Хто така в Ужгороді "Зина" Жолтані

Згадалося таке, щойно вчитався у статтю ужгородського журналіста Олександра Гавроша в газеті “Срібна Земля-Фест” (від 8-14 липня 2010 р.). Там йшлося про бездіяльність і байдужість ужгородської місцевої влади до повсюдно присутньої у нас неграмотності в російсько- й англомовному написанні торгових вивісок.

Хоча, яка ж це в скороспішних бізнесменів-замовників російська? Сказати б краще, то й не російська зовсім, а особливе колоніальне арґо. З античних часів повелося, що в дальніх колоніальних провінціях спрощеним варіантом імперської мови користувалися переважно люди з управлінської касти, чим зазвичай і різнилися від місцевих жителів.

А ще у згаданій статті О. Гавроша мовиться про повсюдне нашестя на Ужгород якихось-там “Зин”, що вийшли з рук загадкового фірмача. Помилитесь у здогаді, ніби це пороблено якимсь заїжджим індійським гостем, ба навіть донецьким скоробагатьком. Це – наш місцевий користувач “панської” мови Микола Жолтані повідкривав повсюдно торгові магазинчики, усі до одного – “Зина”. Не дійшло до розуму бідоласі, що з тим своїм вибором торгового імені, від якого густо відходить лежалий аромат совковості, здасться він більше людиною з минулого і непевного майбутнього. Нині глядить на нас Микола з ужгородських білбордів, бо дуже кортить у політику. Не зважати йому на ужгородську просунуту молодь, що з певних пір вважає престижним спілкуватися вишуканою українською. Та молодь і не здумає голосувати за таких, з чиєї волі пойменовані усякі там “Зини”.

Наше провінційне панство має в голові цілком інакший електорат, з яким тепер і працює. Дорогою все засмітять, обсадять рідне поле дурманним бур”яном, змінивши до невпізнання природний культурний ареал нашого існування, вкінець опустелять навколишній світ. Поки від нашого родового дерева пробують відтяти здоровіше гілля, на якому можливо було б угніздитися ліпшому майбутньому. Така ось місцева політична екологія.

І ще про одне. Сходіть на місцеві базари (один такий розіклався попід вікнами мого дому), до геть просунутих, майже європейських супермаркетів. Там звично причепиться до ваших вух деградована попсня, у якій свого ні на гріш. Хіба на Балканах почуєш що-небудь схоже? Там прийнято не цуратися свого. Від базарних прилавків, з приринкових генделиків зазвичай чутні місцеві мелодії та ритми. А що ми, невже гірші за тих же хорватів чи албанців? Хоча, може й так. Тоді, чи належить щось із цим робити? Відповідь – на поверхні. Усім притомним – не слухати, не читати, не дивитися. Не користатися чужими нав”язаними послугами, як тільки можливо. Триматися свого, знатися зі своїм. Не заходити у відведене нам культурне гетто – за ту загороду, якою пробують відгородити нас од зовнішнього світу. Нехай те місце, де ми поки в меншості, відбудеться гучним андеґраундом, звідкіля свіжі й живі голоси лунатимуть розумно й сучасно, безбоязно твердо й артикульовано.

…Я поки все розмірковую про місцеві кліматичні аномалії. Якось запізніло повилазили на світ очманілі зі сну бабаки. Їх бігморди гладко світяться на узбочинах наших доріг. Незабаром у нас вибори.

РІО

admin