Всі знають, що до “великого переселення” народів слов’янські племена займали центрально-східну частину території сьогоднішньої Німеччини і центральну частину сьогоднішньої Польщі. Будучи втягнутими у “велике переселення” народів, слов’янські племена переселились так, що Карпати розділили їх на східних і західних слов’ян. Азбуку для західних слов’ян у 862 – 863 рр. розробили Кирил і Мефодій, яку пізніше прийняли і східні слов’яни. До цього часу про слов’ян мало що у своїх літописах згадували інші народи. Але достовірно відомо, що західні слов’яни у 623 р. об’єднались у перше слов’янське князівство Само, а в 843 р. створили першу слов’янську суверенну країну Велика Моравія. До її складу входили племена мораван, чехів, сербів, словенців, словаків, хорватів та ін.

В ХI в. київський монах Нестор (1056–1114) зібрав доступні йому відомості про племена східних слов’ян і написав літопис під назвою “Повість временних літ”, яка починається з часів “великого переселення” народів. Так, у “Повісті временних літ” написано, що частина східних слов’ян об’єдналась навколо городища Новгород і обрала собі князем Рюрика. Друга частина східних слов’ян оселилась південніше на землях, які займав Хазарський каганат або Хазарія, яка охоплювала величезну територію. Це територія сьогодні України і Молдавії, Нижнє і Прикаспійське Поволжя та Північний Кавказ. Київ був на північній окраїні Хазарії і мав назву Самбатас. Етнічно Хазарія була конгломератом тюркських і фінно-угорських племен. Слов’янські племена, які зайняли північну територію Хазарії, платили їй за це данину.

Після смерті князя Рюрика, воєвода Олег у 879 р. став регентом малолітнього Ігоря, сина Рюрика. У 885 р. він почав приєднувати під свою владу слов’янські племена, які оселились на півночі Хазарії. “Підійшовши до радимичів, Олег спитав у них: “Кому данину даєте?” Вони відповіли: “Хазарам”. І сказав їм Олег: “Не давайте хазарам, а мені давайте. І стали вони давати… Олегові по цилягу, як раніше хазарам давали”, – написав Нестор у літописі “Повість временних літ” (далі – “Повість”).

Оскільки варязька дружина служила і жила за рахунок грабіжницьких походів, то Олег у 907 р. зробив похід на багату Грецію. Щоб посилити у цьому поході свою дружину, Олег запросив приєднатись до цього походу племенам, які не були залежні від Київського князівства. У “Повісті” написано, що Олег запросив у цей похід на Грецію у якості союзників “і хорватів, і дулібів, і тиверців, які є толковини”. А “толковини” в перекладі із давньослов’янської – чужинці.

Отже, під час “великого переселення” народів Карпати розмежували розселення слов’янських племен на західних і східних. Навіть племена хорватів Карпатами розмежувались на західних і східних. Західні хорвати були у складі Великої Моравії, де першими прийняли християнство. Тому їх візантійським імператором К. Багрянородним було названо білими хорватами. Сьогодні білі хорвати у складі України (Закарпатська область) та Словаччині (Пряшівський край) і називають їх “русини”. Східні хорвати оселились на сході від Карпат в регіоні, який має назву Лемківщина. Він і сьогодні входить до складу Польщі, а його жителі мають назву “русини” або “лемко-русини”.

А хто ж такі тиверці, яких у “Повісті” згадано разом із хорватами у якості чужинців? У статті “Тиверці” “Української радянської енциклопедії” написано: “тиверці вперше згадуються у “Повісті временних літ” поряд із східнослов’янськими племенами. Археологічними пам’ятками тиверців є численні залишки поселень і городищ на території Молдовії (Алчедарське поселення, Єкімауці та ін.”. В статті про “Алчедарське поселення” тиверців сказано, що воно існувало в VI – початку ХII ст. і знаходилось біля однойменного села Алчедара Резинського району Молдавської РСР, яке спустошили кочівники”. Про тиверське село Єкімауці написано, що воно існує по сьогодні в Резинському районі Молдавії, яке у 1-й половині Х ст. було городищем і його спалили також кочівники. Аналогічно сказано і в статті “Тиверцы” “Советской исторической энциклопедии», що “тиверці у 907 р. в якості союзників князя Олега і в 944 р. в складі військ Ігоря приймали участь в поході на Царгород… Під ударами печенігів і половців, тиверці до 12 ст. відійшли на північ і змішались з сусідніми слов’янськими племенами”.

Тобто, племена тиверців проживали далеченько від оселившихся на сході від Карпат східнослов’янських племен, – у теплому Причорномор’ї і сьогоднішній Молдавії, які входили до складу Хазарії. Якщо слов’янські племена за проживання у північних володіннях тюркоязичної Хазарії давали їй данину, то тиверці данину Хазарії чомусь не давали. Але як називалися слов’янські племена на півночі Хазарії, із якими тиверці у 12 ст. почали змішуватись, а не об’єднуватись, енциклопедії чомусь замовчують.

Оскільки землі східних хорватів і бужан (волинян) були у складі Польщі, то в “Повісті” за 981 р. написано так: “Іде Володимир до Ляхів займати міста їх, Перемишль, Червень і інші”. Цим походом Володимир приєднав до Руської Землі частину території Польщі, на якій проживали хорвати і бужани, а також та частина тиверців, яка уже переселилась до них із Причорномор’я. Але після повернення Володимира до Києва бужани, східні хорвати та тиверці, що осіли поміж ними, перестали йому підкорятись. Через це Володимир у 984 р. і здійснив другий похід на захід, яким вдруге покорив і приєднав до Руської Землі тільки бужан (волинян), поміж якими уже оселилась частина тиверців.

Оскільки печеніги і половці систематично нападала на Руську Землю то Володимиру було не до хорватів і оселившихся поміж них тиверців. Тому в 984 р. він здійснив похід у Хазарію, де наніс поразку печенігам і половцям, а в 989 р. зробив успішний похід на Крим. Тільки після цього Володимир у 992 р. здійснив похід на захід, про який у “Повісті” написано так: “Іде Володимир на Хорватів, прийшлось йому воювати з хорватами”. Але на захист хорватів Лемківщини виступила Польща, а тому цей похід Володимира був невдалим.

Таким чином і після 992 р. до Руської Землі хорвати і тиверці не входили. Про це у “Повісті” за 992 р. написано таким чином, що хорватів і тиверців, які були чужинцями для Руської Землі, просто не згадано: “Ось хто тільки говорить по-слов’янськи на Русі: поляни, древляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани, прозвані так тому, що сиділи на Бугу, потім стали називатися волинянами. А ось інші народи, що дають данину Русі: чудь, меря, весь, муроми, черемиси, мордва, пермь, чечера, ямь, литва, зимигола, корсь, нарова-ливонці – ці говорять на своїй мові”, – написано Нестором у “Повісті”.

Однак Ярославу Мудрому, Великому князю Київському, у 1031 р. вдалось приєднати до Руської Землі частину польської Лемківщини, населену східними хорватами, де поміж ними уже були і тиверці. На займаній ними території згодом було утворено удільне Галицьке князівство, назване так із-за городища Галич, фактично, «столиці» тиверців. З цього часу тиверці стали галичанами. Оскільки на престол удільного князівства назначались особи із династії Рюриковичів, то Ярослав Мудрий назначив непокірним галичанам не одного, а трьох князів – Володимира, Бориса і Ростислава, синів Чернігівського князя Ігоря Святославовича. Однак тиверці-галичани не захотіли бути під владою Києва, а тому убили Володимира і Бориса, а Ростиславу удалось втекти за Карпати до білих хорватів, – тобто до русинів, які вже були у складі Угорщини.

Фактично, Галицьке князівство перебувало у складі Руської Землі символічно. Систематичні напади печенігів і половців на Руську Землю спустошували і обезсилювала її, а тому Києву було не до закріплення своєї влади в Галичині. Замість того, щоб допомогти слов’янам в боротьбі з половцями і печенігами, Галицьке князівство розпочало боротьбу за Київ і в 1202 р. заволоділо ним. Не випадково Мстислав Мстиславович, князь Галичини, одружився на дочці хана половців Котяна. Тобто, якби тиверці-галичани були слов’янського походження, то прийшли б на допомогу слов’янам Київської Русі і не воювати проти них на стороні тюркоязичних кочівників, а князі Галичини не продовжували родинні зв’язки із половецьким ханством.

У 1240 р. на територію Київської Русі вдерлися татаро-монгольські орди і заволоділи Києвом та Галицьким князівством. В результаті Галицький князь Данило Романович втік в Угорщину, де його син Лев Данилович у 1247 р. одружився на дочці короля Угорщини Бейли IV. Нагадаємо, що угро-фінські племена до переселення в Подунав’є кочували в Хазарії, а тому були давніми «земляками» з тиверцями. За порадою тестя-короля Угорщини Бейли IV, Лев Данилович поїхав на поклін до хана Батия з метою присягнути йому на вірність і просити собі престол Галицького князівства. Були й інші ходоки за цим престолом, але слов’янського походження. Тому хан Батий віддав перевагу тиверцю Льву Даниловичу.

Велике князівство Литовське разом і Польщею прогнали татаро-монгольські орди із Руської Землі. В результаті Галицьке князівства в 1370 р. опинилось в складі Польщі як її історична Окраїна, а поляки почали тиверців називати окраїнцями. Так появилась назва нової нації – українці. Хорвати-русини польської Лемківщини своє повернення до Польщі сприйняли лояльно. В той же час тиверці-галичани боротьбу за верховенство над хорватами дещо зменшили, так як розпочали її із поляками. В результаті в Польщі виникли міжнаціональні протистояння, що привело до її ослаблення. Цим скористались Прусія, Австрія і Росія, які у 1772 р. поділили територію Польщі між собою. В результаті землі Галицького князівства опинились у складі Австрії, і галичани проявили прихильність до австрійців, але посилили конфронтацію із поляками і лемко-русинами. Тиверців-галичан підтримала Австрія, яка сприяла їм усвідомити себе окремою українською націю, а в 1848 р. офіційно визнала їх окремою українською нацією. Згодом надала Галичині статус автономного краю із столицею у Львові.

У 1867 р. Австрія реформувалась в Австро-Угорщину, яка 28 червня 1914 р. оголосила війну Росії. По ініціативі українських політичних діячів Галичини, Австрія сформувала із своїх українців 17 піхотних полків під назвою “Українські січові стрільці”. Більшість із них воювала на Східному фронті проти російської армії, яка наполовину була із українців Росії.

З перших днів війни війська Австро-Угорщина почали зазнавати нищівні поразки, чим скористались українські політичні діячі Галичини. Щоб помститись лемко-русинам за те, що вони не підтримували українців Галичини в боротьбі з поляками, українці політичні діячі Галичини переконали командування австрійськими військами, що нібито русини за походженням є росіянами. Тому всі русини є шпигунами на користь Росії, в результаті чого війська Австро-Угорщини зазнають поразку за поразкою. В результаті у Відні було прийнято рішення всіх русинів русофільської орієнтації судити військовими польовими судами, а винесені їм смертні вироки зразу же публічно виконувати. Було встановлено, щоб жандармерія виплачувала українцям значний гонорар за кожний донос на русинів русофільської орієнтації.

Після поспішних вироків русинам тільки за те, що вони русинської національності, їх будинки і майно грабувались місцевими українцями, а потім спалювались. Тюрми Львова були вщент переповнені русинами, переважно інтелігенцією. До 3 вересня 1914 р., тобто до взяття Львова російською армією, через тюрми Львова пройшло 6 тис. русинів. Багатьом із них військові польові суди не встигали винести вирок, а тому колонами відправляли їх у концентраційні табори Австрії. Тільки в перший рік війни 12 тисяч лемко-русинів таким чином було відправлено в Австрію, де вони зимували під відкритим небом, але за колючим дротом. В тому числі в горезвісному таборі “Талергоф”, розрахованому на 10 тис. в’язнів. Тільки через “Талергоф” до кінця війни пройшло майже 60 тис. лемко-русинів і російських військовополонених. Мало кому із них вдалося вижити.

Аналогічну акцію розправи з русинами Угорщини командування австро-угорських військ застосувало стосовно русинів Угорщини, тобто проти русинів сьогоднішньої Закарпатській області і Пряшівського краю Словаччини. Це викликало обурення в інтелігенції Будапешту. У 1915 р. в Ужгороді УНІО видало календар “Місяцеслов” на 1916 р. під редакцією священика Августина Волошина. У ньому (с. 59-60) з цього приводу написано про розправу військових над русинами. Щоб розібратись на місці, прем’єр-міністр Угорщини граф Тісо приїхав на Мараморошчину і побачив в центрі села Ясіня декілька шибениць. Командування австро-угорськими військами пояснило йому, що збирають жителів села, аби на їх очах повісити декількох місцевих русинів, які погодилися виконувати наказ командування російської армії у спорудженні дзотів і окопів. Тісо спитав: “І таким чином ви хочете виховувати патріотизм і любов русинів до Угорщини?”. Зрозуміло, що прем’єр-міністр Угорщини Тісо не міг відмінити прийняте імператором Австро-Угорщиною рішення по фізичному знищенню русинів русофільської орієнтації. Але розпорядився, щоб всі доноси на русинів спочатку провіряти на їх достовірність, а вже потім судити, та щоб смертні вироки не виконувати привселюдно.

А прийшов час і А.Волошину присвоїли звання «Герой України», який у молодості не випадково вороже ставився до українських націонал-радикалів Галичини. У календарі “Місяцеслов” на 1909 р. він, в перекладі на українську, написав: “Ту страшу заразу українізму і радикалізму, яка в Галичині в останній час так сильно розбушувалась, яка ввела постійну боротьбу, русина відчужуючи від церкви, яка фальшиву свою правду не любов’ю, а страшною ненавистю розповсюджує, цю заразу переніс (із Галичини священик – П.Г.) Ортинський і до Америки”, – для розповсюдження серед русинської діаспори.

Щоб ослабити у війні Росію, Австро-Угорщина і Німеччина вирішили обмежити Росію територіально. Перш за все шляхом відновлення суверенної Польщі у кордонах 1772 р. В результаті лідер поляків Юзеф Пілсудський 23 жовтня 1916 р. проголосив відновлення суверенної Польщі, яку негайно визнали Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина, а потім і країни Антанти. Таким чином Німеччина та Австро-Угорщина відмовились на користь відновленої Польщі територіями, якими заволоділи із 1772 р. В результаті австрійська Галичина, а також німецька і російська частини Польщі, стали складовою суверенної Польщі.

Другим і більш суттєвим зменшенням території Росії було утворення суверенної України. Для цього Відень відрядив із Львова до Києва громадянина Австрії М.Грушевського, який своєю активністю та фінансовою підтримкою з того ж Відня таки зумів проголосити суверенну Українську Народну Республіку (УНР) із столицею в Києві. За це йому встановили в Києві пам’ятник, але звання Героя України не дали.

Однак українські політичні діячі Галичини прийняли рішення, щоб Галичину і далі залишити у складі Австрії на правах автономної республіки та приєднати до неї українські землі Росії. Але Австрія відкинула ці домагання. В результаті, кучка українських політичних діячів-сепаратистів 19.10.1918 р. проголосили Галичину у якості «суверенної республіки» під назвою Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Тому Польща, захищаючи свій суверенітет, розпочала проти українських сепаратистів і створеної ними, «Українсько-галицької армії» (УГА) війну. УГА почала відступати і зупинилась у Станіславі (сьогодні Івано-Франківськ). Щоб відмежуватись від українських націонал-радикалів і ЗУНР, всі русинські села Лемківщини 5.12.1918 р. провели у селі Фльоринка з’їзд, на якому проголосили “Русинську Раду”. Там обрали священика М.Юрчакевича її головою та доручили йому приєднати Лемківщину до русинів Угорщини, які 21 грудня 1918 р. домоглися статусу автономної республіки під назвою “Русинська Країна”, яку очолив адвокат-русин А.Штефан із Рахова.

Щоб підсилити свої можливості, ЗУНР 12.01.1919 р. направила в автономну Русинську Країну підрозділи УГА, з метою приєднати до свого складу автономну Русинську Країну, але зазнала фіаско. Тому ЗУНР не зоставалось іншого, як просити допомоги від «Великої України» під обіцянку приєднатись до неї. Умови цього приєднання були обумовлені в Попередньому договорі ЗУНР і УНР, підписаного 1 грудня 1918 р. у Фастові. 4-й пункт цього договору написано так: “Західноукраїнська Народна Республіка, у зв’язку із створеними історичними обставинами, особливими правовими інституціями, а також культурними і соціальними відмінностями особливостей життя на своїй території і її населення, як майбутньої частини неподільної Української Народної Республіки отримує автономію…”. Тобто, державні діячі ЗУНР домоглися від України офіційного визнання, що всі українці Галичини повністю відрізняються від українців «Великої України».

Але Паризька мирна конференція по підсумкам Першої світової війни прийняла рішення, що Галичина є складовою території суверенної Польщі. Тому тільки Польща має право вирішувати питання про надання Галичині автономності у своєму складі. Таке рішення українським політикам Галичини не сподобалося і вони організували проти Польщі диверсійно-терористичну війну. Це і стало причиною відмови Польщі надати Галичині автономію, аби таким чином не визнати своєї “поразки” від українських екстремісто-сепаратистів. В результаті, українські радикали Галичини почали співпрацювати із гітлерівською Німеччиною, а створена ними ОУН стала філіалом “Абверу” і фінансувалась ним.

“Абвер” задіяв ОУН в акції по розхитуванню стабільної ситуації в Чехословаччині з метою її розвалу та послідуючому захопленню гітлерівською Німеччиною. За наказом “Абвера”, ОУН у жовтні 1938 р. створила в автономній республіці Підкарпатська Русь федеративної Чехословаччини із числа нелегальних українців Галичини напіввійськові загони під назвою “Карпатська Січ”. Одним із її керівників був Роман Шухевич, сьогодні Герой України. В ніч із 13 на 14 березня 1939 р. “Карпатська Січ” розпочала акцію по захопленню в Підкарпатській Русі влади в свої руки, застосувавши при цьому зброю. Але ця акція ОУН зазнала фіаско, оскільки проти “Карпатської Січі” були задіяні війська Чехословаччини, що дислокувались в Підкарпатській Русі. Вони на 70 % були укомплектовані місцевими русинами. Тобто, вперше в історії русини майбутньої Закарпатської області виступили проти українців Галичини із зброєю в руках і взяли в полон бійців “Карпатської Січі”. Але на вимогу Гітлера Чехословаччина капітулювала, а полонених січовиків було відпущено (по їх вибору) додому або в Австрію, яка вже була складовою Німеччини. Із них у Німеччині було сформовано горезвісний каральний батальйон “Нахтігаль” під командуванням гауптмана (капітана) Романа Шухевича, сьогодні Героя України.

Після захвату Чехословаччини, “Абвер” розпочав аналогічну акцію по “розхитуванню” стабільної ситуації в Польщі, залучивши до неї ОУН. Тому Польща посилила проти бойовиків ОУН репресії. А Й.Сталін вирішив допомогти всім українцям Галичини приєднатись до України. За його наказом, Червона армія 16 вересня 1939 р. розпочала, а до кінця цього ж місяця закінчила приєднання польської Галичини до Української РСР. Проти цього приєднання виступила ОУН, і за її ініціативи, під час Другої світової війни із українців Галичини була сформована дивізія СС “Галичина”. Вона у складі військ гітлерівської Німеччини намагалась зупинити наступ Червоної армії по визволенню Галичини, але була розбита. Переважно із залишків дивізії СС Галичина було сформовано “Українську повстанську армію” (УПА), яка продовжила збройну боротьбу проти Червоної армії в тилу, а потім – з місцевими органами влади та пересічними “східняками”, які були направлені в Галичину у якості спеціалістів.

В той же час русинів Підкарпатської Русі, як громадян Чехословаччини, з перших днів мобілізовували в армійський корпус генерала Л.Свободи. Однак 13 тис русинів добровільно вступали в ряди Червоної армії. Після війни жодного направленого в Закарпаття спеціаліста-східняка не було вбито. Навпаки, сотні юних русинів, зокрема Баник М.І. та Бедь М.І., стали “ястребками” і під керівництвом “східняків” відшуковували в Карпатах схрони УПА та допомагали у відправленню сімей членів ОУН і їх УПА, а подекуди і цілих хуторів, до Сибіру.

Мабуть із-за злості на русинів, письменник із Галичини Роман Іваничук, будучи депутатом Верховної Ради України від НРУ, відмінність менталітету русинів від менталітету українців Галичини у написаній ним повісті “Злодії і Апостоли” пояснює, що нібито русини Лемківщини, а також русини Закарпаття є “зрусинізовані половці, яких у предковічні часи захопила з собою, йдучи від Уралу в Панннонію, угорська кочова орда”. Тому русини і відрізняються від українців “говіркою, одягом, неохайністю, кочуючо-злодійською натурою”. Тому і стали конокрадами, а як перевелись коні, – стали “курниковими злодіями”, – стверджує Р.Іваничук. Мабуть за ці приниження честі і людської гідності древньої русинської нації, Президент України В.Ющенко в січні 2009 р. присвоїв Р.Іваничуку звання Герой України.

Із вище наведеного випливає висновок, що переважна більшість українців Галичини тиверського генетичного коду. Ось чому вони з давніх-давен відмежовуються від слов’ян та, навіть, ведуть боротьбу проти них.

В підтвердження цих висновків, галичанами продемонстровано 9 травня 2010 р. в повній мірі. В цей день всі країни антигітлерівської коаліції вшановували День перемоги над нацистською Німеччиною і її союзниками, в тому числі ОУН та її “Карпатської Січі” і УПА. Саме 9 травня 2010 р., у Москві, Мінську, Києві та інших містах відбулися військові паради та інші заходи вшанування Дня перемоги. До Москви прибули військові підрозділи США, Англії, Франції, Польщі, України, Білорусії, Молдови, Азербайджану, Казахстану, Таджикистану та інших, всього 17 країн. Вони разом з військовими підрозділами Росії прийняли участь у військовому параді, який з трибуни на Красному майдані вітали Президент Росії та керівники згаданих країн, в їх числі канцлер Німеччини А.Меркель.

У військовому параді в Києві взяли участь військові підрозділи Росії і Білорусії. Військові паради та заходи вшанування відбулися у Харкові, Одесі, Севастополі та інших містах України. Окрім Галичини, керівництво якої День перемоги над Німеччиною вважає Днем трауру. Бо поразка нацистської Німеччини є поразкою ОУН і її УПА. Щоб проживаючі у Львові фронтовики не змогли пройти колоною по центральній вулиці Львова до пам’ятника загиблим воїнам-переможцям у Другій світовій війні для покладання там квітів, львівський суд прийняв відповідне рішення-заборону. Жоден із представників міських чи обласних органів влади у Львові, Івано-Франківську і Тернополі навіть не вийшов до учасників Другої світової війни, щоб поздоровити їх із Днем перемоги. Натомість у центрі Львова українські націоналісти кидали на землю червоні прапори і топтали їх. Демонструючи цим як неповагу, так ненависть до переможців у Другій світовій війні. Мільйони громадян України здобували цю перемогу над гітлерівською Німеччиною під червоними прапорами. Тому для них червоні прапори є символом перемоги.

Хтось на захист тиверців Галичини може сказати, що навіть царська Росія офіційно визнала їх українцями по національності. Але це визнання пояснюється тим, що Росія намагалась наростити свою територію за рахунок польської Волині і Галичини. Росія обґрунтовувала ці домагання тим, що Галичина є «споконвічною територією Землі Руської», а проживаючі в Галичині українці нібито хочуть об’єднатись із українцями Росії. У зв’язку з цим член російської Державної Думи граф Бобринський В.А., якого після взяття Львова було назначено генерал-губернатором Галичини, заявляв: «Галичина і Лемківщина – споконвічно корінна частина єдиної великої Русі. Весь її устрій повинен бути заснований на руських принципах».

Якби Росія не визнавала тиверців споконвічними українцями, то не було б у неї підстав на приєднання Галичини. Оскільки колишні тиверці Галичини усвідомили себе українцями по національності і вели боротьбу за соборну Україну, то Й.Сталін на цій підставі і прийняв рішення приєднати їх до України. Визнавши тиверців українцями по національності, Й.Сталін мабуть задумався: “А чому б і русинів не визнати українцями? Це дає підставу приєднати займані ними території в Чехословаччини до України!” Ось чому у вище згаданих енциклопедіях, написаних і виданих після приєднання історичного Закарпаття до Української РСР, написано, що не тільки тиверці і русини Лемківщини, але й русини Закарпаття є українцями по національності. Але не врахували, що майже півмільйона русинської діаспори проживає у країнах Європи і Америки, а в Сербії навіть є русинська автономна область під назвою Воєводина.

Чому русини за межами України залишились українцями, однак в демократичній Україні існування русинської нації по нині заборонено, хоча сталінський режим канув в Лету?

То чи стануть українці Галичини тиверцями, а русини Закарпаття русинами, – залежить від них самих. Але на моє переконання, історичне протистояння Галичини і Закарпаття унеможливлює створення із них спільного Галицького краю, оскільки це приведе до подій, які мали місце 14 березня 1939 р. – збройного протистояння та початком Другої світової війни.

Адвокат Петро Годьмаш, член Національної спілки

журналістів України.

21 травня 2010 р.