На Закарпатті зросла кількість жебраків-музикантів

Не знаю чи є в Закарпатті якась організація чи структура, котра б вела облік осіб, котрі займаються жебрацтвом. Однак і неозброєним оком помітно, що протягом минулого року кількість таких людей на вулицях міста помітно збільшилася.

Є серед них особи із фізичними вадами, але здебільшого в основному це люди цілком здорові, котрі могли б заробляти собі на життя не милостинями перехожих, а нормальною працею. Однак вони змушені випрошувати у нас з вами наші трудові копійки і гривні.

Сьогодні середньомісячна зарплата працівника обласної галузі культури 600 – 800 гривень. Зрозуміло що на такі кошти прожити вкрай важко. Тому їм доводиться виходити з протягнутою рукою на вулицю.

Чесно кажучи, я не знаю, чи існує в нашій країні заборона чи якісь обмеження на жебракування. У всякому разі, до прикладу, хустські міліціонери ніяк не реагують на людей з простягнутою рукою. Отож останні почувають себе цілком вільно, енергійно займаючись своїм ремеслом. А перехожі у свою чергу демонструють прихильне ставлення до них, зменшуючи свої сімейні бюджети на суми, котрі напряму залежать від зовнішнього вигляду того чи іншого прохача. Найбільше співчуття у них викликають люди з певними фізичними вадами – безногі, безрукі, з травмами обличчя тощо. Слідом за ними йдуть ковдуни з неповнолітніми дітьми. А вже після них перехожі максимально розкошелються на жебраків з музичним супроводом. Це можуть бути і спів, і інструментальна музика.

В обласному центрі Закарпаття приїзджі вуличні музиканти облюбували вулицю «Корзо». Штатним місцем для музичних жебраків у Хусті давно вже став ріг вулиць Рєпіна та Карпатської Січі. Ще донедавна базарними днями його змінно окупував баяніст і співак на ім’я Михайло. Якось, кинувши йому гривню, я поцікавився в нього, як він дійшов до такого життя. Михайло охоче розповів мені свою сумну історію. Перед тим, як стати інвалідом, він щороку виїжджав у Харківську область на заробітки– спорудження житла та господарських об’єктів. Одного разу, працюючи на спорудженні корівника одного з радгоспів району він і одержав травму хребта, коли на нього впала залізобетонна плита. Внаслідок – параліч обох ніг і пересування на інвалідному візку. Сам Михайло живе в Іршаві. Але жебракувати там йому соромно перед знайомими і родичами. Отож у базарні дні він приїжджає до Хуста і займає своє “штатне” місце на розі згаданих вище вулиць. Тут він виконує під власний акомпанемент для перехожих українські та російські пісні. Коронним номером пана Михайла серед знавців жебрацької музики вважалася відома пісня на слова Сергія Єсеніна “Ты жива еще, моя старушка”, яка у підпилих перехожих завжди викликала скупу чоловічу сльозу.

Дієслово “викликати” я вжив у минулому часі не випадково. Бо з позавчорашнього дня, на штатному місті іршавського жебрака з’явилася нова дієва особа – скрипаль, якого ви бачите на фото. На відміну від свого попередника він не співає, а лише виграє на власному інструменті тужливі мелодії невідомих композиторів. На оригінальній конструкції для збирання грошей у нього красується напис: “Люди добрі, вибачте мені, я хворію на серце, дай вам Боже здоров’я”. Не знаю, чи справді у цієї людини серце виконує свої обов’язки незадовільно. Але враження нездорової люди він дійсно справляє. Отож перехожі подають йому досить систематично і щедро. Принаймні на хліб з маслом чи ковбасою йому має вистачати. Впевнений, що легенду або справжню історію свого жебракування він теж має у своєму активі. Можливо, якщо цей скрипаль і в надалі з’являтиметься на розі вулиць Рєпіна та Карпатської Січі я наважуся дізнатися про його долю з його власних вуст.

У даному випадку мене більше цікавитиме соціальний статус цього музичного жебрака так само, як і його колег по випрошуванню подаяння. Саме цією стороною “діяльності” жебраків мали б опікуватися правоохоронці і державні чиновники. І тоді ми б не мали на вулицях міста людей, котрі живуть за рахунок нашого альтруїзму.

Колишній очільник міськрайонного відділу внутрішніх справ розповів мені про жебрацький клан, ватажок якого жив, як справжній циганський барон: мешкав у сучасно умебльованому триповерховому котеджі, мав дві іномарки і домашню робітницю, яка обслуговувала його дружину і трьох дітей. У сучасному Хусті я не знаю таких жебрацьких баронів. Але це не означає, що сучасна влада не повинна звертати увагу на соціальне явище, про яке йдеться. По-перше, через те, що жебраки псують імідж нашого міста. А по-друге, тому, що деякі з жебраків справді потребують медичної та побутової допомоги. А це прямий обов’язок будь-якої влади щодо соціально незахищених верств населення. Я абсолютно впевнений у тому, що відповідні державні структури повинні взяти на облік всіх жебракуючих у місці. В першу чергу для того, щоб як кажуть відділити зерно від полови, тобто фізично здорових, здатних працювати жебраків від тих, хто симулює свою інвалідність.

Усе сказане вище зовсім не означає, що я не співчуваю людям із простягнутою рукою, котрі справді потребують уваги і соціальної допомоги. Але для цього правоохоронці та державні чиновники мають залишити свої кабінети, щоб розібратися, хто є хто в жебрацькому середовищі міста і району. А також звернути увагу нарешті на жебрацький стан працівників обласної культури. Тільки за такого підходу вони можуть допомогти цій категорії людей і зробити привабливішим древній, і в минулому цікавий для туристів, районний центр.

admin