Мали ми оце пана главу держави. Чим пан лише ці п’ять років не займався! Багато чим пан не займався. Зокрема – майже не займався наведенням ладу в державі, яку народ пану довірив. Та й бідами цього самого народу – теж майже не займався. Тобто – бідами нинішніми, пану більше подобалося плакатися над бідами вчорашніми, ще й цілий світ кликати до себе у „співплакальники”.

Може, пану здавалося, що як звести Голодомеморіал, то враз стануть ситими всі голодні? Пан помилився. Може, пан думав, що цією пам’яткою закине сім’я щастя в душі всіх нужденних? Теж помилився. Голодні стали б ситими, якби їм на хліб виділили б бодай половину тих сотень мільйонів, що були витрачені/розікрадені при зведенні меморіалу. Нужденні були б щасливими, якби друга частина тих витрачених/розікрадених сотень мільйонів пішла на зведення бодай таких-сяких притулків для тих, хто не має де притулити голову на ніч…

Втім, це може й найгучніше, але далеко не єдине з того, що панові здавалося. Якщо сказати узагальнено – панові здавалося, що він ВСЕ робить для народу і в ім’я народу. А за це – народ має бути йому, панові, безмежно вдячний, аж до гробової дошки.

Але тому, кому ім’я Народ, так не здавалося. Народ не відчував НІЧОГО з того, що нібито для нього робилося, він бачив лише те, як фігуральна гробова дошка поволі набирає рис реальної, і був за це панові безмежно невдячний…

Та пан того не відчував. Навпаки. У якийсь час панові здалося, що народ не бачить кращого отця нації і рішуче налаштований залишити його на другий строк панування. „Я йду до вас, любі мої!” – гукнув пан і рушив у бік народу зі своїми передвиборними обіймами. Аж тут…

„Любі мої” хвацько вислизнули з обіймів нелюбого пана і кинулися в різні боки. Себто – в боки різних інших претендентів на панування.

Гадаєте, пан знітився, засмутився і подався бджіл на пасіці хоснувати, чи залишки трипільської культури у степах шукати? Якби ж то…

Панові почало здаватися вже інше. Панові почало здаватися, що всі інші кандидати на панування – то не що інше, як передвиборний почт Його, Коханого. Ну, як не всі, то принаймні чотири претенденти – то єдиний блок ГриКосЯцТяг, відданий йому, панові, до останнього підконтрольного виборчого бюлетеня.

Та найшла коса на камінь.

Перший претендент заявив, що він з паном на цю тему ніколи ні шу-шукався, ні гри-грицався…

Другий претендент додав свого: він з паном щодо цього ні вась-вась, ні кость-кость…

Третій претендент аж слиною забризкав: хоч він, мовляв, і Яц, але не настільки, щоб лягати під когось. Якщо хтось забажає – хай під нього самого лягає…

А четвертий претендент вельми слушно зауважив: не добрі то-то, коли перша особа держави – ще й перший брехач на всю державу…

Та пан уже й на це не звертав уваги, він почав гамселити словами та дієсловами інших своїх конкурентів. Але й тут спіймав облизня.

В одному випадку – вже камінь найшов на косу…

У другому випадку панові твердо і прямо уповіли, що таких як він – шахтарі на Херсонщині бачили…

У третьому випадку йому дипломатично натякнули, що чимось подібним до пана селяни поля удобрюють…

Ото пишу, та й думаю: а не час би вже панові спинитися? Бо ж чого доброго, можуть його і по голові тигипнути, і фейс йому пабати-побити, і в гузицю його рябокопнути, і побогословити, на чому світ стоїть…

Ой, вибачайте, вже скоро Святвечір, а я ще про паскудне. Час ставити крапку. Що там приказують, завершуючи народні оповідки? Ага, придумав:

Ось і казочці кінець,

Хто за Сергія – молодець!!!

Віктор Копанець,

недипломований казкар Центру журналістських досліджень.

P.S. Читач може запитати: а чого казка таку дивну назву має? Хоч автор – і щирий представник нетитульної в Ізраїлі нації, та відповім запитанням на запитання: а яку ще дати назву казці, враховуючи психічний стан її головного героя?