Його авторський вечір, як і життя композитора, — немов калейдоскоп: яскравий, дотепний і несподіваний. Відкривала його тричастинна Сюїта у виконанні камерного оркестру Ужгородського музучилища. Треба знати розміри Ужгородської філармонії (будівля колишньої синагоги, найбільшої у Східній Європі) та бачити ту жменьку молодих музикантів під орудою диригента Іштвана Ясниського, щоб оцінити майстерність, з якою цей невеличкий оркестр наповнив музикою величезний зал. Сюїту Теличка можна віднести до творів неокласичного напряму: ідеально вибудувана форма, врівноважені драматичний та колористичний компоненти фактури. Як і закарпатські художники, композитор віддає перевагу барвам над графікою.

Три дитячі п’єси маестро — «Канон», «Плакса», «Дражнила» вимагають від виконавця холодного, гострого розуму. Чуттєва музика — для дорослих, дітям цікавіше розгадувати загадки, навіть за роялем. Третьокласниця Київської музичної школи-десятирічки Анна Пашковська вийшла переможницею з усіх мелодичних лабіринтів, після чого разом з Віктором Теличком, у чотири руки, виконала зовсім інші за характером «Народні мотиви».

Обробки закарпатських народних пісень «Закувала зозулиця» і «Плавле кача» (Оксана Ільницька у фортепіанному супроводі автора обробок) мали ностальгійний відтінок. Ще більше він став відчутним, коли фортепіанний дует Віктора і Тетяни Теличко виконав прем’єру «Регтайма» — по-домашньому спокійний, свідомо уповільнений старосвітський джаз…

— Наскільки угорське середовище Закарпаття впливає на вашу творчість?

— Звісно, трохи впливає, угорська музика тут на слуху. Та й якесь угорське коріння в мені є, прізвище мами — Меденцій. Але вплив цей опосередкований. Скажімо, є в мене «Старовинний танок» для фортепіано з синкопованою мелодією. Можна сказати, що це створено під впливом угорського фольклору, а насправді це — стилізація. Мій молодший брат, на жаль, уже покійний, народився в Угорщині. Батько був військовим лікарем, брав участь у подіях 1956 року. Він ні в кого не стріляв, це точно. Потім скінчив Військово-медичну академію в Ленінграді, і ми переїхали в Полтавську область, Гадяч, де бувала Леся Українка. Коли батька демобілізували, повернулися на Закарпаття. Я скрізь почувався добре: і в Ленінграді, і під Полтавою.

— Кажуть, саме ви повернули Закарпаттю музику Євгена Станковича.

— У 1995 році я провів перший фестиваль музики Станковича. Після радіотрансляцій телефонували і питали, чи справді все це відбувається в Ужгороді, а не Києві. В 2008 році, до 65-ліття маестро, провели другий іменний фестиваль. Він також мав значний резонанс.

— Чим ще займається Закарпатське відділення спілки?

— Популяризуємо класику, самі пишемо. Проводимо фестиваль «Музичне сузір’я Закарпаття», провели фестивалі музики Мирослава Скорика, фестиваль «Юні віртуози». Шукаємо нові твори або добре забуті старі.

— Гастролери доїжджають сюди?

— Їх, в принципі, достатньо, Ужгород невелике місто. Свої музиканти також мають можливість вийти на сцену філармонії, тут відбуваються, до прикладу, концерти викладачів Ужгородського музучилища. У місті працюють відомі музиканти, є відчутна підтримка місцевого управління культури. Раз на два роки проходить фестиваль сучасної духовної музики. Наприкінці вересня відбудеться вже третій органний фестиваль, який заснувала філармонія.

— Ви звикли писати для конкретного виконавця?

— Виконавець враховується при написанні твору, але це не диктат. Мою музику грають і національні колективи, і закарпатські. Із зарубіжних виконавців — словацький скрипаль Мілан Паля, Віталій Возняк, зараз швейцарський ансамбль готує прем’єру моєї хорової поеми.

— У якому вигляді до вас приходять ідеї?

— Дуже по-різному. Наприклад, «Карпатське капрічіо» писав на замовлення, для звітного концерту Закарпатської області у 2001 році. В моїй сім’ї троє піаністів, у палаці «Україна» три роялі — все збіглося. Іноді щось пишу, як кажуть, для душі. П’єса «Чорні двері в білу кімнату» народилась як метафора, яку мені захотілося втілити в музиці.

— Як ви визначаєте власну музичну мову?

— Хочеться говорити сучасною мовою, але достатньо зрозумілою. Не надто складною, зашифрованою. На мій стиль значно вплинув Мирослав Скорик, у якого я вчився в консерваторії. Карпатські інтонації я також всотав, хоча не скрізь вони обов’язкові і не завжди однакові.

— Який, по-вашому, найбільший недолік сучасного музичного життя?

— Усі ми змушені думати про гроші. Зарядж
ена потужна тенденція, яку невідомо як зломити. Чесно, я не знаю. Мабуть, просто не треба було її заряджати. Згодом вона послабиться, але за той період мине час і виростуть принаймні два нових покоління. Подивіться, у всьому світі керівна верхівка скорочує гуманітарні й соціальні програми. Нам кажуть, що всі гроші кудись зникли. Але ж так не буває! Це брехня з підтекстом… Чому, наприклад, я щодня маю дивитися по телевізору, що роблять Берлусконі, Меркель і Саркозі? А наші проблеми хто буде вирішувати?!

— Яка в суспільстві роль музиканта?

— Тримати оборону, стабільно і чесно. Намагатися утримати якісь рубежі, котрі все одно доведеться здати. Ось у чому трагедія нашого покоління.

— Музика не зникне?

— Не зникне, але деградує. Ефір забруднено: скрізь звучать сигнали, шуми, «музика комфорту». Раніше було більше тиші й більше класичної музики.

— Композитор може дозволити собі не володіти жодним музичним інструментом на рівні доброго ремесла?

— Це можливо, але як виняток з правила. Розвиток новітніх технологій рано чи пізно позбавить композитора необхідності відчувати технологію акустичних інструментів. Електронна музика надає більше можливостей. Не треба себе обмежувати нічим, тоді як на скрипці якийсь акорд можна зіграти, а якийсь — ні. За допомогою клавіш, нашарувань, редакцій можливо все. Інша річ, чи треба це робити. Це накладає велику відповідальність.

— За що сучасний композитор несе відповідальність?

— Творчість — це спроба досягти абсолюту, досконалості. Всі прагнуть тієї високої планки, про яку здогадуються, про яку знають, або яку відчувають. Але композитору важче, ніж художнику чи поету, бо він діє не напряму, а через виконавця. Медійність, посередництво здатне або дати твору довге життя, або нашкодити. Не всі твори звучать так, як задумано. Виконавцям не стає часу, репетицій, вони скаржаться на малі гонорари…

— Ви відчуваєте різницю між собою 30-літнім та 50-літнім?

— Це — як небо і земля. Ми живемо в бурхливому часовому потоці, де все швидко змінюється. У будь-якій творчій професії є можливість дуже довго вдосконалюватися. Композитори вкрай рідко формуються швидко…

Голос України