Проект "Яценюк" і яйця ужгородців

Яценюк довго і ретельно готувався до приїзду в Ужгород. І у психологічно-фізичному плані, і у матеріально-зазивному, і в парасолько-захисному. Ужгородці готувалися також. По-своєму…

Перший етап підготовки, психологічно-фізичний, був для Яценюка найважчим. Як до нього ставляться в Ужгороді – ні для кого не секрет, досить відкрити інтернет. Тому Арсеній вже всю державу об’їздив-облазив, подекуди навіть двічі-тричі встиг “відзначитися”, до самісінького Львова добирався, а до Ужгорода – все духу не вистачало. І ось, нарешті… Може – і без “установок” професійних психологів, може – і без антидепресантів, автор нічого не стверджує. Автор тільки про те, що навіть перед виходом “на люди” пан Яценюк ще продовжував настроюватися, пограючи жовнами на щелепах. Та й під час “моноспілкування” з ужгородцями раз по раз мало в істерику не впадав.

Другий етап підготовки, матеріально-зазивний, теж був для Яценюка нелегким. Не тому, що йому не вистачало матеріально-фінансових стимулів для “зазивання” людей на зустріч із собою, Великим і Перспективним – чого-чого, а грошенята йому фірташі-рабіновичі підкидують справно. Біда виключно в тому, що брати їх від нього мало хто хоче. Що не кажіть, але гроші все ж таки пахнуть. Інколи – навіть смердять.

Третій етап… Яценюк явно знав, що в нього щось має з юрби полетіти. І воно полетіло – гнилі помідори і протухлі яйця. Але хлопці із захисними парасольками були напоготові. Але не дають спокою два аспекти. Якщо Яценюк знав, що тут його не люблять аж до “яйцеметання” – то навіщо до Ужгорода їхав. А якщо був твердо переконаний, що тут його до безтями люблять – то навіщо розставляв на постах хлопців з парасольками? Причому дуже було схоже, що хлопці заздалегідь знали, коли і з якого боку щось має на Арсенія полетіти…

Щодо публіки на площі перед обласним муздрамтеатром.

1. “Щирих прихильників справи Яценюка”, як бачилося, було рівно стільки, скільки вмістилося у чотири автобуси, припарковані поруч. Звідки ті автобуси? Одна жіночка просто в мікрофон казала, що аж з Рахівщини приїхала, аби задати запитання “дорогому Арсенію Петровичу”. А поруч два хлопці сперечалися: один казав, що їх ще й покормити мають, а інший заперечував: мовляв, сто гривень і дорога туди-сюди – оце й усе, що обіцялося. Загалом таких було – десь одна п’ята частина від тих, що зібралися.

2. Приблизно з два автобуси на площі було міліціонерів у формі. Ще один автобус підвіз бійців у камуфляжній формі. Десь на півтора автобуса було “людей без форми”, але явно з “нецивільною” виправкою та відповідним поводженням. Загалом представників охорони і “контролю ситуації” – також було близько п’ятої частини від тих, що зібралися.

3. Ще одна п’ята – це ті, хто прийшов до муздрамтеатру з єдиною метою – показати Яценюку, наскільки “палко” його люблять в Ужгороді. Причому так люблять, що навіть труну з собою принесли – з написами “Арсеній Яценюк” та “Фронт змій” (труну потім пустили долу річкою Ужем – із щирими побажаннями того, аби цим же шляхом забирався і сам Яценюк разом зі своїм “фронтом”…

4. Дві п’ятих тих, хто прийшов, стояли збоку, щиро тішачись з вистави, що розігрувалася перед їхніми очима.

Оце й усе. Оце весь той “величезний натовп”, про який, певен, Яценюк завтра буде розповідати в інших містах інших областей, З нього станеться. Він може навіть суцільний свист, звуки сирени та скандування “Ганьба-Геть!!!” – видавати за “величезний ентузіазм” та “вигуки схвалення”.

Між тим, і ті прихильники чи нейтрально налаштовані, котрі таки були у натовпі, вже незабаром почали розходитися. І мали правду. Хто ж очікував, що кандидат у кандидати на найвищу посаду в державі верещатиме ужгородцям: “Я вас за яйця схоплю!”, “Я вам голови відірву!”, “Гей ти, дурню, іди сюди…”, “Тут ідіоти зібрал
ися…” – і т.д. і т.п. Комусь приємно стояти серед дурнів, котрих ось-ось за яйця вхоплять та голови повідкручують? Отож…

Єдине незаперечне достоїнство Яценюка – це вміння швидко і безперебійно говорити в мікрофон. Настільки швидко, що навіть годі й второпати, що ж то він сказав і до чого закликає. Що найбільше запам’яталося, так це те, що в Яценюка є якийсь проект під назвою “Україна”, в рамках якого “ми хочемо… ми прагнемо… ми будемо…” Чий це проект і хто мається на увазі під словом “ми” – так і залишилося незрозумілим.

Ще запам’яталося: “Я вам нічого не обіцяю! Я обіцяю лиш одне: тяжкий труд, піт і сльози”. Нічого собі “райдужна перспектива!” – відразу подумалося. Але після цього, необіцяючи обіцяв Яценюк, прийде світле життя. Але для кого воно прийде, те світле життя – до тих, хто тяжко трудився, проливаючи піт і сльози, чи до тих, хто на цьому наживав нові мільйони та мільярди – пан Арсеній також не сказав. На тому й розійшлися. Спантеличений народ: на своїх двох – та й по домівках, а пан Арсеній з компанією ужгородських “хрещених батьків яценюківських фронтовиків”: на лискучих іномарках – та й по місцевих еліт-клубах. Усім цим ніби показуючи: “Кожному – своє…”

А тепер повернемося до початку. У рамках проекту “Манхеттен” були створені три атомні бомби: «Трініті» (її було підірвано при першому ядерному випробуванні), «Малюк» (її було скинуто на Хіросіму 6 серпня 1945 р.) і «Товстун» (скинутий на Нагасакі 9 серпня 1945 р.). Що залишилося від японських міст після атомних бомбардувань? Майже нічого…

У рамках проекту “Яценюк” наразі проходить лише перший етап – випробувально-виборчий. А що буде, якщо цей етап завершиться успішно? Жах і думати. Бо цілком так може статися, що отримаємо, фігурально кажучи, “Малюка” для Заходу і “Товстуна” для Сходу. Після чого від держави Україна майже нічого і не залишиться.

Не дай, Боже, нам такої долі…

Віктор Копанець,

Центр журналістських досліджень

admin