ВЕТЕРАНУ ЗАКАРПАТСЬКОЇ МІЛІЦІЇ СТЕПАНУ РУСНАКУ — 90

Керівництво та Рада ветеранів закарпатської міліції не забувають своїх працівників. Минулої осені, зокрема, на Хустщині також урочисто відзначив своє 90-річчя колишній страж порядку Іван Ільчук.

Родина Руснаків майже у повному складі зустрічала гостей. Серед інших вітали Степана Івановича того дня заступник начальника УМВС України в Закарпатській області полковник міліції Володимир Петрицюк, начальник відділу громадської безпеки УМВС полковник Василь Швенда, начальник Рахівського райвідділу полковник Ярослав Тулайдан, голова обласної ради ветеранів ОВС Петро Бронтерюк та Микола Шемота, який очолює рахівську ветеранську організацію. Багато теплих слів, гарних побажань адресували ювіляру. Йому бажали добра і здоров’я, радості, довгих років життя. Володимир Петрицюк передав слова вітання від керівника закарпатської міліції полковника Віктора Русина та вручив ветеранові грошові допомогу. Були подарунки і від рахівських міліціонерів та ветеранів. А от Петро Бронтерюк вручив імениннику новеньку форму, адже навесні ц.р. Степанові Руснаку присвоєно звання полковника міліції у відставці. Ювіляр був вельми розчулений, щиро дякував за привітання та увагу. Згадав про роки свого життя, службу в органах внутрішніх справ…

Народився Степан Іванович Руснак в селі Ділове. Ще дитиною він втратив обох батьків. Тому виховання сиріт взяли на себе дідусь з бабусею. Життя у гірському краї завжди було нелегке, а в ті часи й поготів. Селяни виживали в основному завдяки вирощеному у полі та на городах. А рахівська земля потребувала немало зусиль. Також селяни годували худобу та птицю. Уже з раннього дитинства Степан знав, що таке тяжкий труд. Старенькі, правда, намагалися вивчити онуків, отож, незважаючи на скруту, діти відвідували сільську школу.

– Всього двоє вчителів було на той час в нашій школі, – згадує Степан Іванович.

Після закінчення семирічки, юнака взяли працювати у лісову управу. Ще й тепер памятає ветеран, що робота за часів Чехословаччини була поставлена там дуже добре. Ранньої весни 1939 до “Центра Європи” донісся подих свободи Карпатської України. Однак новини тішили горян недовго, невдовзі сюди прийшли угорські війська. Дісталися вони й Рахівщини, почалися арешти активістів. Степанові Руснаку та кільком його товаришам деякий час довелося переховуватися, хоча все обійшлося. Згодом його призвали на військову службу. А в липні 1944-го року рахівця разом з кількома земляками відправили у трудовий табір, дислокований на території Угорщини, на будівництво доріг. Це було наприкінці війни. Молоді закарпатці не мали жодного бажання працювати на чужинців. Вони дружно дременули з табору, переховувалися в лісах та добиралися додому. Кінець поневірянням поклала Червона Армія. Повернувся Степан додому на початку 1945 року. А вже в березні викликали його у військкомат, запропонували службу в народній міліції. Важкі то були післявоєнні часи. Країна помалу оговтувалася від розрухи, з ніг доводилося піднімати економіку, усюди ж була скрута. Степан розпочав свою службу міліціонером. Спеціальної форми тоді не було, на озброєнні – лише гвинтівки. Забезпечували правопорядок у селі кілька міліціонерів. Ситуація нерідко ускладнювалася, наявність “підпільних стволів” у населення давалася взнаки. Часом зловмисники, уникаючи відповідальності за скоєне, переховувалися в лісах. З транспорту були підводи, а найбільше долати великі відстані доводилося пішки. Згодом Степана Руснака призначили дільничним інспектором. Тепер в його обслуговуванні були село Ділове та кілька сусідніх населених пунктів. Бувало, що міліціонерам доводилося розплачуватися за охорону правопорядку і найціннішим – своїм життям.

– Одного ранку зібрався я на заняття із службової підготовки, які проводилися в Рахові, – згадує ветеран. – Але того дня навчатися нам не судилося. Надійшло повідомлення, що у Ясінях жорстоко вбито нашого колегу Івана Мишука. Нас одразу направили туди…

А де
сь на початку 50-х сільському дільничному надали й перший транспортний засіб – велосипед Харківського заводу. А ось мотоцикл обіцяли виділити, та так і не дали. Звичайно, і в той час найбільше дошкуляли крадіжки. Злодії часто зазіхали на худобу. Якось довелося Степанові Руснаку та дружинникам з добровільних громадських формувань розкривати крадіжку волів, які випасалися на полонині. Відомо, що ці тварини, як тяглова сила, використовуються у парі. Пастух розповів, що одну пару злодії розлучили, і той віл, який залишився, весь час з тугою дивиться у бік сусідньої Івано-Франківщини. Отож, найімовірніше, крадених тварин погнали саме туди. Врешті-решт аж у Чорній Тисі Степан Руснак вислідив місце, де виднілися сліди тварин та протекторів автомобіля. Тож наступного дня голова колгоспу, якому належали воли, виділив автомобіль і на ньому міліціонери з пастухом поїхали в сусідню область. В одній з черід пастух упізнав своїх тварин, яких і повернули додому. Злодій виявився жителем Чорної Тиси.

А ще було таке, що в сільський магазин у Діловому на підводах з Рахова привезли товар. Вночі весь крам викрали. Довелося тоді Степанові Руснаку з колегами та помічниками добряче попотіти, та крадіїв, які виявилися місцевими жителями, знайшли і затримали.

У 1947-му році Степан Іванович одружився з молодою односільчанкою Анастасією, яка працювала секретарем сільради. Згодом народилися діти, сини Ярослав та Іван і дочка Оксана. Довелося подружжю пережити й велике горе, бо старший із синів трагічно загинув…

Закінчив міліцейську службу Степан Іванович у 1970-му році. За самовіддану роботу нагороджений шістьма медалями, має понад 40 заохочень, неодноразово йому вручалися цінні подарунки та премії. Близько 20 років колишній “шериф” ще працював лісником. До цих пір не забувають про ветерана і працівники лісництва, які також здоровлять його із святами, виділяють дрова тощо.

Повністю вийшов Степан Іванович на пенсію у 70-річном віці.

У свій поважний вік має неабияку військову виправку. Ще б пак: у нього на святі присутній навіть генерал-полковник! Це батькова гордість – син Іван з ріднею приїхав. Не часто вдається йому вирватися у рідні місця. Свого часу як вирушив у світ після закінчення школи, відтоді понад 40 років — у погонах. До батьків син Іван навідувався хіба що у відпустку, та обов’язково намагався бути в рідній домівці на їхні дні народження.

Швидко спливають роки. Ось у сина Івана — уже двоє дорослих дітей, які також носять погони, стали правоохоронцями. Має шановний ювіляр внуків, правнуків. Коли приїжджають у Ділове, одразу ж дзвінким їхнім сміхом наповнюється оселя, вельми радуючи господарів.

Михайло ПИСКАЧ,
ВЗГ УМВС Укра
їни в Закарпатській області

admin