Вовків у гірському краї розвелося в останні роки стільки, що люди бояться опинитися поблизу лісу навіть удень. Та й хижаки знахабніли не на жарт: «прогулятися» сільською вулицею серед білого дня їм уже абсолютно не страшно.

Найбільше потерпають від нашестя сіроманців жителі тих сіл, які опинилися у зоні Національного парку “Синевир” — Негрівця, Колочави, Синевира та Синевирської Поляни. Адже відстрілювати хижака у заповідній зоні суворо забороняється законом. А ті, ніби відчуваючи людську лояльність, нахабніють дедалі більше.

Жителька села Свобода, що належить до Синевирсько-Полянської сільської ради, Гафія Біланин розповідає, що вовки у їхньому селі взагалі почуваються як удома. От, приміром, кілька днів тому вранці люди, що поспішали на автобусну зупинку, помітили довгий кривавий слід, що тягнувся сільською вулицею. За кілька годин стало зрозуміло, що вночі вовк загриз собаку одного із тутешніх господарів і нахабно відволік його у бік лісу. Та що там собаки! Звірі спокійно вдень чи вночі забираються до овечих кошар чи просто заходять на сільські обійстя у пошуках здобичі.

Так, два тижні тому сіроманці побували “в гостях” у Михайла Яреми із села Негровець.
“На вулиці вже геть стемніло, було близько одинадцятої вечора, — пригадує чоловік. – Ми збиралися спати, коли почули, що вівці у кошарі на подвір’ї дивно зашаруділи. З сином кинулися надвір і біля хліва побачили тільки як промайнув вовчий хвіст. У кошарі хижак устиг загризти чотирьох овечок”.

Пан Михайло розповідає, що найбільше вовки дошкуляють тим господарям, котрі живуть понад річкою біля лісу. На ці подвір’я дикі звірі заглядають чи не щодня. Хоча сільська вулиця, яку потрібно перейти, щоб опинитися у другій частині села, уже теж не перепона для вовка. Наприклад, у кінці жовтня від нашестя хижаків постраждало ґаздівство Миколи Рошинця, розташоване саме на протилежному боці лісу. Вівці цього господаря тоді паслися недалеко від будинку. Однак незважаючи на те, що отару охороняли чотири собаки та троє вівчарів, вовки примудрилися роздерти десятьох тварин.

“Кажуть, що вовк має силу двох людей, а розум – дванадцятьох, — розповідає Микола Федорович, який добре знається на вовках, адже вівчарить на полонинах більше 30 літ. – Якщо хижак довго голодує, то може загризти вівцю і з’їсти її за кілька хвилин, навіть якщо за ним женуться собаки. Якщо ж це ще й вовчиця, яка має виводок, то може загнати вівцю до лісу навіть живою і там нагодувати нею малих”.

У Негрівці часті й випадки, коли вовки нападають і на худобу – коней чи корів.

“Цієї осені вовк загриз старого коня, якого односелець ризикнув залишити на ніч на городі біля будинку, — пригадує Микола Федорович. – А скільки забрали хижаки цьогоріч телиць та телят – і порахувати важко!”.

Тому й не дивно, що останнім часом жителі верховинських сіл почали звертатися у страхові компанії, щоб захистити себе та своє майно від дикого звіра.

“Недавно застрахували 160 своїх овець та корову, — говорить дружина Миколи Федоровича Ганна Рошинець. – Заплатили за це 500 гривень, зате тепер спокійні: якщо вовк знову завітає у двір, то втрату тварин нам хоча б компенсують”.

Подібна картина із нашестям вовків й у сусідніх Колочаві та Синевирській Поляні. От, до прикладу, у жовтні цього року зграя вовків напала на овечу отару в урочищі Розтока поблизу СиневирськоїПоляни. Близько трьох десятків тварин хижаки загризли, ще зо двадцять – покусали. Взимку, коли свійські тварини знаходяться переважно по хлівах, вовк нападає, в основному, на собак. На щастя, трагічних випадків, коли б хижак напав на людину, в цих краях не було. Хоча в лютому цьогоріч двоє вовків таки загнали на дерево молодого хлопця, жителя присілка Красна, що поблизу Син. Поляни, який вертався ввечері з роботи додому.

Заступник директора Національного парку “Синевир” Юрій Тюх каже, що вовки в тутешніх околицях геть знахабніли років зо п’ять тому. Крім того, що вони завдають непоправної шкоди карпатській фауні, знищуючи оленів, косуль та іншу лісову живність, почали заглядати й до сільських обійсть.

“Раніше вовки більше боялися людей, хоча вони певною
мірою є супутниками поселень людини — розповідає Юрій Юрійович. – Хижак завжди намагався обходити місця, де були помітні сліди людської діяльності. Наприклад, вовк ніколи б не перейшов по встановленому через річку містку чи ніколи б так само не проліз через паркан. Та хижаки, які з’явилися в тутешніх місцях останнім часом, абсолютно не бояться присутності людини, вони більш сміливі, агресивні. Саме тому є припущення, що в Карпатах у декілька разів зросла популяція вовків. Адже всі ми знаємо, що коли у 90-х роках впала “залізна завіса” і з кордонів з Європою забрали дротяні огорожі – зникли будь-які фізичні перепони для міграції диких звірів. Саме тоді на наші території почали прибувати вовки із сусідніх Румунії чи Угорщини. Тому й не виключено, що зараз на території Закарпаття живе вовк, який має дещо іншу поведінку”.

Серед населення побутує й така версія, що вовки могли спаруватися із безпритульними собаками, в результаті чого з’явився новий, адаптований до людей вовк. Утім, це лише припущення.
Юрій Юрійович каже, що наразі на території Національного парку “Синевир” мешкає сімейство вовків із шести особин. Їх називають осілими, бо живуть і полюють тільки в околицях масиву. Крім того, сюди періодично заглядають ще кілька вовків, так званих “кочівних”, бо приходять до парку аж із Чорногорського масиву. Та місцеві мешканці Колочави, Синевира, Син. Поляни чи Негрівця стверджують, що вовків у околицях їхніх сіл набагато більше. Цифри називають абсолютно різні – від кількох одиниць до кількох десятків. Утім, ясна річ, що порахувати усіх сіроманців не вдається навіть лісникам зі стажем, а не те, щоб пересічним людям. Проте легше від цього тутешнім жителям не стає, адже вовча агресія лякає людей не на жарт.

“Раніше, в радянські часи, за відстріл одного вовка держава платила по десять кубометрів дров, — пригадує Юрій Тюх. – Вважалося, що він – хижак, який знищує лісових мешканців. Тож і охочих заробити було чимало. Та кілька років тому Україна ратифікувала всі міжнародні угоди, в тому числі й Бернську конвенцію, які зобов’язують нас зберігати біорізноманіття, серед якого й вовки. За українськими законами відстрілювати вовка на заповідних територіях тим паче заборонено. Тому, аби отримати дозвіл на відстріл хижака, нам потрібно готувати документи і звертатися з ними в управління екології та Мінприроди України. Тільки після відповідного погодження ми отримуємо дозвіл на відстріл. Та це ще не кінець. Отримати дозвіл – одне, інша справа – реально застрелити вовка. Адже він – надзвичайно хитрий звір і не так легко потрапляє в людські руки. Мисливці можуть по два-три чи й більше днів ходити лісом й так і не натрапити на його слід”.

Сніжана Русин.
Закарпаття online