На Закарпатті є села, де 90 відсотків працездатних жителів є безробітними

Дорога розбита, веде через ліс. На початку села стоять кілька старих
хат. Вище розташовані сучасніші будинки. У Щасливому живуть 280 людей.

— Ще три-чотири роки тому село було дуже депресивне, — каже 59-річний
Михайло Родович, сільський голова. Керує у сусідніх Копинівцях та
Щасливому. — Люди випивали, працювати ніхто не йшов. Тепер пияків мало,
село піднялося. Чоловіки почали виїжджати на заробітки, жінки знайшли
собі роботу в Мукачевому. Був такий рік, що у школі й першокласників не
було. А потім почався демографічний бум. Торік семеро дітей народилося,
цього року вже троє.

Офіційно у Щасливому працюють 28 селян — учителюють, лікують,
доглядають ліс. Більше як 20 їздять на заробітки до Португалії, Росії.
Інші — безробітні. Жінки у декретних відпустках.

Піднімаємося з війтом вулицею. На подвір’ї порається Василь Симчина, 45
років. Його вважають заможним, бо має трактор. Виходить у спортивних
штанях та гумових капцях.

— Вже півроку дома сиджу, бо роботи нема, — зітхає. — До того ходив із
синами по стройках. Работав у Пітері, Кієві. Але я щасливий. Мені добре
живеться, усьо маю. Я оптиміст. Жінка моя дома сидить. Їй при моїх
заработках і працювати не треба.

На сусідній вулиці — дім 81-річного Івана Глаголи. Він із дружиною Оленою, 80 років, — найстаріша подружня пара у селі.

— У Щасливому людям завжди добре жилося, — пригадує чоловік. Виходить
до хвіртки. — У будні робили, а в святу неділю одягалися в чисте і до
церкви йшли гуртом. Кіби ми не добре жили, то з Оленою уже не дожили б
дотепер. Хотя тепер легше жити. У молодості я много голодував. Менші
брати збирали гриби-колодянки, а я носив їх у Мукачеве і міняв там на
хліб.

Дружина сидить на стільчику посеред двору.

— Ми до обіду були на городі. А типирь прийшлисьме пообідати дачим, —
відкушує шмат цибулі з чорним хлібом. — Ходіть, покажу вам оріхи, —
кличе на город. — Я їх посадив 1950-го, коли з Оленою побралисьмеся.
Думаю, буду старий, то на дерево вилізти буду не годен. Прийду з
паличкою під дерево і нащупаю собі орішка. В сьому годі минає 60 років
нашої свадьби. Бабо, в якому місяці ми ся женили?

— У жовтні, — відповідає. — Я свекрусі ся не полюбила, то ми з Іваном
два годи у хліві жили, доки хату не построїли. Але були щасливі.
Нажилисьме з чоловіком трьох дітей. А всі троє живуть тепер окремо. Для
нас каждий день щастя. Он у хліві теличка Руженка стоїть. Корова
недавно привела. Ми їй ся так радуєме, ні за які гроші не віддали б.

Найстаріша жителька Щасливого — 86-річна Олена Дуран. Її хата в кінці села. Біля старої будівлі стоїть “бобик”.

— Йсе синова машина, — підводиться з лави у дворі. — Наша хижа дуже
стара, то син купив цеглу, хоче нову строїти. Всю жізнь я робила у
савхозі, Митро — чоловік покойний — биків дозирав, трактор гонив.
Малисьме чотирьох синів, внукам-правнукам радовалися. Хотя сини мої
тяжко робили коло коров і землі. Троє умерли, єден лишився. Я вже не
біруся у полі робити, лиш перед домом цвіти сажу. У кого ще в селі є
такі красні цвіти, як у баби Влени?

У Щасливому є 30 порожніх будинків. Їх не купують.

Сніжана Русин, Gazeta.ua

admin