Небеса обетованные Ельдара Рязанова — кіно про наше майбутнє…

Колись
Шуфрич назвав отак різних бритоголових хлопців у чорних шкірянках, які
тусувалися по Мукачеву під час виборів 2003-2004 рр. Тепер
більшість подібних типів справді отримало мандати і прагне швидше
повернути собі гроші, витрачені на високоінтелектуальну кампанію. Плюс
от-от приймуть новий Податковий кодекс, від якого увесь малий бізнес
полізе у тінь. Але базарному торгівцю куди ховатись? Для нього настають
найбільш чорні дні. Хіба що невмирущі бабусі відновлять підпільні точки,
де цілодобово продаватимуть алкоголь для перевірених клієнтів. Це така
собі ужгородська рулетка – в одному з десяти випадків можна лишитися
живим після такого пійла.

Поважні люди просто на очах перетворюються на бомжів. Це називається
краще життя уже сьогодні. А що робити! Чучка колись пропонував посадити
багато-багато дубів. Всі розуміли, що він мовить не тільки і не стільки
про дерева. А от Балога говорити не став – просто посадив в Ужгороді 50
подарованих ним місту сакур. Теж із натяком. Сезон нібито і не
посадочний, але ж спека неймовірна, майже літня. Поки що всі з усіма
дружать, бо ще не встигли розсваритися. Дерибан ще це не почався. От
почнеться, тоді наше суспільство знову, так би мовити, політично
структурується. А поки що як у витверезнику: усі посміхаються одне
одному, всі мучаться з тяжкого бодуна (після таких-то виборів!), всі
хочуть кудись на свіже повітря, але де його взяти! Наступний рік обіцяє
бути роком жорсткої економії.

Модними стануть салати із кропиви, кульбаби і лободи. Так і бачу
глянцеві журнали із кольоровими фото відповідних страв – дешево і
сердито. Преса на ці вибори мало чим вплинула. Газети агітували за
одних, а низові агітатори у підворітті – за інших, причому значно
ефективніше. Нічого, ми все одно служитимемо читачам – розповідатимемо,
чи є життя після виборів, як страждати з найменшим болем. В історії
України було багато продовольчих труднощів. Так от, під час великих
голодів найкраще виживали села, загублені посеред лісів (гриби-ягоди), а
також приморські (риба). Моря під Ужгородом, на жаль, немає, зате ліси
ще не всі винищили. У принципі є нині ледь помітна тенденція
переселятися з приречених міст у сільську місцевість. Але більшість
все-таки тікає взагалі за кордон.

Там на нас вже дивляться вовком. Ще, правда, не відстрілюють, але все
попереду. До якої ганьби ще треба дійти, щоб жахнутися і почати
одужувати? Схоже, що ми від найглибшого дна ще далеко. Ще не всі
втратили людську подобу, то ж деградація продовжуватиметься і далі.
Господи, скільки народів свого часу жило на наших благодатних землях.
Хтось спився, як скіфи. Хтось пішов завойовувати цілий світ і
надірвався, як гуни. Хтось утік, як готи. Хтось асимілювався, як таври.
Хтось зледащів, як античні греки. Але сучасні українці творчо врахували
увесь їхній досвід. Наша нація застосовує до себе геть усі мислимі і
немислимі способи суїциду одночасно.

Ми страшенно багаті і талановиті, тому хочемо себе спершу
забальзамувати, потім спалити, а відтак попіл поховати у труні – щоб усі
задоволення в комплексі. Тому публіка голосує за всі партії, які лиш
можна уявити – аби кожної тварі по парі. А ті починають дружити – не
тільки між собою, а й проти нас. Цього не навчилися тільки звірі у
Київському зоопарку, тому він спершу перетворився на такий собі
концтабір для тварин, а тепер взагалі опинився на грані закриття. Такий
собі символ закритого акціонерного товариства, яке називають Україною.

Тікати особливо нікуди, бо попереду Європа за колючим дротом, а
позаду Росія з такими же проблемами, як і в нас. Щось там краще, щось
гірше, а в цілому та же сама безнадія. Ми в зоопарку, з якого нікуди
іти. Хіба що нас примусово закриють. Почнуть, скажемо, шукати оті
«Кольчуги», які так і не знайшли в Іраку. Але ж у нас стільки
сміттєзвалищ і забруднених територій, що ніхто нас просто не наважиться
окупувати. То ж доведеться самим тут бомжувати. «Небеса обетованные»
Е.Рязанова – кіно про наше майбутнє. Бо ж люди не свині – до всього
звикають.

Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»

admin