Закарпатець Михайло Мондич “закрутив любов” із внучкою отамана Григорія Семенова

Паралелі з різних епох

Нині про пана отамана завдяки Інтернету вже можна дізнатися досить багато об’єктивної інформації. Проте ще три десятки років тому відомого ватажка російських козаків зображали однобоко – винятково негативно. Хоча насправді Григорій Михайлович Семенов – одна з найбільш цікавих, хоч і суперечливих фігур Білого руху.

Майже в усіх радянських словниках та енциклопедіях про нього можна дізнатися лиш те, що був ворогом радянської влади, воював із Червоною Армією в Забайкаллі, емігрував, співпрацював із японцями. Наприкінці Другої світової війни його впіймали й ув’язнили в Маньчжурії, а через рік, 30 серпня 1946-го, стратили за вироком суду.

Відомо також, що радянська тоталітарна машина розтоптала й родину отамана. Його сина Михайла арештували й розстріляли 1946 року, а доньок (Олену, Тетяну та Єлизавету) забрали двома роками пізніше. Усім трьом присудили по чверть століття таборів. Проте Вікторії, доньці Єлизавети, і відповідно внучці Григорія Семенова, дивом удалося врятуватися й емігрувати з Союзу.

Та повернімося до самого отамана. Аби далеко не відводити читача від основної сюжетної лінії, відзначимо лише кілька дивних збігів і речей, що поєднують Григорія Семенова та закарпатця Михайла Мондича. По-перше, обоє були поліглотами, вільно володіли кількома мовами. По-друге, у різні часи вимушено провели більшу частину життя в еміграції, постійно перебуваючи в розшуку, на мушці радянської розвідки. По-третє, обоє відомі у світі своєю антирадянською боротьбою: Семенов – воєнними звитягами, а Мондич – літературними й журналістськими. Річ у тім, що Михайло (під псевдонімом Синевирський) ще 1948 року одним із перших написав правдиву книгу про діяльність каральних радянських загонів СМЕРШу (Смерть шпіонам) й працював у дослідницькому відділі «Радіо Свобода».

І останнє. На початку своєї військової кар’єри під час Першої світової війни Григорій Семенов пройшов походом Західною Україною, можливо, і Закарпаттям. У своїх спогадах він детально описував побут наших земляків (цитуємо мовою оригіналу): «Меня крайне поражала бедность и занятость крестьян – гуцулов и русин. Их внешний вид и образ жизни всегда порождал глубокое, до болезненности, сожаление, особенно принимая во внимание их родственность нам – они говорили на чистом великорусском языке. Избы их ютятся обычно в одиночку по скатам и уступам гор, и редко можно найти село, насчитывающее более двух-трех десятков домов. Наиболее обеспеченным и влиятельным положением, как мне показалось, пользовались евреи, на притеснения которых сильно жаловались русины».

Доля розпорядилася так, що через кілька десятків років виходець із русинської родини стане чоловіком внучки отамана Семенова…

Нанково–Прага–Мюнхен

Однак перш ніж познайомитися з красунею Вікторією, Михайло Мондич мав нелегку молодість, на яку випало багато випробувань. Наш герой народився у Нанкові на Хустщині 5 березня 1923 року. Саме йому, середущому з трьох синів, батьки планували передати ґаздівство. Проте хлопчина змалку мріяв про навчання. А коли переконати батьків віддати його до школи не вдалося, у 12 років пішов із дому, як згодом згадував, «учитися в Прагу». Надвечір хлопця наздогнали на конях і повернули додому, проте батьки пообіцяли таки віддати його до школи. І слово стримали: відвезли сина до столиці Чехії й записали до російської гімназії. Вчився Михайло серед дітей із першої хвилі російської еміграції, мав відомих учителів, серед яких було немало університетських професорів. Після гімназії здібний хлопець вступив до Празького університету на машинобудівний факультет.

Проте війна зруйнувала всі плани. Німецька окупація, патріотична підпільна діяльність на території Росії, розгром і відступ фашистів. Михайло повернувся на Закарпаття, але восени 44-го, коли совєти зайняли нашу область, його призвали до лав Червоної Армії. Далі була медаль за взяття Берліну і… несподіваний поворот долі – Михайла призначили перекладачем СМЕРШу. Як ми вже згадували, він володів кількома мовами (крім української й російської, чеською, словацькою, угорською, румунською і німецькою), тож, природно, цінного кадра СМЕРШівці не випустили з поля зору. Від таких пропозицій не відмовлялися, тому рік Михайло був змушений працювати в радянській каральній організації.

Свідок арешту Волошина

Михайло Мондич став свідком арешту деяких чехословацьких політиків російського, українського й, зокрема, закарпатського походження. І на власні очі бачив людей, котрі цих діячів зраджували. Цитуємо щоденник Мондича: «Это Ворон, украинский сепаратист. Он приехал с нами как опознаватель. Вот она настоящая измена. Припоминаю, Ворон играл значительную роль во время республики Волошина. Теперь же он барон Бергштейн. Он вместе со смершевцами будет ловить «братів»-украинцев. Он будет смотреть в глаза Волошину и говорить: «Вы, Волошин, президент Закарпатской Украины. Я вас знаю. А вы…»

У своєму щоденнику Михайло Мондич описує і день арешту Президента Карпатської України, свідком чого він був:

«Подьехала машина капитана Шибайлова. Я посмотрел в сторону грузного монсиньора, выходящего из машины.

– Волошин?

– Да, он самый. Ваш бывший президент.

Старик Волошин как-то растерянно посмотрел в мою сторону. Навряд ли он даже видел меня. Взор его блуждал…»

Загалом Михайлові Мондичу довелося бути присутнім на арештах і допитах багатьох відомих тогочасних політичних діячів.
Ще один цікавий факт: наш земляк урятував життя десяткам російських емігрантів. Потрапивши зі своїм відділом СМЕРШу до Праги, він знищив багато особових справ і даних, що зберігалися в Представництві російської еміграції (у той час його очолював Єфремов).

1946 року Михайло не витримав жахливої служби, коли доводилося бути свідком нелюдських знущань над «ворогами радянської влади», і втік на Захід, до Німеччини. Згодом його колеги з «Радіо Свобода» згадуватимуть, що йти довелося пішки, переважно ночами, ховаючись у лісах.

Уже в Німеччині через два роки Михайло під псевдонімом Синевирський опублікував свій щоденник у літературній обробці під назвою «СМЕРШ. Год в стане врага». Він вийшов у літературному альманасі «Грані» і став єдиним свідченням із нечеських джерел того, що відбувалося в Празі 1945 року. Михайло Синевирський відверто розповів світові, на чиїй совісті звірства, знущання над людьми й невинно загублені життя.

Презент… з отрутою

1949 року Михайло Мондич емігрував до Сполучених Штатів, де й познайомився з Вікторією Семеновою. Через рік відгуляли весілля, а 1952-го подружжя повернулося в Європу – до Німеччини. Зрозуміло, що після виходу згаданої книги письменникові були відкриті всі шляхи до вдалої кар’єри. З-поміж багатьох варіантів він обрав роботу на радіо «Свобода» у Мюнхені. Михайло працював у дослідницькому відділі цього ЗМІ, Вікторія була ведучою. До речі, ми натрапили на дані, що Вікторія вела першу передачу Мюнхенської студії, що вийшла в ефір.

Деталі сімейного життя подружжя з’ясувати, на жаль, не вдалося. Очевидно проте, що жило воно цікаво й небідно. Є свідчення, що Мондичі дружили з багатьма відомими емігрантськими родинами й багато їздили світом. В одній із таких поїздок і сталася жахлива трагедія, коли долею випадку Михайло уникнув смерті, але сам ледь не призвів до загибелі коханої дружини.

В архівах радіо «Свобода» ми відшукали роздруківку передачі, присвяченої ювілею служби. Досвідчені радійники пригадували роки роботи на студії і серед багатьох цікавих історій згадали й випадок подружжя Мондичів. Історію розповіли як свідчення великої небезпечності професії журналіста у часи холодної війни.

Отож Михайло і Вікторія Мондичі якось пливли з Німеччини до Америки на океанському лайнері. Одного дня обідали на палубі, аж раптом наприкінці трапези їх і всіх, хто сидів за столом, несподівано щедро почастували чорною ікрою. Пригощання подали як удячність за лояльність до пароходної компанії, своєрідний бонус за придбання квитка на дорогий рейс. Михайлові порцію подавав один офіціант, Вікторії – інший. Однак чоловік чомусь віддав дружині й свою частку. Радійники вважали, що просто хотів потішити її делікатесом й удав, що йому не хочеться ікри…

Через чотири години з Вікторією стало коїтися щось страшне. Вона не могла піднятися з ліжка. Волосся жмутками лізло з голови, розшаровувалися нігті, з’явилися численні тріщини на шкірі. Жінка серед океану прощалася з життям. Однак доля вберегла її від смерті. Вікторію врятував один лікар уже в Нью-Йорку. За легендами радійників, – специфічним чаєм неймовірної сили, який просто неможливо було пити. Вживаючи цей «чифір» упродовж тижня, вона, за словами колег, майже видужала.

Згодом Михайло й Вікторія повернулися до Німеччини і продовжили працювати на радіо «Свобода». Проте разом прожили недовго: Мондич передчасно помер 1968 року після тяжкої тривалої хвороби. Вікторія досі переконана, що захворіти чоловікові допомогли радянські спецслужби. Після смерті Михайла жінка залишилася з донькою і сином.

Нині Вікторія Мондич-Семенова мешкає у Мюнхені, почувається добре, ходить до місцевої православної церкви. З родичами по чоловіковій лінії спілкується, але приїжджати на Закарпаття не хоче. Страх перед радянськими спецслужбами не вивітрився й через 60 років після закінчення війни…

Ярослав Світлик, журналіст “Старий Замок “Паланок”

clipnews