Лариса Білак: “У театрі теж є свого роду політика, підводні течії…”

Нею зіграно на сцені театру більше 100 ролей, вона є постійною ведучою творчих звітів Всеукраїнських оглядів майстрів мистецтв у Національному Палаці «Україна» в Києві, Гранд-концерту з нагоди 10-річчя Незалежності України, урядових концертів, незмінною Снігуронькою на Новорічних святах. У жанрі театрального мистецтва стала лауреатом премії імені братів Шерегіїв за роль Дженні у виставі «Дженні Герхард» за романом Т.Драйзера. Також Лариса Олексіївна отриала першу премію за роль Оксани за п’єсою «Бояриня» Лесі Українки на ІІ Міжнародному фестивалі «Інтерарт».


Лариса Білак обдарована, талановита і досвідчена актриса. Кожна зіграна нею роль пронизує серце, проходить через душу, стає частиною її самої.


Наша із нею розмова про акторський шлях, закулісне театральне життя.


–Ларисо Олексіївно, коли вирішили присвятити своє життя театру? Можете пригадати, яким був цей шлях?


–У мене склалося враження, що мрія стати артисткою вкорінилася в мені з раннього дитинства. Не дарма ж мій батько свого часу сказав: це буде артистка! Як у воду дивився. Адже акторські задатки батьки підмітили в мені ще від народження. Підростаючи, я постійно прагнула співати, танцювати, словом, подобалося мені таке заняття і все. Можливо, свій вплив на моє творче формування здійснила і моя батьківщина, звідки я родом – мальовнича Черкащина, яка дала путівку в життя багатьом талановитим землякам. А із закінченням школи, мрія про театр лише підсилювалася. Не все, звичайно, вдавалося одразу, адже охопити бодай якісь висоти було надзвичайно важко: в інституті був великий конкурс. Та одного разу я придбала квиток на поїзд і похала на Закарпаття. Дорогою, постійно думала про цей край, уявляючи красу закарпатської природи, вічарів із трембітами високо в горах…


Тут я закінчила режисерський відділ у Хусті. Потім були творчі пошуки молодої героїні до театру. Тоді це був Закарпатський ляльковий театр. З приємністю згадую, як мене запросив на велику сцену народний артист України Ярослав Томович Геляс. У прямому розумінні цього слова подав мені руку і, як дитину, повів на сцену. Вчив робити буквально все. Для мене це був дуже колосальний досвід формування акторської майстерності, почався відлік сценічного життя. Дуже вдячна долі й цій людині, яка була для мене педагогом, вчителем, наставником, режисером, натхненником. Адже від нього я отримала благословення на театральну сцену.


–В яких образах почуваєте себе найбільш комфортно?


–Люблю грати ролі більш ліричного плану. Але театральне життя таке різнопланове, що доводиться ламати себе, перевтілюватися. Десь треба бути і грубою, змінюючи голосову тональність, стверджуючись в тій чи іншій ролі. Тому за свою багату акторську практику доводилося грати і драматичні, і ліричні, і трагедійні ролі.


–Про які із зіграних вами ролей згадуєте з особливим почуттям?


–Починаючи з дитячих літ я вірила в таких міфічних істот, як лісові мавки. Зрештою у своїй акторській карєрі зіграла роль Мавки за твором Лесі Українки «Лісова пісня». Здійснив постановку цієї вистави син легендарного режисера і актора Ярослава Геляса. Крім того, подібні ролі я мала у виставах «Ніч на полонині», а також «Скамянілі серця» Ольжича, постановку яких здійснив талановитий педагог і режисер Тарас Гарагонич. Мені грати Мавку було легко, я «купалася» в цій ролі. До таких етапних ролей відношу і Дженні за однойменним романом Теодора Драйзера «Дженні Герхард». Постановку на цей твір здійснив київський режисер народний артист України Анатолій Філіпов.Разом зі мною він зіграв на сцені Лестера. До речі, за роль Дженні я отримала премію братів Шерегіїв у номінації «Краща жіноча роль». Етапною є і неодноразово зігрнана мною роль Оксани за твором «Бояриня» Лесі Українки за постановкою Дмитра Чирипюка з Києва. Це була його дипломна робота. І саме він відібрав мою кандидатуру, вбачаючи в мені талант зіграти цей песонаж. Звичайно, п. Дмитро ламав мене, бо треба було бути драматичною героїнею. Вважаю це своєрідною етапною перемогою у моїй акторській роботі. Я б навіть сказала, що в моєму сценічному житті настав новий відлік, зігравши Оксану з «Боярині». Хоча, кажу відверто, працювати за його вимогливості було не просто. Пізніше цю виставу відзняли на плівку і показували по телебаченню до Дня Лесі Українки. Доводилося грати молодих героїнь, які завжди виходили заміж. Так, у виставі «Дівча з характером» я грала молоду 16-річну героїню.Серед моїх найулюбленіших ролей Дездемона в «Отелло» В.Шекспіра, Оленка в «Жменяках» М.Томчанія, Катерина у «Варнаку» Т.Шевченка, Мавка у «Лічовій пісні» Лесі Українки, «Галя» в «Ніч на Івана Купала» М.Старицького, Людмила в «Ретро» О.Галіна, Катя в «Амадеї» А.Фуртона, Кезонія в «Калігулі» А.Камю тощо. Власне кажучи, яку б роль артист не грав на сцені, все залежить від того, як почуває себе він внутрішньо^ все повинно робитися з любовю. Без палкої любові до театру, до глядача, до своїх ролей справжнє акторське життя неможливе.


–Які у вас стосунки з колегами в театрі, з ким товаришуєте і тісно співпрацюєте?


–Я висловлюю повагу і шану до ветеранів сцени. Коли лише прийшла до театру довго спостерігала за тим, як грає старше і досвідчене покоління акторів. Тоді були інші часи та й інше відношення до театру. Ми йшли туди як до храму, я уссідомлювала, що це храм мистецтва, де панують свої закони і правила. Зараз на це дивляться під іншим кутом зору і, на мою думку, молоді актори не отримують такої творчої насолоди від роботи на сцені, як нею були окрилені ми. Тут не може бути так, щоб артист просто відіграв свою роль. Щоб вийти до глядача, потрібно внутрішньо очиститися. Скажу зі своєї практики, що у мене була роль Діви Марії у різдвяній виставі. Перед тим я пішла до церкви, помолилася, попросила благословення. Була свідома того, що в залі будуть люди різних конфесій, а відтак потрібно на дуже високому рівні зіграти цю роль. Мені було дуже приємно, коли опісля вистави глядачі підходили до мене і висловлювали компліменти за мою артистичність. А найголовніше для будь-якого артиста – щирість. Щирість у почуттях, в очах. Бо якщо йти з неправдою – ти вже не переміг. Треба нести істинну любов до глядачів, нести красу, випромінювати світлі почуття. Ось яку мету повинен ставити перед собою актор.


А тепер про моїх колег. Дужі тісні і хороші взаємини у мене склалися з Ярославом Мелець, Майєю Володимирівною Геляс, її синами, тобто можна сказати з цілою династією родини Геляс. Мабуть, щось династійне простежується і в моїй родині. Дочка моя Кароліна росла за лаштунками театру, а потім уже у зрілому віці вирішила своє життя присвятити сцені.


–Зізнайтеся, хотіли, щоб дочка пішла по вашій творчій стежині?


–Внутрішньо дуже цього прагнула. Бо і сама колись у її віці мріяла про цю роботу. Доросла до того, що була ведучою, представляла Закарпаття у Національному Палаці Україна. Часто запрошував мене до Києва відомий метр, режисер-постановник Борис Шарварко. За чотири хвилини, які давалася для представлення області, потрібно було виступити на рівні з іншими. Я дуже люблю Закарпатський край, обожнюю людей Срібної землі, тому що вони мудрі, багаті душею і серцем. Подивіться яке тут коріння! Тут своя самобутня історія, культура. Для мене це край казки.


–На кого із провідних артистів ви хотіли бути схожими, граючи на театральній сцені?


–Мені імпонують сестри Ольга і Наталія Сумські, Ада Роговцева, Людмила Гурченко та ін. Гурченко приїжджала з тетартом на гастролі до нас в Ужгород. Це просто диво вміти так себе зберегти.


–Багато акторів не люблять питань про творчі плани, адже в кожного є свої мрії. Щоб ви хотіли ще зіграти в театрі?


–Хочеться чогось античного. Але усе це залежить від режисера. Ми в посійному очікуванні. У театрі теж є свого роду політика, підводні течії… Це чітко простежується тоді, коли йде розприділення ролей: кожен артист шукає своє прізвище у цьому списку. Повірте, боляче, якщо людина кілька разів підряд не знаходить себе у цьому списку. Одним словом, такі закулісні нюанси перешкоджають актору вийти до глядача. Вважаю театр колективним мистецтвом. Адже над нашими образами працює велика команда. Це і художники, костюмери, і оркестр.


–Відчуваєте різницю між театром в СРСР і театром у незалежній Україні?


–Тоді були відкриті широти. Ми багато їздили на гастролі, представляючи українське мистецтво у Казахстані, Сухумі, Оренбурзі, Орджонікідзе та ін. містах Союзу. Гастролі тривали три місяці поспіль без вихідних, щодня ставили по чотири вистави. У залах були справжні аншлаги! Якщо говорити про сьогоднішні театральні будні, то наші гастролі із-за відсутності нормального фінансування тривають максимум три-чотири дні. Тим не менше ми часто приїжджаємо до Києва. Там є товариство Закарпатців, яким опікується Христо Роглєв, який завжди нам допомагав, організовував вихідців із нашого краю.Приємні були враження.


–Ларисо Олексіївно, що можете порекомендквати тим молодим людям, які вирішили стати акторми?


–Дуже багато працюю з дітьми, допомагаю благодійному фонду «Нова сімя», школам. Безперечно помітила, що усі наші діти є талановитими, гармонійно розвинутими. Потрібно лишень допомогти відкрити у них неповторні здібності. І, повірте, великим щастям є те, коли зустрічаєш хорошого педагога, так, як колись зустріла свого наставника Ярослава Геляса.



Біографічна довідка



22 серпня 1986 р. Указом президії Верховної Ради СРСР Лариса Білак удостоєна медалі «За трудові досягнення»^


23 березня 1993 р. Отримала почесне звання «Заслужений артист України. У номінації культура й мистецтво здобула тимтул «Людина року-97».


У 2003 р. з творчою поетичною програмою виступала на ІХ-му Всесвітньому Конгресі українців усього світу в м. Києві. Репрезентувала мистецтво у Верховній Раді.


15 березня 2004 р. отримала почесне звання «Народний артист України».


Фільмографія


Знялася у головних ролях чотирьох частин телесеріалу Укртелефільму за творами Лесі Українки «Горить моє серце», «Прощавай», «Грішниця», «Йоганка, жона Хусова», Айша і Мохамед».



Іван ТУПИЦЯ

clipnews