Музей Шевченківського лауреата Петра Скунця відкрили у закарпатському Міжгір’ї

Петро Скунць був добре знаний в Україні та поза її межами. Його поезія кликала до спротиву тоталітаризмові, до вільної думки, вірності народній генетичній пам’яті. Недаремно його поема “Розп’яття” (1971) двадцять літ була заборонена, а тираж знищений. Таке саме чекало й на книжку “Розрив-трава” (1979), якби не Борис Олійник, котрий висунув її на здобуття Шевченківської премії.

— Музей ми відкрили в окремій кімнаті, зробивши перед тим євроремонт, закупили шафи, стіну розмалювали, вивісили стенди, — розповідає директор Міжгірської ЗОШ І—ІІІ ступенів №1 Михайло Коваль. — Тут зібрано численні фотографії, передані рідними поета сімейні реліквії, творчі роботи наших учнів, що писали про Скунця. Плануємо розширити музей, а до владних структур звернутися з проханням присвоїти нашій школі ім’я Петра Скунця — знаменитого земляка-верховинця, книжки якого перекладені на десятки мов.

Завідувачка музею Марія Добоні, вчителька української мови і літератури, доклала чимало зусиль, щоб саме цієї весни відкрився цей скромний осередок культури. Бо все, у що вірив поет, освячено величним і вічним. А хіба не спонукають нині до задуми його слова: “Та чи суджено знати нам, що дається в останній раз Україна своїм синам?”.

Про себе поет казав скромно: “Я не зброя Вкраїни, я вкраїнська сльоза”. А ще: “Я в цім житті був від епохи вище. І це мій гріх. Все інше — то не гріх. Дарма несуть мене на кладовище. Я в землю впав. Воскресну. Як горіх”.

“Голос України”

clipnews