Псевдожертви "фронтових" дій

Корені цієї історії сягають… А чорти його знають, куди ці корені сягають. Може, ще тих часів, коли Арсеній звався Пісяєм, вчився в школі та розробляв перші плани відносно того, як можна в’їхати в райські ворота на чужій шиї. Тоді ці шиї ще були дитячими.

Стоп! А зараз ці шиї – чиї?!

Будь-які вибори – це завжди бій між різними політичними силами. З комуністами все зрозуміло, там “у бій ідуть одні старики”. І нехай собі ідуть, якщо навіть сили у перестарілих вже не ті, проте в них є вдосталь досвіду. Всі інші політичні сили намагаються кидати у бій тих, у кого і певний досвід вже набутий, і сили ще збереглися.

І тільки “рятівник” Арсеній “кидає під танки” дітей. За їхніми спинами ховатися дуже зручно. Але вкрай підло.

Зараз пан Яценюк надривно голосить з телеекранів: дивіться, що нелюди з дітьми роблять! Невже ви, нешановний, не розумієте, що перший нелюд – це той, хто втягнув дітей до незаконної агітації. І прізвище цього нелюда вам чудово відоме. Більше того – воно вам навіть рідне.

У чинному законодавстві України є спеціальні статті, що передбачають покарання за втягування дітей та підлітків у злочинну діяльність, залучення до пияцтва та наркотиків, за примушення їх займатися проституцією, жебракуванням тощо. На жаль, немає такої статті, яка б карала за втягування до незаконної політичної діяльності. Але, на щастя, є інші статті Кримінального кодексу. І з деякими з них нешановному пану Яценюку, гадається, ближчим часом доведеться боляче зіштовхнутися. Навіть якщо хтось буде сам юристом, навіть якщо батьки його будуть юристами до третього коліна – Закон є Закон, перед ним потрібно відповідати…

Втім, досить ліричних відступів, повертаємось до багатосерійного серіалу, продюсером та головним режисером виступає вже згадуваний пан Яценюк. А його помічником і водночас сценаристом, так можна припустити, виступив досі не згадуваний обласний головнокомандуючий всеукраїнського “фронту” пан Бровді.

Серія перша. У четвер, 6 серпня, щось трапилося у скверику біля хімфаку. Саме “щось трапилося”, бо що там було насправді – однозначно стверджувати наразі ніхто не вправі. Наразі є два версії того, що там відбулося, і одна категорично заперечує іншу. Тільки міліція, прокуратура та СБУ (кожна інституція – в межах своїх повноважень) мають ЗАКОННЕ право проводити ті чи інші слідчі дії заради встановлення істини. І лише суд ВПРАВІ винести вердикт, хто в цьому інциденті був правий, а хто є брехливим провокатором.

Ніщо не береться нізвідки… На місці інциденту відразу ж “нізвідки” з’явилися фотографи, а головне – телеоператори. “Потерпіла”, вертячи в усі боки усміхненою головою, радісно щебетала на камеру. З того щебету можна було зрозуміти…

Чорта з два. З того щебету нічого не можна було зрозуміти. Дівчина нібито “виконувала свої обов’язки”, а до неї підійшов чоловік, якого вона не впізнала. Той чоловік запитав, по якому-такому праву тут стоїть момент. Дівчина відповіла, що у неї є дозвіл. “Вами ж підписаний” – раптом упізнала дівчина Сергія Ратушняка. Мер ніяк не міг второпати, як на тому дозволі міг з’явитися його підпис, якщо він його не підписував. Попросив той дозвіл показати. У дівочій голові щось “перемикнулося” або “закоротило”, говорячи сленгом електромонтерів. Бо вона раптом забула, що вже впізнала мера, і зажадала від нього посвідчення особи…

Далі – ще цікавіше. На дівчину падає намет, вона падає сама, на неї падає столик. А тоді у цей (лежачий) намет забажав зайти Сергій Ратушняк. А вона (лежача) почала його (стоячого) виштовхувати. А він (стоячий) почав штовхати її (лежачу). Тоді вона (лежача) примудрилася вчепитися в його (стоячого) сорочку…

Якась суцільна чортівня виходить…

Серія друга. Такого собі Віталіка Глаголу взяли на роботу в облтелерадіокомітет на час декретної відпустки однієї з журналісток. А та журналістка вже буквально завтра хоче стати до роботи. Що ж робити? Єдиний вихід – йти “ва-банк”.

Вже пообідньої пори Віталік розшукує ту дівчину (як згодом стало відомо – студентку Наталію Бутримко), щоб вона йому на камеру “нагнала жахів” про інцидент біля хімфаку. Дівчина справно і радісно “жене жахи”, не забуваючи вертіти головою, аби її усміхнене обличчя було видно і “фас”, і “профіль”. При цьому з’ясовуються ще більш жахливі речі. Лікарі, за її словами, діагностували струс мозку, травму шиї і… І замість вкласти в лікарняне ліжко – відпустили її на всі чотири стони.

Серія третя. Заклавши перший камінь у фундамент свого майбутнього працевлаштування, Віталік біжить закладати другий. І не до лікарів біжить, аби з’ясувати – правду чи неправду сказала йому Наталка, а напряму до робочого кабінету Сергія Ратушняка. Його чемно запускають, навіть незважаючи на те, що в кабінеті сидить інша людина, котра прийшла вирішувати робочі питання.

На чемність прийнято відповідати чемністю. Але Віталік навіть не привітався, підтвердженням чому – його ж власний телесюжет.

Далі. У водіїв є Правила дорожнього руху, у міліції – закон про міліцію, у прокурорів – закон про прокуратуру і так далі. Телевізійники – не виняток. Є закон, котрий регламентує і їхню діяльність. Одна з норм цього закону – тележурналіст зобов’язаний представитися і назвати телеканал, який він представляє. Цього теж не було, підтвердженням чому, знову ж таки, – його власний телесюжет

Що ж було далі? Бравий Віталік наближається до столу Сергія Ратушняка і “понтій-пілатовським” тоном кидає йому в обличчя своє запитання. Сергій Ратушняк культурно, детально і конкретно на це запитання відповідає. Відповівши, через 2 хвилини 20 секунд, МЕР СТАВИТЬ КРАПКУ В ОФІЦІЙНОМУ ІНТЕРВ’Ю: “На цьому мій коментар закінчився”. “Справжній” (тобто – професійний) тележурналіст на цьому місці вимикає телекамеру і мікрофон. Будь-яка порядна людина на цьому місці каже: “До побачення”.

Але Віталік показує себе “несправжнім” і непорядним. Він, ніби провокуючи Сергія Ратушняка, закидує йому ще декілька запитань. Той відповідає, після чого каже: “РОЗМОВА З ВАМИ ЗАКІНЧЕНА”. Ратушняк, тричі повторює ці слова, та Віталік вдає, що їх не чує. І з ще більшою завзятістю атакує мера провокаційними запитаннями та репліками. Будь-яке терпіння має свої межі, і державні мужі щодо цього не виняток…

Я не знаю, хто піддасть сумніву, що слово “покидьок” – цілком літературне. Я не думаю, що хоч одна чесна людина, передивившись той відеосюжет, не скаже, що у даному випадку це слово не лайка, а точна ділова характеристика пана Віталіка…

Серія четверта. Віталіка таки звільняють з роботи. Формулювання – таке, як і мало бути: у зв’язку із завершенням терміну трудової угоди. Але Віталік з цим не погоджується і починає видавати себе за “жертву аб…”, вибачайте – за жертву
“утиску свободи слова”. Хоча який до біса “утиск слова”: Віталік навіть не встиг той сюжет змонтувати як слід – відразу ж запустив цей “напівфабрикат” по усім можливим телеканалам.

До слова, за цей факт Віталіка взагалі могли звільнити “по статті”: використовуючи оператора і апаратуру облтелерадіокомітету, він, за трудовою угодою, саме облтелерадіокомітетету і мав віддати цей відеосюжет. А він продав його іншим….

Серія п’ята (ретроспективна). Втім, ігнорування норм журналістської етики у Віталіка в крові. Дехто може пригадати такого собі Ярослава Глаголу. Хто не пригадує, тому нагадуємо. Я.Глагола колись займався лікарською справою. Чи то “вогонь душі” згас, чи то платили мало, але чоловік подався спочатку в політику, а затим – в журналістику. “Прес-медійний вишкіл” проходив під керівництвом іншого “відставника” – Михайла Темнова (щоправда, Я.Глагола полишив медицину за власним бажанням, а М.Темнов службу в СБУ – так би мовити за власним). Успішно пройшовши вишкіл, Я.Глагола кинув і М.Темнова і подався “на власні хліби”. Тим більше, що наближалася “жнивна пора” – чергові вибори. На прес-медійному просторі Закарпаття з’явилася нова газета, здається – називалася “Резонанс”. А може і якось по іншому. Суть не в тому. Суть в тому, що на виборчій кампанії можна добре підзаробити, і Ч.Глагола свого шансу не упустив.

Для розуміння, до чого автор веде, поясню. Всі агітаційні матеріали за своїм призначенням діляться на дві великі групи. Мета матеріалів першої групи – вихваляти ту силу, яка газеті платить. Мета матеріалів другої групи – обливати брудом опонентів тієї сили, яка газеті платить.

Матеріалів першої групи у газеті Ярослава Глаголи не спостерігалося. Та й навіщо – друкувати матеріали другої групи вдвічі вигідніше з економічної точки зору. Бо сьогодні на замовлення “А” можна вилити бруд на голову “Б”, а завтра, на замовлення “Б”, вилити той самий бруд на голову “А”. Інколи так траплялося, що ці процеси навіть у часі не розводили, а просто по сторінках: на третій, приміром, “А” гавкає на “Б”, а на четвертій – “Б” гавкає на “А”.

Нас вчать, що перші і найголовніші навчителі дитини – її батьки. Чому міг навчити пан Ярослав свого нащадка Віталіка? Отож бо. І нема чого дивуватися тому, що з цього Віталіка виросло.

Втім, ще не виросло. Ще тільки росте. Але вже тепер, як бачимо, на шляху до досягнення вимріяної грошової мети Віталік не гребує нічим. І докори совісті, так гадається, його молодий сон не тривожать.

Серія шоста. А Наталія Бутримко таки потрапляє до шпиталю. Щоправда, не в “прискіпливому” Ужгороді, а “довірливому” Львові. Тамтешні лікарі, нібито, погодилися підтвердити їй і струс мозку, і травму шиї, і численні синці, і все, що буде треба (слово “нібито” додано невипадково, бо лікарі ще нічого ОФІЦІЙНО не підтвердили). Саме там, у лікарні, її відвідав кандидат в “батьки нації” (не зовсім, правда, зрозуміло, якої саме нації) Арсеній Яценюк. Ледь продчинилися двері у палату № 7, як Наталія хутко зіскочила з підвіконня і так само хутко скочила у постіль, всім своїм лежачим виглядом виказуючи, як їй нині тяжко від “тілесних ушкоджень”. Та коли до неї в постіль усівся САМ АРСЕНІЙ, то вже було не до лежання. Горда, а від того – радісна й усміхнена, Наталя з любов’ю та відданістю дивилася НОВОМУ МЕСІЇ просто в окуляри, звично не забуваючи вертіти шиєю туди-сюди, аби потрапити до об’єктивів і “фас”, і “профіль”. А я, скільки не дивися на молоде тіло “фронтової” агітаторки, так і не угледів якихось видимих слідів “жорстокого побиття”…

Віктор Копанець,

Центр журналістських досліджень.


На світлині: «Мисливець» на паркомати ізраїльської фірми в Ужгороді отримавши журналістську «ліцензію» Закарпатської облтелерадіокомпанії Віталій Глагола переможно позує на «впольованому» мисливському трофеї демонструючи перехожим власну журналістську крутизну.

admin