Дивотворці-гончарі живуть по той бік Карпат

Ті ж різні шляхи-дороги, ведуть до знакових місцин, в різних куточках України. Протягом багатьох літ мріяв і бажав побувати в таких незвичайних селах, як Гавареччина і Опішня. Туди я неодноразово відправлявся в мандрівку подумки. І нарешті віртуальна довга дорога до Гавареччини, перевтілилася в реальну. Це знамениті гончарні селища, де гончарством займаються з давніх давен, одне знаходиться заховане серед лісів Львівщини, інше – в Полтавській області.

…Проминаємо села Хильчиці і Почапи, шлях до давнього центру гончарства оточений зусібіч лісами, ліс здається наступає і зліва, і справа. Подекуди зустрічаються розлогі, карликові сосни і тиша, дивовижна тиша навкруги, тільки повітря тремтить. А ось і Гавареччина, при в’їзді до села ліворуч зустрічає церква, де-не-де видніються невеличкі хатинки. За інформацією місцевих мешканців у Гавареччині тепер постійно проживає близько сорока людей.

Підходжу до обійстя місцевих дивотворців-гончарів, за підказкою гаварецького хлопця, гукаю, виходить дід. Дід Євген виявився дуже цікавим співрозмовником. Каже, від прадіда – до його сина, всі гончарі, чудовий приклад династійної традиційності, що глибоко вкорінений в архетипи нашого народу. Колись у Гавареччині жило і працювало, творило знамениті вироби чорної, задимленої гаварецької кераміки – 120 родин гончарів, зараз…лише чотири. Пан-дід Євген Гарбузинський, сам себе величає, з дещицею гумору – дід Гарбуз, продовжує неспішно оповідати. Слухаю, і не можу не помітити, відвертого, відкритого погляду, погляду прямо у вічі, щирості, якої так бракує, особливо міським жителям. Щось є таке виняткове, в таких людях, з таких загадкових, незвичайних місцин.

Божа людина, інакше не скажеш. Пан Євген крім гончарства, займається ще бджолярством, це прадавнє, дуже благородне заняття, дарма деякі українофоби, яким не дано проникнути в душу українську, глузують з пасічництва, та їм, «користувачам території», це і не потрібно.

25 річний син пана Євгена – Володимир, продовжувач гончарської династії Гарбузинських, але він не наймолодший за віком гончар у Гавареччині. Нове, не менш цікаве знайомство з Михайлом Гаврішком, якому всього лише 23, а він має вже чималий досвід створення гончарних виробів, які мають вигляд містично-загадковий, щось натякає на невидимий зв’язок з дуже-дуже давньою керамікою Трипілля, от тільки чорного кольору. Розмова з Михайлом вселила надію, що не загине справа Гаварецьких гончарів, та ще багато літ, а бажано і віків, будуть тішити око чудо-вироби, поціновувачів прекрасного.

Важко відірвати погляд від рівними рядами вишикуваних на дощатих полицях, – глечиків, горняток, підсвічників, маленьких і великих, які тримає у руках гаварецький дід з далекого минулого, дзбанків для приготування кави (нині називають турками), такі вироби приносять в дім, естетичне задоволення і радість.

Не сприймаю за змістом приказку «Не боги горщики ліплять», бо серце підказує, що ліплять їх люди, позначені Божою ласкою. Повертаємося додому, наповнені станом умиротвореності, тихої радості від відвідин Гавареччини, етимологія назви, може, від чорної гави, а саме так, подумалося.

Впевнений, що невдовзі потраплю і в не менш загадкову Опішню, а далі…, скільки ще є знакових, знаменитих,- міст, містечок, сіл і селищ в нашій країні, важко сказати, та й чи потрібно?

Андрій Будкевич, Львівська область

clipnews