Хроніка пікіруючого Бобкова

Як бачимо, космонавтом пан Бобков не став, навіть
на льотчика його не вистачило. Єдине, що він взяв від авіації, так це
невтримний потяг до віражів. Але не в небі, а на нашій грішній землі, що дуже
легко простежується на кроках В.Бобкова у малій політиці. Саме у малій, бо у
велику політику з куртими здібностями не беруть.

У політику Володимир Олександрович «влетів»
далекого 1998 року, коли на Воловеччині «тягнув у президенти» Євгена Марчука.
Горілку по району возили каміонами, роздавали селянам ящиками, а ті «глушили»
оковиту літрами. Але ж… Вже після першої півлітри людина своє власне ім’я
забуває – де вже затямити прізвище того, за кого треба голосувати. А
якщо випадково й згадає, то спробуй-но вцілити
неслухняною рукою в ту клітинку, де потрібно ставити хрестик…

Результат голосування за Марчука – нульовий. Чого
й слід було очікувати. «Але досвід є…», як сказав би відомий гуморист Роман
Карцев. До президентських перегонів – більше зась.

І пан Бобков робить віраж у бік виборів до
Верховної Ради. У 2002 році він ставить на «напівзакарпатського» кандидата
Івана Кричфалушія (для ясності: той жив на Тячівщині, але на хліб з бужениною
заробляв, на Івано-Франківщині, обіймаючи посаду заступника директора однієї із
«заперевальних» приватних фірм). І знов та сама схема: паленку по селах возять
каміонами, роздають ящиками, селяни «глушать» її літрами. І знов той самий
результат для «підопічного» В.Бобкова. Тобто – нульовий…

«Але досвід є…» Чорт до неї, тієї Ради Верховної,
вирішує пан Бобков і робить новий віраж – у бік ради місцевої. 2006 року він
ставить собі за мету «підкорити» Ужгородську міськраду. Всю паленку на той час
вже повипивали селяни, для городян вже не залишилося. І Володимир
Олександрович, як і його давній тезка, по батькові якого було Ілліч, вирішує
«йти іншим шляхом». Причому цей «інший шлях» обидва Володимири бачили однаково:
Ілліч створив партію, а Олександрович – виборчий б
лок “Рідне місто
моє”.

Іллічу пощастило більше – його ідеї «протрималися»
майже століття. Ідеям Олександровича не судилося й року існування, бо на
місцевих виборах 2006 р. його результат був «півторавідсотковим». А при
прохідному бар’єрі в 3 відсотки – цей показник теж нульовий…

І знову ж таки – «але досвід є…». Виборами до
міської ради В.Бобкова вже не звабиш. І він робить ще один віраж – у бік
виборів міського голови.

Не встигли завершитися президентські вибори, як
пан Бобков зібрав журналістів і попросив тих, аби вони «ощасливили» ужгородців
звісткою, що він готовий стати їхнім проводирем до щасливого і безхмарного
життя. Але… Якщо відома Пушкінська старушенція залишилася з розбитим коритом,
то пан Бобков – без корита взагалі. Тому що
Верховна Рада місцеві вибори відмінила. А нові – не призначила.

Підсумовуючи.
Закладати віражі пан Бобков навчився, але авіаторським мудрощам – ні. А
досвідчені льотчики знають: «перемудриш»
з віражами – зірвешся в піке…

Максим Залізняк

admin