ФАНТОМ У ВИШИВАНЦІ

Так, наприклад, минулого тижня кілька аж занадто патріотичних письменників зібралися у будинку Спілки письменників України, який пан Яворівський якимось дивом ще не встиг продати, та й оголосили про створення “Комітету порятунку України”. Не минуло ще й кількох днів, як не меш “патріотичні” опозиційні політики гучно і бучно проголосили про створення “Комітету захисту України”. Якщо пам’ятаєте, таке вже було восени 2004-го року, коли “помаранчеві патріоти” також понастворювали “комітети народного спасіння”, які моментально зіграли роль головних епіцентрів різноманітних провокацій, а потім стали штабами “помаранчевого терору”, наслідки якого наш народ ще й понині відчуває на собі. А сьогодні знову до складу всіх отих новоявлених “комітетів” увійшли саме ті українські політики та громадські діячі, яких в народі уже встигли влучно прозвати “натотаками” (від “НАТО так!”) та “миздобулами” ( від “Ми здобули”). Але все ж нам стало цікаво, від кого, власне, цього разу збираються “рятувати” і “захищати” нас з вами – Україну та українській народ – ці “миздобули”? Можливо, від олігархів та злодійкуватих політиків, які довели наш народ і державу до злиднів? Та ні! Виявляється, “миздобули” захищатимуть і рятуватимуть нас від “окупантів”. Відомий провідник націоналістичних ідей пан Левко Лук’яненко так і заявив на зібранні у Спілці письменників: “У 1991 році нам вдалося вивести Україну з-під влади Москви, але нам не вдалося змінити окупаційну владу на українську. І двадцять років країною керує окупаційна влада. Прихід Януковича та його команди є для нас сигналом починати новий етап боротьби”.


Цікаво, а чи замислився хоча би на мить пан Левко Лук’яненко над тим, що всі оці 20 років поспіль він сам же і входив др. Складу цієї “окупаційної влади”? Так само, як і панове Павличко та Яворівський. І саме за цей час вони досить непогано поліпшили своє матеріальне становище, грабуючи, як і належить окупантам, свою ж власну країну, яку тепер збираються “рятувати”. Так, наприклад, саме тоді, коли пан Павличко перебував на посаді посла України в Чехословаччині, у “невідомому напрямку” зникли кошти, виділені державою для придбання та облаштування будівлі для посольства новонародженої держави. Тоді покінчила самогубством життя молода жінка – головний бухгалтер посольства. А пан Дмитро Павличко як “рятував” Україну, так і донині “рятує”… Не менш активно “рятував” нас і пан Яворівський, стараннями якого українська Спілка письменників позбулася майже всього свого майна, з будинками творчості, розташованими у найкращих курортних місцинах країни, включно. Непогано підзаробили ці панове і на “помаранчевій революції”, поповнивши свої гаманці “баксами” зі щедрот заокеанських спонсорів “революції”. Тепер, мабуть, ті запаси вже підійшли до кінця, отож пора знову братися за “порятунок” ще недограбованої України. Але в цілому з паном Лук’ненком можна навіть погодитись: всі ці 20 років поспіль Україна дійсно була і є окупованою, але не “чужинцями”, а злодійськими кланами власної ж “елітної” мафії, до яких належать і самі ж члени “комітетів порятунку та захисту”.


Що ж стосується “москальської окупації”, якою наші гре-патріоти настирливо залякують українців, то це – один із міфів, створених ідеологами українського націоналізму, народженого, до речі, не в Україні, а у колишній Австро=Угорській імперії. І “хрещеним батьком” цієї ідеології був не українець і навіть не слов’янин, а… “залізний канцлер” Німеччини пан Отто Бісмарк. Адже це саме він ще у ХІХ сторіччі навчав німецьких та австрійських політиків та мілітаристів: “Могущество России может быть подорвано только отделением от неё Украины… Необходимо не только оторвать, но и противопоставить Украину России, стравить две части единого народа и наблюдать, как брат будет убивать брата. Для этого нужно только найти и взрастить предателей среди национальной элиты и с их помощью изменить самосознание одной части великого народа до такой степени, что он будет ненавидеть всё русское, ненавидеть свой род, не осознавая этого. Всё остальное — дело времени. І таких зрадників ще тоді, понад 100 років тому, знайшли, на жаль, саме серед галицької інтелігенції та окремих представників шляхти. Саме тоді, наприкінці ХІХ сторіччя, з Галичини таємничим чином зникають “русини”, а натомість з’являються “українці”. А замість правдтвої і багатостраждальної історії України та українців, як невід’ємної частини великого східнослов’янського етносу, з’являється такий собі “фантом у вишиванці” – міф про “богообраний” український народ, який, за твердженням міфотворців, не важко працював на своїй рідній землі, відвойовуючи її клаптик за клаптиком у лісів та степів^ не тяжко і криваво боровся з ворожим оточенням за своє виживання, втрачаючи тисячі і тисячі своїх дочок і синів у цій боротьбі^ не створював свою власну ЄДИНУ РУСЬКУ ДЕРЖАВУ від Сяну та Бугу до Волги і Дону і не захищав цю державу від нападників як зі Сходу, так із Заходу також, а просто “з’явився” собі на щедрій українській землі, нібито й нізвідки: чи то з трипільських поселень, чи то зі скіфських аймаків, чи то з тих самих арійських племен, з яких не так давно вже з’являлися самозвані “господарі світу” зі свастиками на чорних мундирах. І не має, мовляв, наш український народ нічого спільного з “московітами”, які, за словами творців “фантому вишиванці”, нібито й взагалі не слов’яни, а якась дика суміш татр та фіно-угорських племен. Вони,мовляв, “азіати”, а ми – “європейці”^ їх держава – уламок Золотої орди, а наша – спадкоємець вільної козацької республіки. Так, нібито й не було ніколи ані Київської Русі, єдиної колиски наших народів, ані єдиної прас лов’янської віри, ані величної культури наших предків, якій заздрила тогочасна Європа, ані спільного лиха, що звалося татаро-монгольським нашестям. І українським дітям наполегливо втовкмачують у свідомість підступний міф, створений послідовниками канцлера Бісмарка, про несумісність росіян-“азіатів” з українцями-“козаками”. Добре, давайте подивимось, а хто ж вони були, наші славетні прадіди-козаки? Звідки і чому вони з’явилися на українській (тоді ще Руській) землі?


Якби наші “вишивані патріоти” не вигадували історію так, як їм того кортить, а наважилися б бодай один-єдиний раз зазирнути у серйозні історичні дослідження, то їхній міф про “козацьке походження” українців вмить би розвіявся. Адже, як свідчать неупереджені історичні джерела, засновниками козацтва були… татарські та половецькі вожді. Так, наприклад, легендарний козак Мамай, якого наш народ споконвіку вважає родоначальником українського козацтва, дійсно був… Мамаєм, а ще точніше – правнуком знаменитого золотоординського хана Мамая, суперника московського князя Дмитра Донського у битві на Куликовому полі. Ось, що розповідають про рід хана Мамая (до речі, не татарського, а половецького вождя) серйозні історичні джерела.


* * *


Казак Мамай



После убийства Мамая Кията один из его сыновей Мансур Киятович Мамай, покинул Крым и отправился в родные половецкие земли (северная часть Причерноморья и Приазовщина), откуда, набрав войска, двинулся на север с целью создания своего нового княжества.
В 1392 г. сын Мансура Мамая Алекса, находясь под натиском со стороны двух крупных воинствующих государств Золотой Орды и Великого княжества Литовского, решается признать над собой власть литовского князя Витовта. Для укрепления политических связей с литовской знатью и со своим новым сюзереном Алекса Мамай в том же году крестился в православную веру, получив имя Александр. С этой же целью он женил своего сына Ивана на княжне Анастасии Острожской.
В 15 веке князей Мамаевых в официальных литовских документах начинают именовать князьями Глинскими по названию города Глинск, где находилась их резиденция. Но до середины 16 века большинство представителей рода Глинских в своих документах продолжают подписываться под фамилией Мамай. Так в Киевской летописи упоминается, что в первой четверти 16 века воеводой Киева был Иван Львович Мамай (из князей Глинских).
Богдан Федорович Глинский, воевода г. Черкасс (1488-95), тоже использовал имя Мамай. В истории он стал известен тем, что организовал первые черкасские пограничные войска, которые вскоре после этого стали называться казаками. Во главе с ним черкасские казаки в 1493 году впервые громко заявили о себе взятием только что построенного крымскими татарами Очакова.
Козак Мамай
, а в последствии князья Мамаевы и их деятельность сохранилась в народной памяти украинцев в образе легендарного “козака Мамая”. Казак Мамай стал настолько символичной фигурой для украинских казаков и народа, что, когда вспыхивали народные восстания на Украине, обязательно появлялся Мамай. Среди гайдамаков Холодного Яра было три атамана носившие псевдонимы Мамай, хотя на самом деле у них были другие фамилии. Во время гражданской войны на Черкащине селян защищал от большевиков атаман Мамай.



* * *



До речі, з роду князів Мамаїв-Глинських походив не лише козак Мамай, з цього ж роду була і… матір московського царя Івана Васильовича Грізного княгиня Олена Глинська. То невже з цього факту варто робити висновок, що козаки та опричники царя Грозного – кревні брати? Тоді напрошується ще один висновок: якщо українці – нащадки козаків, то росіяни – спадкові опричники? Але, так чи інакше, їх усіх породила… Золота орда!!! Але такий висновок аж ніяк не влаштовує наших “миздобулів”, оскільки знову ж таки не роз’єднує, а тільки ОБ’ЄДНУЄ спільне історичне коріння обох наших народів: російського та українського. І я так думаю, що князь Богдан Глинський (Мамай) менш за все журився тим, хто він є за походженням – європейцем чи азіатом. Він, нащадок знатного половецького і золотоординського роду, був вірним заступником і оборонцем своєї землі і свого народу – України та українців. І за це народ ще й донині зберіг вдячну пам’ять про нього, перетворивши нащадка золотоординського хана на символічний образ УКРАЇНСЬКОГО ЛИЦАРЯ і ПАТРІОТА. Справжнього ПАТРІОТА, а холуя чужоземних господарів.


І таких прикладів в історії України чимало. Наш народ НІКОЛИ НЕ РОЗДІЛЯВ синів та дочок України за їх генетичним або етнічним походженням. Розділ був цілком іншим: побратими (посестри) або запроданці й зрадники. І виводити нині походження української нації із козацтва – це те саме, що заявити із серйозним обличчям: американська нація веде своє походження із… ковбоїв. Козацтво, славне, героїчне, оповите легендами – то всього лише незначна озброєна частка народу, основна частина якого була працелюбним, мудрим і цілком мирним СЕЛЯНСТВОМ. Саме селянство було і є “колискою” української нації. Те саме селянство, яке почали знищувати більшовики-ленінці, а остаточно добивають наші “миздобули” з “натотаками”. Село гине у нас на очах. Щодня! Щогодини! І без усяких там “голодоморів”, “розкуркулень” і тому подібних фокусів влади. Гине тихо і непомітно для “патріотів”, які самі повтікали з цього села до панських хоромів, змурованих з людського горя і сліз. Втікає туди, де за награбовану у народу готівку можна купити все: диплом, посаду, престиж і… ВЛАДУ, звичайно ж! До речі, торгівлю владними посадами свого часу також започаткували деякі козацькі вожді, яких нині нам видають за такі собі “еталони патріотизму”. Одним із перших почав торгувати козацькими старшинськими чинами саме гетьман Мазепа – визнаний “патріот” України. Ось, що пишуть з цього приводу історичні джерела.



* * *


“Євреї в українському козацтві — частина євреїв, які за часів гетьмана Мазепи були включені в козацький реєстр. Це було зроблено гетьманською адміністрацією на знак подяки за участь євреїв в кредитуванні торгівлі, промислового виробництва і добродійності. Увійшовши до складу козацької старшини, єврейські сім’ї поріднилися з найдавнішими козацькими родами деякі з них зіграли значну роль в українській історії і культурі.


Одними з найбільш відомих євреїв в козацтві були Марковичі, засновником цього роду був Марк Аврамович, орендар прилуцький і пирятинський, імя якого і стало родовим прізвищем для його нащадків. Марк був титарем Пречистенської Прилуцької церкви і багато жертвував на добродійні справи. Його дочка Анастасія Марківна була спочатку заміжня за генеральним бунчужним Костянтином Івановичем Голубом, а в другому шлюбі — за гетьманом Іваном Іллічем Скоропадським.


Старший син Марка Аврамовича, Андрій був сотником глухівським (1709—1714), полковником лубенським (1714—1727), генеральним скарбником (1729—1740). Спочатку він був прихильником гетьмана Мазепи, але потім перейшов на сторону російського царя і брав участь в узятті Батуріна. Син Андрія — Яків (1696—1770), був наказовим полковником лубенським, а Семен — сотником роменським, від якого почалася чернігівська і роменська гілки роду. Яків Маркович увійшов до української історії не тільки як військовий, але і як історик і літературний діяч, який залишив зведення про політичну, соціально-економічну і культурно-побутову історію України часів Гетьманщини.


(http://ru.wikipedia.org/wiki/Евреи_в_украинском_казачестве)


* * *


Ось так! А ми нині думаємо-гадаємо, звідки воно взялося, оте кляте вміння наших вельми “патріотичних” та вельми “елітних” чиновників, сучасних гетьманів, торгувати державною владою? А воно, виявляється, сидить в наших генах: частка “славної козацької спадщини”, так би мовити, де, як ми бачимо, татарської, половецької, іудейської та всякої іншої “бусурманської” долі не менше, аніж щиро слов’янської. Власне кажучи, такий етнічний “конгломерат” є цілком природнім і звичним для нації, чия земля лежить на роздоріжжі всіх міжнаціональних і трансконтинентальних шляхів. А Україна – саме така земля, а тому і самою історичною долею українцям споконвіку судилося бути не якимось ізольованим, закутим у свої національні обладунки народом, а такою собі “кузнею”, де з різних племен,та народів кувалася наша нація українців як невід’ємна частка величезного східнослов’янського етносу. Така ж доля спіткала і наших єдинокровних братів – росіян та білорусів. Вони змішувалися, здебільшого, з північними народами і племенами, ми – з південними. Ці “домішки” з часом зіграли ту роль, яка різнить наші народи один від одного. Але є й інше явище: ЄДИНА РУСЬКА ОСНОВА, ЯКА БУЛА, Є І ЗАЛИШИТЬСЯ СПІЛЬНОЮ ДЛЯ ВСІХ НАШИХ НАРОДІВ. І зазіхати на цю спільну основу, силоміць виривати з неї один окремий народ, протиставляючи його іншим, це все одно, що витягати фундамент з-під будь=якої будівлі: навіть найміцніша фортеця завалиться. Можливо, цього наші “миздобули” і “натотаки” і справді не розуміють. Можливо…Але це чудово розуміють ті “ляльководи”, які ще понад 100 років тому розробили підступну тактику розділу і знищення слов’янського етносу заради подальшого заволодіння казковими багатствами наших земель. І сьогодні ця тактика, на жаль, успішно втілюється в життя не лише у нашій країні, але й на теренах всієї Європи. Щоправда, різними методами: в Югославії – бомбами і війною, в Україні – облудою і брехнею. Але, як свідчить історія, найчастіше облуда й брехня – то лише “увертюра” до бомбувань та воєнних пожарищ…


(Далі буде)


Богдан Ганжа,


Центр журналістських досліджень

clipnews