“ДОПОМОЖІТЬ ПОВЕРНУТИСЬ ДОДОМУ…”


ПОНІВЕЧЕНА ДОЛЯ


Начальник приймальника підполковник міліції Ремезан Оразкурбанов
просить привести на розмову в кабінет затриману. У кімнату заходить
худорлява дівчина. Відразу впадає у вічі більмо на її лівому оці.
Це катаракта… Через хворобу дівчина майже не бачить.


Знайомимося. Світлані 25 років. Паспорт не має й ніколи його не
мала. Каже, що родом з міста Шепетівка Хмельницької області. На
Закарпатті — з 18-річного віку. Мати покинула доньку ще немовлям,
а батькові нічого не було потрібно, крім горілки. Тому дитину
виховувала бабуся, а потім дівчинка опинилася в школі-інтернаті.


Доля не була прихильною до Світлани. У кублі, де затримали
дівчину міліціонери, довелося їй зазнати фізичної та сексуальної
наруги, голодувати. Тепер найбільш за все хмельничанка прагне
повернутися додому в Шепетівку. Каже, батько перестав пити,
готовий, як і 78-річна бабуся, прийняти дитину. Але Світлана не має
ні паспорта, ні грошей на дорогу.


Звісно, повії та “бомжі” люблять наплести з три мішки, лише б від
них відчепилися, однак після спілкування зі Світланою в автора
склалося враження, що розповідь її правдива. Втім, судіть самі.


“МАТИ ПОКИНУЛА НАС, А БАТЬКОВІ Я ПОТРІБНА БУЛА ЯК
НАЙМИЧКА…”


Народилася я 1984-го року в місті Шепетівка Хмельницької області, —
розповідає Світлана В. – Зростала напівсиротою. Матір суд позбавив
батьківських прав. Вона покинула нас, коли мені було лише три
місяці. Тепер нібито живе в Херсонській області. Я її й знати не
хочу. Що то за мати, яка відмовилася від дитини?..


Батько сильно пив, його також хотіли позбавити батьківства, але
бабуся випросила цього не робити. Потім він одружився вдруге.
Мачуха мене незлюбила, тому я жила у бабусі. З третього до восьмого
класу навчалась в школі-інтернаті, а потім пішла у вечірню школу,
бо тато так захотів. Я потрібна була йому в новій сім
ї
як наймичка…


Одного разу познайомилася з молодою жінкою, яка запропонувала
поїхати з нею в Ужгород. Пообіцяла платити гроші, якщо я буду
допомагати їй по господарству. Спершу все було добре. Я жила в неї
в будинку на проспекті Свободи, допомагала їй, а вона мене
годувала, одягала. Але далі та жінка вийшла заміж, продала квартиру
і виїхала з чоловіком в Угорщину. Я залишилася сама в чужому місті.
Доглядала одного старшого чоловіка, за це його донька платила мені
гроші. Коли він помер, втратила і заробіток, і житло.

Два
роки тому познайомилася в Ужгороді з одним чоловіком, йому 44 роки,
Сашком звати. Жила в нього. Казав, що любить мене, але далі став
розпускати руки, бити, пристрастився до спиртного. Якось прийшли
його друзі, напилися і хотіли мене згвалтувати, я ледве втекла.


Останнім часом жила у знайомих. Поралася по господарству, мила
машини, збирала макулатуру й склотару. Платили мені в день по 30-50
гривень, давали нічліг. Проституцією я не займалася… З
чоловіками, звісно, сексуальні стосунки мала, але грошей за це не
брала… Чесно кажучи, пропонували мені торгувати власним тілом, за
кордон обіцяли відправити, в Угорщину, три тисячі доларів обіцяли…
Але я не погодилася, бо знала, чим це може завершитися.


…Набридло мені таке життя. Хочу додому, до бабусі, бо тут мені не
буде спокою. Я ще молода, можуть кудись вивезти, навіть вбити.
Хтозна, на кого нарвуся. Можливо, батько прийме, маю інших
родичів. Я усім усе пробачила, забула все погане. Хочу власну сім’ю
створити. Додому хочу…


КОМЕНТАР МІЛІЦІЇ


Таких, обездолених людей, як Світлана, через нашу
установу пройшло,
мабуть, кілька
десятків,–зауважує
начальник ПРЗБ ГУМВС України в Закарпатській області підполковник
міліції Ремезан ОРАЗКУРБАНОВ. — Одна дівчина з Житомира вийшла
заміж, наступного дня після весілля втекла з дому й опинилася на
Закарпатті. Мешкала в циганському таборі, займалася проституцією.
Вже й говорити по-нашому навчилася. Що цікаво, коли по неї
приїхала сестра з чоловіком, вона не схотіла повертатися, а
рвалася назад у табір… Довелося під конвоєм відправляти її з
родичами і садити на потяг. Тепер ось Світлана. Хочеться допомогти
дівчині, бо пропаде: або заріжуть десь у кублі, або підчепить
сифіліс чи СНІД. Не виключено, що змусять красти, а далі – тюрма.
Паспорт зробити їй тут не можемо, бо необхідна прописка та інші
документи з місця народження, вона ж з іншої області. Але дали вже
запит хмельницьким колегам, ті її чекають і готові допомогти. Я
особисто знайду гроші на квиток і прослідкую, чи прибула дівчина
в Шепетівку і як її там зустріли. Якщо треба буде, то знайдемо вплив
і на її батька…


Знаєте, коли доводиться мати справу з, так би мовити, закоренілими
“бомжами”-чоловіками, хоча й шкода їх, все ж це ще півбіди. Але
серце крається, коли бачиш таких, як Світлана: молодих, симпатичних
жінок, з понівеченими долями. Їм треба кохати, дітей народжувати, а
не по кублах «віятися».


Однак це соціальна проблема, яка потребує належного реагування з
боку держави. Міліція таким людям мало чим допоможе: потримаємо
максимум місяць, підлікуємо, відгодуємо, а далі вони знову
повертаються у звичне для себе “бомжацьке” життя. Необхідна державна
програма соціальної адаптації таких людей. Приміром, коли я гостював
на запрошення представників Ради Європи в Австрії, то мене вразило,
як тамтешні соціальні служби опікуються нелегальними мігрантами.
«Нелегалам» надають житло, дітям — школи та дитсадки. В їхньому
розпорядженні спортзали, кінотеатри. Звісно, у нас і звичайні люди
не всі мають доступ до таких благ. Але хочеться, аби держава нарешті
повернулася обличчям до обездолених людей.

До
речі, нині наш Ужгородський приймальник-розподільник ледве
виживає: будівля потребує капітального ремонту, не маємо
централізованого опалення, не кажучи вже про гроші на закупівлю
ліків, дезінфікуючих та гігієнічних засобів для затриманих. А
контингент тут доволі специфічний: з вошами, блохами, коростою та
іншою гидотою…


Виживаємо завдяки спонсорам. Користуючись нагодою, хотів би
висловити щиру подяку за підтримку та порозуміння міжнародному
благодійному фонду “Карітас” в особі його закарпатського директора
Мар
яни Мартинюк та керівника проекту
Олександра Лостика. Ця благодійна організація найбільше нам
допомагає. Водночас звертаюся до інших спонсорів з проханням
допомогти. Грошових переказів приймати ми не можемо, але від
матеріальної допомоги: одягу, постільної білизни, ліків,
дезінфікуючих засобів не відмовимося.


Наша адреса: Закарпатська область, м.Ужгород, вул.Другетів, 96.


Володимир ПАВЛЮХ,

ВЗГ ГУМВС України в Закарпатській області

admin