарій Позьняк, Каспер Ценглевич, Павлин Свєнціцький, Лев Венглінський, Мечислав Романовський і т. д. А якщо взяти українську тематику, топольських авторів, які їй присвятили свої твори – біля сотні. Оце і є приклад тісної взаємодії.
А що на противагу цьому можна знайти в російській літературі? Чи багато письменників-росіян снізошлі до писання малоросійськім нарєчієм? Аж один – Алєксєй Кольцов. Та й то лише тому, що жив на українській етнографічній території на Воронежчині. Можна ще, правда, згадати Марка Вовчка, однак вона не була чистою росіянкою і українські твори писала у співавторстві з чоловіком-українцем.
Список австрійських та німецьких письменників, які писали на українські теми теж буде показний і значно переважить такий самий список російських авторів. Чимало українських авторів писали свої твори не лише українською, але і німецькою: Федькович, Ярошинська, Кобилянська, Яричевський, Попович і т. д. На Закарпатті українські письменники творили паралельно й угорською.
П. Чаадаев у “Автобиографическом введении” (1878) писав: “Запой русскому человеку есть не только физическая болезнь, она и нравственная. Мы почти все делаем запоем, и дурное, и хорошее. Проспавшись и отрезвившись, мы не отвечаем за сказанное и сделанное нами в припадке своем”.
Воно то так, але рано чи пізно відповісти усе таки доведеться. І отверезіння може бути дуже болісним.
Юрій Винничук
УНІАН
