УРАН ЗДАЛИ, КРИМ ПРОДАЛИ. ДАЛІ — ЗАКАРПАТТЯ?

Перші повідомлення про це були сповнені такими бурхливими емоціями, що зразу з’явилася підозра: медіа захлинаються для того, щоб відволікти увагу від чогось суттєвого, примусити публіку швидше проковтнути новину під приготованим соусом, трохи попсихувати і забути про неї. Оборудка, звичайно, далека від благопристойності: Україна черговий раз обмежила свій суверенітет задля того, щоб Ахметов, Коломойський і ще десяток товстосумів зменшили собівартість виплавки металу на їхніх комбінатах.

Найменш зрозуміле у даній ситуації, навіщо це все здалося Росії. Оренда севастопольських гаваней і маяків тільки на перший погляд є принциповим питанням для Кремля. Чорноморський флот поступово гниє на рейді, коштів на його модернізацію немає, через чверть віку його цілком з’їсть іржа. Він був суто психологічною зброєю під час конфлікту з Грузією, хоча тоді Росія прекрасно могла обійтися і без нього. Туреччині теж від цього флоту ні холодно ні жарко, вона захищена своїм членством в Альянсі і спокійно інтригує проти Росії, розігруючи мусульманську карту, не зважаючи на той таки флот. З Румунією чи тим більше Болгарією наразі Росія не має якихось суперечностей. Тому Чорноморський флот є типовим чемоданом без ручки. Це просто символ великої держави, престижна штучка на кшталт товстого золотого ланцюга на шиї у рекетира. І от за такий символ втрачати кілька мільярдів доларів щороку? Навіщо це Росії? Чи це просто чергова примха загадкової російської душі, чи все-таки якийсь далекосяжний розрахунок?

Очевидно, що ідеться не так про флот сам по собі, як про Крим чи принаймні Севастополь: будь-що зміцнити, увічнити російську присутність на півострові, а відтак просуватися далі, углиб материка. Не дати Севастополю реалізувати свій торговий і туристично-рекреаційний потенціал, законсервувати ще на чверть століття численні соціально-економічні проблеми цього міста і всього краю. Оце вже більш реальна мета, ніж турбота про моряків-чорноморців, яким дуже не хочеться перебиратися у гірше облаштований Новоросійськ чи взагалі на інші моря. Навіть якби цей флот складався усього з кількох дірявих човнів (а така перспектива з кожним роком стає все реальнішою), за нього билися би до останнього. Бо важливий не він сам по собі, а можливість скуповувати кримську землю, роздавати наліво-направо російські паспорти тощо. Після поразки у Кримській війні Росія мусила продати Америці Аляску. Зараз же намічається певний реванш – якщо не щодо Аляски, то щодо Криму. Справа ця довга і марудна, але перші кроки робляться досить впевнено.

Чи розуміє це В.Янукович і його команда? У цьому немає жодних сумнівів. Навіщо же вони пхають руку у капкан? Чи Президент настільки зв’язаний по руках і ногах олігархами і мусить відстоювати їхні бізнесові інтереси всупереч національній безпеці і просто здоровому глузду? Вигода металургійних королів очевидна. Менш очевидно, що саме матиме з цього державний бюджет, чи поділяться олігархи з ним своїми надприбутками, чи, як завжди, приховають їх від оподаткування? Дивно і те, що цей капітал не докладає зусиль до початку видобутку власного газу на шельфі Чорного моря. Чи то «Газпром»не дозволяє, чи вигідніше просто торгувати національними інтересами, не маючи зайвого клопоту? Зовнішня політика України з кожним тижнем дедалі більше комерціалізується, причому максимально брутально. Престиж держави на міжнародній арені, який і в попередні роки був украй низьким, тепер взагалі не можна роздивитися ні в який мікроскоп.

Однозначно, що харківські домовленості повністю ліквідовують натовські перспективи України. Що правда, вони були поховані ще В.Ющенком, а В.Янукович просто вбив у ці наміри осиковий кілок. Але це ще півбіди. Гірше, що дедалі менш вірогідною виглядає інтеграція України у світові економічні структури. Бо Україна дедалі більше нагадує банкрута, якому вже нічим торгувати, крім власного суверенітету – оптом і вроздріб. Після цих домовленостей варто очікувати все більш і більш непристойних пропозицій – причому як від Росії, так і від Європи. Поведінка України стає дедалі більше віктимною. Ми самі провокуємо, щоб нас зневажали, щоб до нас задиралися, висували територіальні претензії тощо.

Сергій ФЕДАКА, “Трибуна”

admin