Закарпатець Володимир Томашко втратив нирки у 28 років

З одним таким чоловіком мені довелося днями познайомитися в обласній клінічній лікарні ім. А. Новака. Володимир Томашко – уродженець села Нересниця Тячівського району, нині мешкає і працює в Чехії. Життєва історія нашого земляка вражає, і він погодився поділитися нею з нашими читачами.

Народився Володимир Миколайович 1969 року. Після середньої школи вступив до Стрийського технікуму механізації сільського господарства. Навчаючись, активно займався спортом (важка атлетика), вів, як то кажуть, здоровий спосіб життя. Під кінець третього курсу тренер запропонував здати норматив на звання кандидата у майстри спорту, відтак пообіцяв домовитися, аби службу в армії проходив у спортивному клубі армії у Львові. На той час це була хороша перспектива: недалеко від дому, та й опісля хотів продовжувати спортивну кар’єру – вступати до фізкультурного інституту.

Однак у листопаді 1987 року, на останньому курсі, Володимир відчув слабість. Ніби нічого й не боліло, але не міг спати, траплялися нервові розлади. За його словами, було таке відчуття, ніби перебуває не в своєму тілі. У такому стані хлопець пішов на змагання й виконав нормативи, потому відбув переддипломну практику й прийшов на обстеження до медкомісії військкомату. Там узяли аналізи і… дали відстрочку, поклавши на додаткове обстеження в лікарню.

– Там встановили діагноз?

– Не одразу, але від служби звільнили, сказавши, що є підозра на серйозну хворобу. Я перевівся додому, у Тячів. У райлікарні знову пройшов обстеження, і комісія в Ужгороді мене комісувала, встановивши діагноз – гломерулонефрит (двостороннє запалення нирок з ураженням ниркових клубочків).

– Що почали робити?

– Поїхали у Київський інститут нефрології, де мене знову обстежили, зробили біопсію й остаточно підтвердили діагноз. Як такого лікування тоді не призначили, бо на той час не було відповідних методів. Я, зрештою, й не наполягав, бо мене нічого не боліло. Заспокоївся, організм адаптувався до нового стану – знову почав вести звичний спосіб життя. Щоправда, двічі їздив до санаторію в Бухару (Узбекистан). Там була єдина на той час союзна оздоровниця, що спеціалізувалася на таких хворобах.

– Це дало вам змогу повернутися до нормального життя?

– На певний час. Я одружився. 1995 року поїхав працювати до Чехії. Але восени наступного, коли приїхав на весілля до друга, у мене повністю відмовили нирки: з’явилася постійна нудота, нічого не міг їсти…

– Хвороба нагадала про себе?

– Я про неї також згадав, і ми знову поїхали до столичного інституту нефрології. Думав: підлікуюся і все буде гаразд. Та коли зробили аналізи, бачу, що лікарі й батьки заметушилися, мама заплакала. Тоді мені й повідомили, що нирки повністю відмовили і процес незворотний – хвороба невиліковна. Вихід – або гемодіаліз (очищення крові з допомогою апарата штучної нирки), або пересадження органу.

– Що ви обрали?

– Спершу не знав, що робити. Мені сказали повертатися на Закарпаття й записатися на діаліз, потому, мовляв, вирішимо. Я так і вчинив. У той час найближчий гемодіаліз робили в Іршаві. Там познайомився з чудовим лікарем Михайлом Павловичем Гранчаком, який мені детально пояснив функцію нирок, у якому стані я перебуваю, деталі перебігу хвороби, як мені діяти тощо. Бо лікування – лише 50 % успіху. Решта – сам пацієнт. Оскільки гемодіаліз у той час у нас був не на висоті, апарат не давав достатнього очищення крові, лікар порадив мені йти в Київ на трансплантацію органу. Тоді це був єдиний вихід аби вижити. М. Гранчак порекомендував мене у Києві професору, головному трансплантологу України Євгену Яковичу Барану, який не відмовив.

– І ви поїхали до столиці…

– Там був кращий діаліз, але не настільки, щоб довго жити. Фактично це був перехідний період до операції. Мене вів нинішній голов¬ний трансплантолог України Рубен Авакумович Заграбян. Півроку я був на гемодіалізі.

– Потому пересадили нирки?

– Як нині пам’ятаю, 1 квітня мені зробили аналізи й сказали підготуватися до операції, бо є орган, який мені підходить. Спершу я навіть подумав, що то жарт, однак все було серйозно. І через годину мене прооперували.

– Важко було?

– Після операції з’явилися ускладнення. Організм не одразу хотів прийняти чужий орган. Проблема була ще й у тому, що в мене високий імунітет. Для здорової людини це добре, однак для пересадки органу – навпаки. Тіло відштовхує пересаджений орган. Тож понад два місяці мені до¬велося адаптовуватися, але нирка таки прижилася й запрацювала.

– Відтоді ваше життя, нарешті, увійшло у звичне русло?

– Новий орган працював майже 9 років. Я себе чудово почував, знову повернувся на роботу за кордон. Знаючи свою проблему, навідував празьких лікарів, які мене час од часу обстежували. Але потім аналізи стали погіршуватися, і врешті пересаджена нирка теж повністю відмовила. 2005 року мене поклали на гемодіаліз. Гадав, що знову доведеться переживати ті жахи, яких зазнав, коли вперше побував на цій процедурі. Однак за час, що минув, наука стрімко пішла вперед, і я відчув нову якість цієї процедури. Відтоді вже 5 років ходжу на гемодіаліз і почуваю себе чудово. Тому не дуже то й хочу знову йти на трансплантацію.

– Як часто доводиться лягати під апарат?

– Тричі на тиждень – у понеділок, середу, п’ятницю. Процедура триває 4–5 годин щоразу залежно від стану організму.

– На Закарпатті нині також хороший гемодіаліз?

– Так, абсолютно нормальний, не гірший, ніж у Празі. До того ж відділення діють в Ужгороді, Іршаві, Тячеві, Хусті. За це велика подяка закарпатським лікарям. Тому “заздрю” тим, хто захворів нині, а не 15 років тому. Вони мають можливість діставати якісну медичну допомогу.

– А все ж, лікарі встановили, від чого ви занедужали?

– Ні. Є різні версії виникнення цієї хвороби. Вона може бути спричинена інфекцією або автоімунним процесом, коли через збій систем організму імунітет “атакує” свої ж органи. Від чого занедужав я, й досі не знаю. Здоровий був, навіть на ангіну не хворів, займався спортом… Хіба що на підборідді мав гнійник. Може, від нього в організмі поширилася інфекція…

– Наскільки повноцінним є нинішнє ваше життя?

– По-всякому буває: переважно почуваюся добре, деколи нездужаю. Підтримує брат, на фірмі якого працюю, тож маю можливість віддавати стільки часу процедурам. Підтримує сім’я, яка живе разом зі мною в Чехії. При нинішній якості гемодіалізу навіть не хочу йти на повторне пересадження нирки, бо це все-таки ризик, стрес для організму. Нині ж я звик до такого ритму життя, до того ж досконало вивчив свою хворобу і знаю, як поводитися. Для мене пройти гемодіаліз – те ж саме, що для іншого вранці випити таблетку. Правда, після процедури потрібно вдома трохи відпочити. Також слід дотримуватися специфічної дієти: треба обмежувати вживання овочів і фруктів, які містять багато калію, не можна їсти молочних продуктів…

– Що можете порадити людям, які опинилися у схожій ситуації?

– По-перше, оцінювати своє становище трішки з іронією, усвідомити, що ти хворий. Але водночас знати, що діагноз, за шаховою термінологією, – це ще не мат, а лише шах. Тому є вихід, життя триває. Як відмовили нирки, прожив уже 14 років. Бачу, як зростають мої доньки, тож радію кожному дню і кожному… діалізу.

Петро Поліха, ЗІА”Простір”

clipnews