Спогади журналістки про “Закарпатку” часів “Кузьмича”

Жодне ім’я не змінене.
Деякі персонажі, можливо, приховані.
Обережно – це довго. Це – спогади.
І, мабуть, тільки для журналістів і газетярів…


Присохла до столу пачка кефіру – перше, що, окрім переповнених попільничок, я там побачила увечері середи (випусковий день, час Х), коли обставини привели мене у редакцію “Закарпатки” – найдавнішої газети краю, котру я помітила… за кілька місяців перед цією зустріччю. Кузьмич чи не одразу спитав: а де Ваша трудова? Ми вийшли в коридор покурити. Від завтра я там працювала.


У комп’ютерній завжди був специфічний запах: суміш цигаркового диму, зрідка – духу пива, завжди – фарби від принтера, паперу щойно із пачки, і пилу, підігрітого теплом від моніторів. Плюс тьмяне світло й рівномірне гудіння комп’ютерів і, звісно, голос Кузьмича: “Ну що, Миколо?”.


Оці довгі вечори по середах…


Згодом там, у комп’ютерній, де, незважаючи на велику журналістську, все одно товкся весь колектив, майже перестали курити. Але усі полоси і плівки Кузьмич все одно читав сам. І більшість – власноруч виймав і з принтера. Так само він завжди особисто спускався на друк.


Я була вже доволі давно, іще із часів перших чергувань на друку “Ужгорода”, закохана у видавничий процес з його незвичайним ритмом і вібруючим ревінням машин, алюмінієвими пластинами та руками, які все одно забрудниш у типографській фарбі. Але тут, на 4-ім поверсі того ж видавництва, до друку там унизу мене ніколи не допускали. Жінкам там не місце, одного разу сказав Кузьмич, хоч справа була не в тім…


Так, невдовзі після того, як я там з’явилася, хоча б перестали курити в комп’ютерній (і взагалі ми обжилися – прибрали, відмили кефір, викинули попіл, відтак нарешті приїхали нові меблі, стало більше кабінетів – це був таки час розбудови). Але Кузьмич завжди курив у кабінеті. Я досі переконана, що неодмінною умовою росту папороті у вазоні є цигарковий дим – у нього завжди росли чудові папороті. Тільки там мені подобалися ці квіти.


Багато чого взагалі було тільки там.


Читала Сартра, лежачи на редакційному столі (так, великі історичні столи “Закарпатки”, на одному з яких, певно, писав сам Бабидорич), я тільки там.


Гупала шефовими дверима тільки там (і не лише тому, що у шефа чомусь були постійні проблеми із дверною ручкою). З жодним іншим редактором стільки не сварилася і не сперечалася. Він навіть якось казав мені, що посивів – саме через мене (і справді, коли я прийшла, він іще не був таки благородно сивий. Це – збіг). Він усміхався: Алло Валеріївно, молодість – це недолік, який швидко минає. Власне, у мене був непоганий люфт: свого часу Кузьмич журналістку – носійку мого прізвища – уперто вважав десь так сорокарічною брюнеткою і неодмінно дружиною військового (якось він пояснив свій логічний ланцюжок, ну, якщо спрощено, то, мовляв, як жінка з Вашим прізвищем могла опинитися на Закарпатті, тільки – з чоловіком-військовим, ну а вік – так у Вас стиль зрілий… Я такі висновки охрестила “горем від розуму”) і от руде дівча, ледь старше 20 років, на друзки розбило його дедуктивну теорію… Це був знак: відтак я постійно порушувала уявний спокій редакції…


Адже лише згодом я змирилася, що він ніколи не хвалить і завжди ревнує свої кадри до усього, що вони мають за межами “Закарпатки” – єдиного бога, якому годилося служити. Опісля супер-демократичного “ужгородця” Олега Диби “закарпатець” Віктор Дрогальчук був справжнім тираном. Він завжди наголошував на моїх робочих годинах із акцентом, що можна було зробити більше. Завжди – звісно, був правий. Але я не вважала, що я аж так прикована до цієї галери. Тим не менше, більше часу проводила саме там. Відтоді я ніколи часу не бувала в редакції, хоч зрідка можу писати й не менше. Але тоді шеф дуже нервував, коли не знав, де я перебуваю.


Для нього ж “Закарпатка” була ні, не всім. Але дуже багато чим. Тобто – усе ж майже всім.


Це згодом я зауважила – те, що вважала скиданням усіх проблем на мене (а заразом і вішанням усіх собак) відбувалося для нього під титром “Ви ж – мене розумієте”. Тоді це була взаємно надихаюча війна. Незважаючи на неї, а, може, й завдяки їй, усі робочі моменти я завжди з’ясовувала тільки із Кузьмичем.


Таки страшенно ревнивим редактором. Коли я дозволяла собі підпрацьовувати у спецпроекті обласного телебачення – а врешті ця праця зробила ту мене, яку я маю зараз – і незважаючи на те, що я таки видавала свою полосу-дві на тиждень – кожна планерка протягом кількох місяців перетворювалася на мій особистий “товариський суд”. Він не давав мені спуску. Кузьмич був суворий…


А спершу він екзаменував. Ну, невеличкий прогін по економічній термінології (я прийшла до газети редактором відділу економіки, і “чим відрізняється дохід від прибутку?” було найпростішим питанням) – це таке… Так само як ні сіло не впало спитати “а що таке мартиролог?”… Його коронним іспитом була оранка (згодом – легендарна у вузьких колах). “Отже, Хаятова, Ви, радянській публіцист, скажіть мені – скільки гною треба в оранку?”, – покусуючи дужку окулярів, запитував Віктор Дрогальчук у своєму задимленому кабінеті. Я скажу чесно: не пам’ятаю, що відповіла (ну а ви що б відповіли?). Знаючи себе, мабуть, обурливе “А звідки я знаю?!”. Так ось – правильна відповідь на це було одна – слід було поставити уточнююче питання: а під що, а коли, а в який ґрунт і т. д. Це б означало, що ви – мислите… Після оранки питання, які він зненацька міг поставити, коли заходив у комп’ютерну (“Яка найвідоміша картина Гаврила Глюка?”) уже можна було сприймати спокійно.


А між тим Кузьмич мене виховував: “Алло Валеріївно, робота роботою, але вам і заміж треба. Хочете, я вам знайду?.. А то знав я таких молодих рум’яних журналісток – заміж не повиходили, й зблідли, висохли…” Я усміхалася, мовляв, що за мене не переживайте – не висохну…


Ну, це була лірика. Між тим була практика. “От ви би себе читали – якби це, що ви написали – мали б читати… Ви б себе читали? Прочитайте себе вголос – ви б себе читали? Якби ТАК писали? Ви прочитайте себе – ВГОЛОС!”. А як він креслив!..


А як він макетував… Це була поезія. Заглядаєш у кабінет шефа, а там він з аркушем паперу А3, роздруківками фото, ножицями і клеєм у стіку… Він круто виносив анонси на першу полосу… А як він писав… Хоча, звісно, не балував – ані нас, ані читачів. Але як це було… сильно і стильно, чи що…


Ще одна його порада журналістам стосувалася “Читайте! Не тільки себе!” (іноді це трансформувалося в питання “Ви що, тільки себе читаєте?!”. І – “Ну врешті, навчіться ставити питання!”. Або: “От подивіться…”, і далі все просто й аргументовано, зрозуміло б і їжачкові – він препарував твій текст і тобі хотілося провалитися крізь той паркет хоча б на третій поверх – здається, там офіс видавництва – а відтак піти десь ну… пиво розливати, чи що…


Щоправда, він визнавав, що за всю його тривалу журналістську кар’єру він іще не зустрічав людини, яка так швидко пише. Я – перша. Він з усмішкою припускав, що, може, це тому, що я не думаю, ЩО пишу, але професійний калькулятор найкращого редактора видавав: вона може давати більше, ніж одна, а, вона і так більше пише, більше ніж дві… Я ж, холєра, не вважала за потрібне лягти кістьми саме в “Закарпатці”…


Ой, він був прискіпливий…


Ольга Лукеча йшла кілометри снігом в Широкий Луг до Петра Мідянки, аби Кузьмич зарізав її інтерв’ю на корені…


Я, побачивши “скалічений” заголовок, летіла смикати поламану ручку на його дверях і виборювати… За три хвилини сумирно відносила полосу на правку – він був правий… Завжди…


А тоді він ще й зводив нечоловічу частину колективу фразами “жіночий алкоголізм невиліковний”, від чого ми були ладні вдавитися навіть кавою. Чоловічу чогось нічим не зводив… Тоді я багато що у поведінці шефа підводила під принцип “люди ай жони”. Це потім зрозуміла усю щирість його індивідуального підходу.


А тоді там багато чого було вперше. Були проекти. Експерименти. Ми вважали себе новаторами. А Кузьмич опускав на землю: таке в “Закарпатці” вже було. І – таке. Й отаке теж. Скажімо, у 70-тих… Ну, і про це, звісно, уже писали…


А тим не менше, ми робили гарячі лінії з читачами – у рамках жанру то була колонка журналіста (нині би сказали – відповідник блогу). Ми верталися до тем, “про це писала Закарпатка”. Були дискусії. А на книжку, здається, Дочинця, (здається, збірка афоризмів переважно про жінок) ми подали дві рецензії поруч – мою в’їдливу (ну бо ж не всі жінки однакові) і Зубачеву позитивну. Ми чи не перші зачепили тему фемінізму. Саме “Закарпатка” опублікувала останнє інтерв’ю Павла Бедзіра. Ми започаткували проект Галерея “Закарпатки” – інтерв’ю з художниками краю. Певний час я справді думала, що ми видамо з ними книжку. А ще довго сердилася на Кузьмича, що він не дочекався, коли я зроблю матеріал з Микитою і опублікував статтю когось зі своїх старих знайомих.


Врешті, мій головний біль протягом більше року – конкурс Обличчя “Закарпатки”. Здається, більше ста дівчат… Кузьмич, ви не повірите, але роки зо три тому ота наша переможниця (за результатом кастингу) прийшла до нас на студію на практику. А що наш конкурс таки додав їй упевненості в собі, підтверджує те, що вона подарувала нам нову клавіатуру зі словами: коли я у Києві стану зіркою, ви будете мати оцю клавіатуру у казати – її нам принесла вона…)


Якщо ж серйозно, у ТІЙ газеті завжди можна було сказати: а зате в нас колектив хороший. Ми заробляли копійки, але – лишалися. Зокрема, через ту атмосферу. Атмосферу спільно твореної справи. Це, до речі, наголосив той самий фотокор Сергій Гудак, чиї світлини вкупі зі сміливістю та ідеями Кузьмича й Миколиним умінням їх зрозуміти й утілити, дозволили “Закарпатці” мати ту верстку, яку вона мала. А між тим він іноді шокував тих, хто заглядав у журналістську – тим, що стояв на столі на голові. А якось, коли Кузьмич зненацька зайшов у кабінет, вскочив з крісла і впав шефу просто “в ноги” – задрімавши, не помітив, що відсидів ногу…


Ми робили ГАЗЕТУ. У нас були чудові карикатури і анекдоти і – СПРАВЖНІЙ гороскоп, замовлений від астрологів (самі вигадували його лише два тижні, котрі чомусь випали із передплати). Ми робили вікторини і дехто навіть виграв телевізор. Спільний проект з радіо. Розіграші квитків на концерти і романтичних вечерь. У газеті було навіть інтерв’ю із Земфірою.


А матеріал про статистику землетрусів на Закарпатті народив довготривалу хвилю озвучених у пресі побоювань можливих нових поштовхів – подібну бачили в оновленій закарпатській журналістиці недавно.


Ми виїжджали “в народ”. У села. “В поле!” – гнав нас Кузьмич. Були розслідування. З отим, що про те, як легко потрапити на територію військової частини, здається, нічим добрим не закінчилося, але були інші й Івана Туряницю і досі багато хто вважає одним із найяскравіших закарпатських “журналюг”, мовляв, як шкода, що він цю справу лишив. Так, шкода.


Так, шукали. Сергій з Іваном ішли на цвинтар уночі (і чи не п’ятниці, 13-го?).


Сергій із Мирославою потрапили на Ужоцький перевал – з питанням: як там людям взимку живеться, на віддалі від усіх шляхів. Вдома, тобто, в редакції, вони згадували не тільки кілометраж снігом, але й самогон, наливаний у чашки із чайника і – людей, які траплялися шляхом… Місцевого митця. Місцевих людей, які мусять стати митцями. А на самім перевалі мешкала родина наглядачів за коліями…


Кузьмич учив нас шукати теми. Ми вчилися їх знаходити. Теми і люди – оце, врешті, було найважливіше. З деякими “героями публікацій” спілкуюся й зараз. Один із художників вже років зо 5 не дочекається в гості на вино, яке вирішив неодмінно ще раз зі мною випити після того, як про то записане під перше вино інтерв’ю довго говорили…


Були внутрішні приколи. Хлопці поклали на першу полосу як анонс до матеріалу про випускні фото Джесіки Альби і підписали прізвищем фотокора. З-пів чоловічої частини редакції бігала за Сергієм Гудаком із питанням, де він в Ужгороді зняв таку старшокласницю, а Микола усміхався за своїм монітором. Той самий Микола Коваль, наш комп’ютерний геній, котрого не раз запрошували програмістом на роботу із у п’ять разів більшою зарплатнею, а він просто казав: а як же ж Кузьмич, а як же ж “Закарпатка”?!


О, ще, звісно, був легендарний “твердостуй”: Мирослава Мацо відкопала інформацію про історичний закарпатський афродизіяк і, здається, потім навіть приносила в редакцію вино на ньому. Він увійшов у редакційний фольклор.


Згодом (до речі про фольклор) Мирослава зробила матеріал про нецензурну лексику у закарпатських піснях.


Я – писала рекламу секс-шопу.


У нас була хороша сторінка “МасКульт”. Я в глибині душі трохи це зневажала. Кузьмич часом говорив, що на мої авторські матеріали у краї є з сотню читачів, а у нього – тираж…


А головне – у нас була Газета. Не схожа на інші. І це – не солодка ностальгія. Минулого літа я порядкувала на лоджії, знайшла зо три пакунки з газетами. Сидячи на підлозі, гортала із годину сторінки, що пахли пилом і… “Закарпаткою”. Це було гідне видання, яке, пробачте за пафос, випередилося свій час. Але й час і обставини його не пошкодували.


Кузьмич неодноразово казав: бібліотека “Закарпатки” – безцінне джерело. Я – опиралася можливості годинами сидіти серед запилюжених стосів. Мовляв, у мене, 22-річної студентки, яка пише диплом, губиться в біоритмах не тільки через те, що ночами переписує конспекти, а ще й веде ранкові ефіри на радіо, а ще ж має чорт зна що замість особистого життя, і котра тільки мріє про змогу їздити на таксі стільки, скільки потребує, не було на це часу. Власне, його справді не було. Це за місяць до кінця моєї “закарпатської” ери, потрапивши туди, я хотіла залишитися серед книжкових полиць і – стелажів із сотнями підшивок найдавнішої газети краю – хоча б на тиждень…


Коли я знала, що вже скоро треба буде йти, я передбачала, що почуватиму себе ледь не світовим зрадником. Та втрутилися обставини – і опісля питання нового власника на першій спільній нараді “а Ви хто?” я вже не вважала себе чимось зобов’язаною. Врешті, й Кузьмич пішов. Врешті, з ним звідти пішов дух “Закарпатки”. Але ще до цього він дуже хотів відзначити черговий ювілей “Закарпатки” – це було 85-річчя. І дуже хотів вшанувати ветеранів. Врешті, з його легкої руки у краї вручають журналістську премію імені Михайла Бабидорича (її лауреат Славко Світлик прийшов до нас хлопчиськом-третьокурсником, і вже за пару тижнів Сергій охрестив його “наше вдале придбання”) і вийшла книга його публіцистики. Як на мене, поруч із безперечною легендою крайової журналістики (а публікації Бабидорича змінювали долі людей) стоїть й інша жива легенда закарпатської журналістики – Віктор Кузьмич Дрогальчук, котрий саме в “Закарпатці” починав кар’єру, котрий відродив цю газету, котрий там був… усім. І коли він там був, не було в краї кращої газети… Нині ж ми з ним – моїм сивим Кузьмичем, одним із найрозумніших людей, яких я коли-небудь зустрічала, – майже не говоримо про “Закарпатку”…


На що здатен час, ілюструє те, що нині газету очолює мій однокурсник. Він повернув мені можливість не здригатися при назві “Закарпатська правда”, знаючи, що з нею стало потім, ПІСЛЯ Кузьмича, ну а відтак вже й спокійно називати “Закарпаткою” і от нині я із задоволенням іноді там друкуюся. Андрій Ганусич сказав, що у новій редакції неодмінно буде кімната-музей, а віднедавна повернув на логотип орден… Частинка духу “Закарпатки” мешкає в іншій редакції, де, як і раніше, пліч-о-пліч, трудяться Микола і Василь Іванович Путрашик – найкращий літредактор, з яким я коли-небудь стикалася і якому досі телефоную, коли мені треба пораду із слововживання…


Але “Закарпатка” для мене – це тільки оте. Та газета. Той запах. Атмосфера. Ті складні часи. Ті люди. Та редакція. Саме та, із присохлою пачкою кефіру і слідами від пива на столах… І неодмінно – запахом сигарет Кузьмича. А, так, ще вечорами була музика. Щоразу – різна. Завжди – хороша. Це пішло. Але так, я люблю це досі. Я люблю Вас, Кузьмич.


Головним в своєму житті редакторами я вважаю трьох. З одним більше ніколи не поспілкуюся і не попрацюю. На жаль. З ще одним, на щастя, часом листуюся і час від часу співпрацюю у цілком вільнім режимі. Жоден з редакторів не навчив мене більше, ніж Кузьмич. Чи хотіла я б із ним ще працювати? Не знаю. Але рада кожному його дзвінку.


Дякую, Кузьмич! Бережіть себе.


Алла Хаятова, Закарпаття онлайн.БЛОГИ

clipnews