Його важко запідозрити в нещирості, тому журналісти залюбки цитують Ратушняка. Взявши за кредо правду та справедливість, Сергій Ратушняк часто натикався на протидію системи, але не зраджував собі й не зупинявся. Цими днями Сергій Ратушняк зустрічає свої перші п’ятдесят. Ми домовилися про інтерв’ю, але заздалегідь попередили, що не будемо торкатися політики.

— Сергію Миколайовичу, 50 років життя кожен характеризує по-різному. Для когось це початок життєвої осені, для когось середній вік. Як сприймаєте цю дату?

— 50 років — це повне осмислення минулого, сьогодення, майбутнього. Якщо цього немає, то така людина нерозумна. До прикладу, вже у 40 років людина сама собі лікар, не кажучи вже про 50. Я ж маю достатньо муд&shy^рості, щоб проаналізувати своє минуле, дати оцінку сьогоденню і подумати про майбутнє. Зустрічаю свої 50 років у абсолютній гармонії.

— Ви вважаєте себе щасливою людиною?

— Я дуже щаслива людина. Я досяг більшого, ніж прагнув, у мене є більше, ніж мені потрібно. Прекрасно себе почуваю фізично: кілометри пропливаю, пробігаю, 20 разів можу підтягнутися, можу підняти 150 кг. Я повний позитивної енергії. У мене прекрасна сім’я, кохана дружина, чудові діти, яких я просто обожнюю. Вважаю, що маю досить велике коло друзів, це при тому, що перш ніж назвати людину другом, керуюся відповідними критеріями. Інший бік медалі, від усвідомлення якого я відчуваю себе ще більш щасливим, це те, яке життя прожив. Адже моє життя не було нудним, а було динамічним, весь час сповнене ризиком, навіть екстримом. Я часто взагалі ходив по краю леза… Навіть те, що я фізично дожив до 30, потім до 40 і зараз до 50 років, уже подеколи викликає в мене подив. Достатньо згадати період на зламі розпаду СРСР і створення нових держав. Це дійсно були екстремальні часи, коли для утвердження себе як особистості, для отримання певного статусу потрібні були потужна сила волі й міцний характер. Я був у бійках, перестрілках, політичних війнах… Подеколи перебував у відкритій війні… І вижив. Тому цей результат — моє 50-річчя — сьогодні автоматично стає якимось фантасмагоричним. І я знаю та усвідомлюю сьогодні, що моя мудрість домінує у стані спокою над розумом, тому краще в мене навіть бути не могло. І кращого мені й не потрібно.

— Що вас сьогодні найбільше радує в житті?

— Звичайно сім’я, це № 1. Ми щоранку та щовечора зізнаємося у своїй любові одне до одного, радіємо одне одному, ми не можемо одне без одного… Ми відпочиваємо разом, намагаючись проводити разом більше часу. Обов’язково снідаємо разом, хоча я не люблю снідати, сідаємо попити чаю ввечері разом. Немає і не може бути чогось іншого більш позитивного, щоб могло конкурувати з сім’єю, з любов’ю до дітей. Крім того, в житті я радію самому життю, а хтось радіє товщині протекторів на своїх автомобілях або квадратним метрам своїх будинків, гектарам своїх земельних ділянок. Це їхня справа…

— Ви торкнулися теми сім’ї, дітей, а що, на вашу думку, найважче у вихованні дітей? І що вам у процесі виховання приносить найбільше задоволення?

— Саме поняття виховання я сприймаю так: воно починається з того, що ми вкладаємо свою генетику, свій код ДНК у майбутню дитину, цим самим закладаємо 80—90 % поведінкових, психологічних та біохімічних процесів. Далі, коли дитинка з’являється на світ, виховання складається з наслідування. Це коли дитина ще не розуміє, що ви говорите, чи робите ви це правильно, але вона вас наслідує. Я намагався прожити життя так, щоб наслідування мене моїми дітьми було для них позитивом. Третім кроком у вихованні, і власне фінішним, є формування манер, смаків, традицій, поваги до старших, ставлення до молодших. Все це — психологічний типаж людини, формування особистості й завершується воно у п’ять років, як би дивно це не звучало. Мені здається, що особисто я вклав у своїх дітей усе, що міг, звичайно, не перевтомлюючи їх різноманітними гуртками. Я ніколи не робив того, щоб дитина насильно займалася музикою чи якимось видом спорту. Ні. І найголовніше моє ставлення до дітей — мої діти мені нічого не винні. Я не сприймаю фразу на кшталт «діти ніколи тобі не повернуть того, що ти їм дав». Діти не банк, щоб я потім отримував із них гроші, які вклав. Я сприймаю це по-іншому: я щасливий, що я живу, я шалено щасливий, що в мене є ці діти. І кожен візуальний контакт з ними, коли вони сміялися, кричали, росли — все це я обожнював. Я перед ними в боргу, бо я отримав у житті таке величезне задоволення, спілкуючись із ними. Діти для мене це предмет обожнювання, які дають мені шалену радість.

— То ким би ви хотіли, щоб стали ваші діти? Можливо, політиками?

— В жодному разі, щоб вони стали політиками. Я хотів би, щоб вони, по-перше, створили власні сім’ї, знайшли друзів, керуючись власними почуттями, з відкритими серцем і душею. І щоб вони займалися тим, що вони любитимуть робити, а що саме це буде, я не знаю.

— Попри те, що на носі 50 років, ви зберігаєте прекрасну фізичну форму. Як вам це вдається?

— Так, мені можуть позаздрити навіть 30-річні. Але все дуже просто: щодня виділяти годинку-півтори для тренувань. І так протягом 40 років. Формула проста. До прикладу, як створюються англійські газони? Вранці їх потрібно поливати теплою водою, ввечері прохолодною — і так років 20. Тоді газон набуде надзвичайного вигляду. Або як робиться сир пармезан? Потрібно щоранку і щовечора руками протирати його сіллю і так два роки поспіль. І вийде чудовий сир. Чому наші люди не зроблять такий сир, бо його потрібно два роки чекати і два роки за ним із дня в день доглядати. Або чому наша людина не зробить віскі? Бо вона не зможе 12 років дивитися на бочку, в якій є алкоголь… Я не лише у хорошій фізичній формі, в мене хороша пам’ять, я її щоразу треную, багато читаю, вивчаю вірші, пісні.

— Та все ж, щоб віднайти час для тренувань, коли потрібно вставати?

— Якщо вдень на мене очікує робота, то мені необхідно встати о 6-й ранку, щоб устигнути потренуватися. В іншому разі можна потренуватися ввечері.

— Із чого починаєте кожний ранок?

— Коли прокидаюся, обо&shy^в’язково думаю про щось хороше, радісне. Я налаштовую себе на позитивний настрій. Адже буває, що сон несе зовсім інший настрій, але ж починати день потрібно з позитиву. До речі, зверніть увагу, що сни ми бачимо з заплющеними очима. А яку картинку ми бачимо уві сні: яскраву, контрастну, з усіма відтінками, запахами. Інколи можна прокинутися і не розрізнити сон із дійсністю. Напрошується висновок, що людина бачить не очима.

— І які ж ви бачите сни здебільшого?

— Сни бувають дуже різні. Багато залежить від настрою, з яким ти ввійшов у сон, що подивився або почитав на ніч. Я, до прикладу, не роблю культу з телевізора, але перед сном дивлюся пізнавальні програми телеканалу «Дискавері» або «Віасат-Гісторі». Книги також інколи впливають на сон. У мене завжди є підбірка книжок на столі, які я читаю і перед сном.

— Що зараз читаєте?

— Читання це моя пристрасть. У мене чудова бібліотека. Читаю як художні книги, так і філософські трактати. Наразі перечитую «Діалоги» Платона, але сьогодні вони мені здаються більш наївними, ніж 30 років тому, коли я їх уперше читав і від них просто божеволів. Також перечитую «Майн Кампф» Гітлера, але виключно для розваги. Ну і з задоволенням нещодавно прочитав дві книги Маріо Варгаса Льйоси.

— Є щось улюблене з літератури?

— Щодо поезії, то це здебільшого класика. Пушкіна можу почитати з задоволенням, Шевченка… «Кобзар» розгортаю, кілька віршів прочитаю, інколи вголос, щоб донечка теж чула. Хоча для неї ямб і хорей це ще все однакове, але їй подобається. Моє особисте ставлення до Пушкіна і до Шевченка як до творців. Адже гляньте, мова Пушкіна лягла в основу російської літературної мови, так само мова Шевченка стала еталоном сучасної української мови. Але ж ані в Росії ніхто вже не розмовляє мовою Пушкіна, так само, як у нас ніхто вже не спілкується мовою Шевченка. Їхні твори — це водночас вічне і мертве мистецтво. І мені дуже приємно торкнутися цього мистецтва, читаючи їхні твори. Ніби торкаєшся того часу, коли творили ці класики.

Якщо говорити про прозу, то це, безперечно, Гюго. Ще в молодості прочитав усі твори Мопассана, Бальзака, на жаль, і Стендаля, хоча вважаю, що це викинутий час… Але при масовому дефіциті книги в ті часи читав усе, іноді навіть брав книгу на ніч за карбованець.

А ось творами Гюго я дуже захоплювався. Навіть у Париж поїхав виключно з метою подивитися на Собор Паризької Богоматері. Тоді я потрапив і у квартиру Гюго, ходив тим районом, де він жив, сидів у кафе, де він любив бути. Ще маю одне таке бажання: поїхати на Кубу і пройтися вуличками Хемінгуея, випити його улюблений коктейль, посидіти в його улюбленій кав’ярні, викурити сигару, потанцювати з жінками такого типу, які йому подобалися (посміхається).

— Напрошується питання, наскільки вам вдалося побачити світ, де були і що ще хочете побачити?

— Як я вже казав, дуже хочу побувати на Кубі й ще, приміром, у зовсім контрастних до Куби місцях — на Алясці чи в частині Південної Америки — Патагонії. Там вічні льодовики і найстрашніші вітри. Це фантастичні місця. А загалом об’їздив близько 30 країн. Щодо Європи, то навряд чи є ще країни, де би я не був. Якщо говорити про ті, де комфортно і акуратно, то, безперечно, це Австрія, Швейцарія і Словенія. Із цих країн не було таких, що не сподобалися. Я принципово ігнорую місця, які чомусь вважаються мекками туризму. Я, до прикладу, свідомо не поїду до Єгипту чи Туреччини, бо вже знаю, що мені там не сподобається. Бо щодо моря, то є набагато кращі місця, а щодо людей… ну таких і на Радванці можна побачити (сміється). Також принципово не поїду в Ізраїль…

— У вас якісь альтернативні погляди щодо подорожей та відпочинку, читаєте філософські трактати та поезію, а не популярні детективи, напевно, і музику слухаєте не попсу?..

— Блюз, дуже люблю блюз… Смерть Гері Мура мене, якщо чесно, дуже засмутила. Звичайно, подобається дещо з джазу, року, класичної музики. Рок — молоде божевілля, тут є своя рок-класика «Лед Зеппелін» чи «Діп Папл», а блюз — стан гармонії людини самої з собою, гармонії душі й тіла, гармонії людини і природи. Це справді чуттєва музика…

— Ви говорите про чуттє&shy^вість, а чи може сьогодні якийсь фільм чи музика змусити Ратушняка проронити сльозу чи викликати мурашки по тілу?

— Звичайно. Хіба бути сентиментальним є чимось поганим? Буквально вчора дивився фільм, австралійську драму, яка розчулила мене до сліз. І мурашки по тілу можуть іти від хорошої музики. Я сміюся і плачу завжди щиро.

— Сергію Миколайовичу, ви самі характеризуєте себе як людину сильну, але при цьому зостаєтеся романтиком. Як вам це вдається?

— Одне без одного неможливе. Безмежний романтик і сентиментальний чоловік обов’язково має бути сильним. Бути романтиком — це і є прояв сили. Вміння терпіти і прощати в мені більше, ніж у когось. Це продукт сильної людини. Негідник ніколи не буде романтиком. А романтиків у сучасному світі дуже мало, бо навколо засилля розважливих циніків, які знищують усіх, хто не такий, як вони… Натомість романтика, сентиментальність — це здатність любити, а любов — це Бог. Якщо людина безплідна, то її за щось наказав Бог, обмеживши її в любові, бо найбільшу любов можна відчути до дітей. Інший аспект, ось, коли чоловік чи жінка роблять божевільні вчинки заради своїх коханих, чия це заслуга? Інколи повідомляють, що хлопець пішов із життя через нерозділене кохання. Чому так сталося? Безперечно, що причина не в дівчині, якою би гарною вона не була. Це сталося тому, що хлопець мав дар Божий — любити.

Той, хто нікого не любить, нікому не вірить крім себе — не романтик. Це нещасна людина. Мені, до прикладу, не зрозуміти того, як людина може дати слово і не стримати його, бити у спину, продати когось. Мені це не зрозуміти, бо я цього ніколи не робив. А покидьок не може жити, як я. На жаль, покидьків, а це однозначно слабкі люди, на Землі більше…

— Напевно, багатьом вашим знайомим та друзям буде складно підібрати для вас подарунок до дня народження. Як ставитеся до подарунків?

— Якщо ви маєте на увазі щось матеріальне, то навряд чи у світі є щось таке, що дійсно мене може розчулити. Я не роблю культу з речей і в мене своє ставлення до цінності подарунків. Для мене подарунком може бути звичайний щирий вчинок. Я вважаю, що головне, щоб щось було зроблене щиро і від серця. Від своїх дітей завжди приємно отримувати малюнок або якусь аплікацію, будь-що зроблене власними руками. Нещодавно неймовірно радів малюнку, намальованому моєю маленькою донечкою. І нехай цей малюночок був схожий більше на абстракцію, але для мене це був справжній шедевр, я повісив його на стінку і щоразу як на нього подивлюся, то радію. Вчинок, погляд, фраза — це все подарунки. Матеріальний подарунок може мати для мене якусь цінність, зважаючи виключно на те, як він був подарований і хто його подарував. Є багато речей, які я зберігаю по 20—30 років. Бо це не просто речі, вони одухотворені. Наприклад, 19 років тому мій хороший товариш подарував мені ручку, то я досі її бережу. Не повірите, навіть коли мене жорстоко переслідували через політичні переконання і коли СБУ робила обшук і вилучала деякі папери та речі, я переживав, щоб «не зникла» ця ручка. Здавалося б, звичайна ручка, але вона мені була дорога як щирий подарунок від друга.

— А життя, на ваш погляд, часто вам робило подарунки?

— Життя робило мені подарунки. І робило різні подарунки… Я міг бути в багатьох випадках убитим, отруєним, задавленим. Міг у кількох країнах бути затриманим і заарештованим. Часто запитують, як я починав свою бізнесову кар’єру і наскільки «чистим» був мій бізнес. Розпався Радянський Союз, почали формуватися нові країни. Система була розвалена. СРСР був побудований за принципом профільних регіональних пріоритетів. Одна республіка була орієнтована на зерно, інша — на бавовну, в одній виробляли трактори, а в іншій — автобуси. З розпадом СРСР розвалилася і система торгівлі, ось це і був вакуум, який можна було заповнити. З одної республіки ми завозили в іншу бавовну, а туди везли тканини і так далі. Це був цілком легальний бізнес, але на ті часи дуже небезпечний. Навіть важко уявити у скількох пригодах мені довелося побувати. Часто втрачав побратимів, але доля до мене була прихильна. Мій первинний капітал чистий на відміну від тих кількох десятків олігархів, які нині володіють усією країною. Це вони тоді за копійки скупили стратегічні підприємства, на яких усе життя важко працювали наші батьки. І зараз ці олігархи виводять із України десятки мільярдів доларів за кордон на свої рахунки. Вдумайтеся, якби вони хоча би 5 мільярдів доларів залишали у країні, то можна було б удвічі підвищити пенсії й соціальні допомоги нашим людям. Але ці олігархи — це недоторканна каста. На жаль…

— Якби у вас була можливість ще раз прожити життя, як би ви його прожили?

— Скажу відверто, і не треба звинувачувати мене в непатріотизмі — я би не був романтиком при розвалі Радянського Союзу і просто поїхав би звідси. Знаю, що став би видатним інженером та винахідником. Я був просто зациклений на науці. Я закінчив вуз із червоним дипломом, уже на третьому курсі викладав своїм же однокурсникам. Чимало моїх друзів, які вчилися разом зі мною, виїхали з Радянського Союзу. Зараз це провідні науковці крупних корпорацій світу. В мене також у 83-му році вже була можливість працювати в лабораторії Резерфорда у США. Але я не виїхав. Тому сьогодні з прикрістю можу констатувати, що в мені помер великий вчений. А в той час я вимушений був іти заробляти гроші й шити джинси, закінчивши ВНЗ із червоним дипломом. У цій країні по-іншому заробити було нереально, бо інженер отримував 100 карбованців, а вантажник міг заробити 500 карбованців. З такої країни треба було виїжджати. І я впевнений, що вижив би будь-де і за будь-яких умов. Я ж залишився… Хоча одружитися хотів би на тій же жінці, на якій і одружився, і дітей хотів би мати тих, що і зараз, і друзів тих самих. Зараз можна поїхати будь-куди. Зважаючи на стан країни, починаю задумуватися над перспективою покоління своїх дітей і стає дуже сумно… Бо я не бачу перспективи цих поколінь. Я не бачу перспективи в цій державі.

— Ну от ми мимоволі таки зачепили політику, але краще розкажіть, чим зараз займаєтеся у вільний час, яке у вас хобі, чи є у вас домашні тварини?

— Ну так, хочеш не хочеш, а все одно зачепиш політику. Вибачте, але дійсно прикро за народ. Він таки занадто незрілий. Досі не можу зрозуміти, що мали на гадці ті люди, які продавали за 30 гривень своє майбутнє пройдисвітам на виборах. Чому кажу, що не 150 гривень, а 30, бо люди отримували 5 бюлетенів і так уже вийшло, що 150 гривень — це рівно по 30 гривень за бюлетень. Хіба це не нагадує аналогію із 30 срібняками Іуди?

Але, дійсно, менше про це. Що стосується мого дозвілля та хобі… Ну от якраз займаюся патентуванням одного свого винаходу, який позбавить дискомфорту багатьох людей із сильним потовиділенням.

Я вже казав, що зараз багато читаю, але крім того пишу вірші. Так-так. Наразі допрацьовую поему під назвою «Старий і море», як у Хемінгуея, яку я присвятив своєму батькові. Мова цієї поеми більше схожа на мову класиків ХVIII—ХІХ ст. ст. До речі, вірші пишу лише коли маю натхнення. І взагалі вважаю, що поезія має творитися від серця і лише тоді, коли є натхнення. Інакше відразу буде відчуватися штучність.

Щодо тварин, то люблю собак. У мене близько 10 собак. Взагалі щодо мого ставлення до тварин, то я не мисливець, бо не зможу вбити, наприклад, косулю. Одного разу я ледь не розбився на авто, бо на дорожню смугу вискочила косуля. Тоді умудрився так вивернути кермо, що навіть устиг спустити вікно і поплескав її (посміхається). До речі, що стосується мого ставлення до царя звірів, то лева я ним не вважаю. Царем звірів для мене є вовк і аж ніяк не лінивий і брудний лев, який харчується здобиччю самки. А характеристики вовка для мене є набагато ближчими — відданість сім’ї, чітка ієрархія організації життя, витривалість, мудрість, безстрашність.

Інтерв’ю вела Людмила Федоришина, РІО