Міфічні герої Ющенка виявились прислужниками Гітлера

СБУ під керівництвом В.Наливайченко ублажала покаліченого діоксином Президента України В.Ющенко чим тільки могла. В тому числі “знахідками” у своєму архіві документів, на підставі яких В.Ющенко присвоїв офіцеру Абверу Роман Шухевичу, командиру горезвісного карального батальйону “Нахтігаль”, звання Герой України. Оскільки таких документів на псевдогероїв України в архівах СБУ було замало, то архіваріуси СБУ під керівництвом В.В’ятровича почали шукати їх в інших країнах. І понаходили таке, що як тільки В.Хорошковський очолив СБУ, в перші дні звільнив В.В’ятровича з органів СБУ.

Так, в за часів В.В’ятровича у Канаді було знайдено “архів” у формі спогадів петлюрівців, січовиків і бандерівців, опублікованих в 1966 р. в ХІ томі збірника “За державність”, виданому в Торонто. В ньому опубліковані спогади Сергія Єфремова (1893-1956) родом сьогодні із Дніпропетровської області під назвою “Бої 14-15 березня 1939 року на Карпатській Україні”. За сприяння СБУ, ці спогади пройдисвіта С.Єфремова увійшли до виданої в 2009 р. в Ужгороді книжки “Карпатська Україна. Документи і матеріали. Хроніка подій. Персоналії”.

Чому пройдисвіта? Країни Антанти закінчили Першу світову війну укладенням серії мирних договорів, якими передбачалось запобігти виникненню Другої світової війни. Однак більшовицька Росія вийшла із Антанти і продовжила у себе громадянську війну, тому інтелігенція масово емігрувала. Головним чином у слов’янські країни Європи, в тому числі до Чехословаччини. Оскільки перші для слов’ян богослужбові книги були написані рівноапостолами Кирилом і Мефодієм на русинській мові, то православне богослужіння в Росії також велося на стародавній мові русинів. Тому багато емігрантів із Росії і Малоросії поселялись серед русинів в Підкарпатській Русі, яка після Другої світової війни опинилась у складі України і сьогодні має назву Закарпатська область.

Одним із таких емігрантів був Сергій Єфремов, який у 1920 р. зупинився в Ужгороді і працевлаштувався клерком в банку. Основним його засновником був Августин Волошин, майбутній Герой України. Тому С.Єфремов не тільки сумлінно працював, але й був для А.Волошина “штірліцом” в колективі працівників банку та навіть серед емігрантів. Як тільки у жовтні 1938 р. А.Волошин став прем’єр-міністром автономної республіки Підкарпатська Русь, він назначив А.Єфремова завідуючим фінансовим відділом, у якому нараховували та виплачували працівникам уряду Підкарпатської Русі заробітну плату і преміальні і являвся лише структурною одиницею в ресорті (відділі).

На сьогодні дослідники не встановили як місце проживання С.Єфремова в Ужгороді, так його сімейний стан. Але відомо, що із-за нападу 14 березня 1939 р. військ Угорщини на Підкарпатську Русь, С.Єфремов по вказівці А.Волошина спакував у чемодани “золотий запас” Підкарпатської Русі. Ввечері 15 березня 1939 р. С.Єфремов з цими чемоданами і А.Волошиним виїхав у село Великий Бичків, де через Тису був міст у сусідню Румунію. Заночували у В.Бичкові, а вранці наступного дня, 16 березня, як тільки почав працювати на мості через Тису румунський прикордонний пропускний пункт, А.Волошин і С.Єфремов першими опинились в Румунії та попрямували в Югославію, де їх шляхи розійшлися. Маючи паспорт громадянина Німеччини, А.Волошин поїхав в Берлін звітуватись за свою прогітлерівську діяльність, а С.Єфремов поїхав у Словаччину і зупинився у русинському місті Михайловці, яке в 25 км. від Ужгорода. Там одружився на словачці і прийняв словацьке громадянство. Інших відомостей про сімейний стан С.Єфремова на теренах України, Чехословаччини, Підкарпатської Русі і Словаччини немає.

Як союзниця Німеччини, Словаччина 1 вересня 1939 р. взяла участь у нападі на Польщу. У зв’язку з цим, Словаччина 1 вересня 1939 р. провела загальну мобілізацію віком до 45 років і колишній бухгалтер С.Єфремов став рядовим бійцем словацької армії
. Як він воював та як після війни опинився у Вені, відомостей в архівних документах Словаччини немає. Із Вени С.Єфремов емігрував до США, де перед українськими емігрантами почав вихвалятись, що нібито він є полковником і командуючим армії суверенної республіки Карпатська Україна. У зв’язку з цим він змушений був написати про своє “геройство” відповідну статтю “Кривавий Березень Карпатської України”, яка 4 березня 1954 р. була опублікована в газеті “Свобода”, що видавалась в Джерзи Сіті українськими емігранти із Галичини. А через 10 років після смерті С.Єфремова, в 1966 р. в ХІ-му томі збірника “За державність” було опубліковано його спогади полковника С.Єфремова під назвою “Бої 14-15 березня 1939 року на Карпатській Україні”. В тому числі оригінал наказу Міністра оборони Карпатської України С.Клочурака дослівно такого змісту:

Військове міністерство Карпатської України.

Наказ ч. 1.

Наказую: Полковник С.Єфремов, як командант Національної Оборони Карпатської Січі, прибирає собі штаб в складі осіб: 1) Полковник Михайло Гузар, 2) Полковник Филонович, 3) Надпоручник Парчаній, 4) Надпоручник Гулянич, 5) Поручник Бабіля, 6) Підпоручник Андрій Івашкович, 7) Підпоручник Пухлик Михайло, 8) Підпоручник Вайда Степан, 9) Поручник Петро Чорний, 10) Поручник Щука Борис, 11) Командант О.Н.О.К.С. Іван Роман, як інтендант.

У Хусті дня 15.ІІІ, 1939. Ст. Клочурак. Міністр справ військових Карпатської України”. (Урядова печатка)”

На моє велике здивування, цей міфічний наказ дослівно наведено в якості документу у виданій в 2009 р. в Ужгороді книзі “Карпатська Україна. Документи і матеріали. Хроніка подій. Персоналії” (далі – “Збірник документів”). Здивований тому, що цей “Збірник документів” видано за участі СБУ, працівники якої повинні були побачити в цьому наказі як фальшивість, так його міфічність міністерства оборони Карпатської України. На початку цього фальшивого наказу його названо “військовим міністерством”, а в кінці наказу – “міністерством військових справ”?! В природі не існує наказів, тим більше наказів по створенню генерального штабу (!), у якому названо лише фамілії членів штабу, тобто без їх імені та по батькові, а тим більше під псевдонімом!?

А пояснюється цей абсурд тим, що С.Єфремов був лише бухгалтером і не знав не тільки імені осіб, яких назвав у придуманому ним “наказі” – Філоновича, Парчанія, Гулянича і Бабілі. Бухгалтер навіть не знав фамілії гачальника генерального штабу полковника Михайла Гузара, та членів генштабу Петра Чорного і Бориса Щука! Замість їх фамілій назвав їх псевдоніми, оскільки вони були офіцерами Абверу із числа галичан і приховували справжні свої фамілії від бухгалтерів та іншої челяді в уряді А.Волошина. Так, Гузар – це псевдонім Колодзінського, Петро Чорний – це Григорій Барабаш, а Борис Щука – це Роман Шухевич, який через два роки став командир горезвісного батальйону “Нахтігаль”, сформованого Абвером із числа українців Галичини. Бухгалтер С.Єфремов просто не міг знати імена чи навіть фамілії членів особисто “створеного” ним і для себе міфічного генерального штабу Карпатської України. Людина із військовим званням “полковник” просто не напише такий безграмотний наказ про створення ним генерального штабу із членів, які приховують свої імена та навіть фамілії, до того ж являються кадровими офіцерами розвідки і контррозвідки гітлерівської Німеччини!

Щоб продемонструвати фальшивість вище згаданого “наказу”, дослівно наведу цей же наказ, опублікований С.Єфремовим у 1954 р. у вище згаданій газеті “Слово”:

Міністерс
тво Військових Справ Карпатської України

Наказ ч.1

Наказую, Полковник С.Єфремов, як командант Національної Оборони Карпатської Січі, прибирає собі штаб у складі осіб: 1. полковник Михайло Гузар, 2. полковник Філонович, 3. надпоручник Парчаній, 4. надпоручник Гулянич, 5. поручник Бібіля, 6. ппручник Андрій Івашкевич, 7. подпоручник Пуглик Михайло, 8. подпоручник Вайда Степан, 9. поручник Петро Чорний, 10. поручник Щука Борис, 11. командант ОНОКС Іван Роман, яко інтендант.

Хуст, дня 15. ІІІ. 1939. Степан Клочурак, в.р. міністер справ військових Карпатської України”

Порівнявши його із вище наведеним варіантом наказу пересічному читачу зрозуміло, що мова йде про один і той же наказ, але у різних варіантах, що засвідчує їх фальшивість. Окрім вище наведених ознак фальшивості обох варіантів вище згаданого наказу № 1, назвемо ще й такі:

– в першому варіанті військові звання написані з великої букви, а в другому – з малої^

– в першому варіанті після порядкового номера дужка, а в другому – крапка^

– в першому варіанті написано “О.Н.О.К.С.“, а в другому –“ОНОКС” написано без крапок^

– в першому варіанті написано “як”, а в другому “яко”^

– в першому варіанті наказ закінчується словами “У Хусті дня 15. ІІІ. 1939. Ст. Клочурак. Міністр справ військових Карпатської України (Урядова печатка)”, а в другому – “Хуст, дня 15. ІІІ. 1939. Степан Клочурак, міністр справ військових Карпатської України”.

С.Єфремов називає себе полковником нібито на підставі наказу № 25 Головної Команди “Організації Народна Оборона “Карпатська Січ” (скорочено – ОНОКС), яким 6 лютого 1939 р. йому нібито присвоєно звання полковник, але не вказав якої армії. В Статуті ОНОКС написано, що вона є товариством громадян Підкарпатської Русі, тобто є громадською, а не військовою організацією. Головну команду, тобто правління ОНОКС очолював Д.Климпуш та його заступники С.Росоха і І.Роман, які не мали військових звань. С.Єфремов навіть не був навіть членом правління ОНОКС і на 6 лютого 1939 р. продовжував очолювати бухгалтерію уряду Підкарпатської Русі. Чому архіваріусів СБУ не зацікавило, що на якій підставі і для чого правління ОНОКС 6 лютого 1939 р. присвоїло бухгалтеру С.Єфремову звання полковника та якої саме країни? Жодна автономна країна не має власних збройних сил, а тому їх не мала і автономна Підкарпатська Русь, яка була складовою федеративної Чехословаччини. То чи могла громадська організація всупереч своєму Статуту і здоровому глузду присвоїти військове звання неіснуючої армії лише одному С.Єфремову?

Тобто, С.Єфремов просто пофантазував перед українськими емігрантами США, що нібито йому 6 лютого 1939 р. присвоєно звання полковника армії суверенної Карпатської України. На цей час Карпатської України просто не існувало, оскільки парламент автономної Підкарпатської Русі тільки ввечері 15 березня 1939 р. прийняв закон, яким Підкарпатську Русь проголосив суверенною республікою Карпатська Україна. С.Єфремов і гадки не мав, що на його американські фантазії “клюнуть” архіваріуси СБУ і один із неграмотно написаних ним у двох різних варіантах наказ про створення генерального штабу Карпатської України увійде у якості “документу” до виданого в 2009 р. в Ужгороді “Збірника документів”.

С.Єфремов у спогадах фантазує далі, що нібито С.Клочурак уже вранці 15 березня 1939 р. був на посаді військового Міністра Карпатської України і нібито запропонував А.Волошину “негайно створити армію Карпатської України” та “призначити на головного команданта цієї армії мене” – тобто С.Єфремова. Але всі знають, що парламент автономної Підкарпатської Русі тільки ввечері прийняв закон, яким автономну Підкарпатську Русь проголосив суверенною республікою Карпатська Україна, а потім обрав А.Волошина її Президентом. Не тільки архіваріуси СБУ, але й майже всі науковці України не знають, що вранці 15 березня 1939 р. А.Волошин ще був прем’єр-міністром автономної Підкарпатської Русі, а С.Клочурак був Міністром комунікацій уряду автономної Підкарпатської Русі.

Тому являється міфом писанина у спогадах С.Єфремова про те, що нібито вранці 15 березня 1939 р. Міністр комунікацій уряду автономної Підкарпатської Русі пропонує прем’єр-міністру автономної Підкарпатської Русі А.Волошину “негайно створити армію Карпатської України”, а її головним командуючим призначити бухгалтера С.Єфремова. Однак архіваріуси СБУ міфам С.Єфремова повірили і внесли їх у якості документа до вище згаданого “Збірника документів”. Невже щоб на його підставі фальсифікатори історії тих часів із числа науковців УжДУ мали можливість фальшивити історію Підкарпатської Русі? Щоб на підставі цієї фальші інші угодники В.Ющенка мали можливість ублажати його фальшуванням історії України? Отримуючи за ці фальшування наукові ступені та навіть державні ордени “За заслуги”?!

Петро Годьмаш, член Національної

спілки журналістів України

admin