Діти, діти… Куди вас подіти…

А десь неподалік причаївся намет. На якому
так і хочеться написати: “Дітям в політиці нема що робити!”

Нема такого дня, щоб хоч раз не пройшовся
по площі Театральній в Ужгороді. І нема такого разу, щоб якась дитина не спробувала
мені тицьнути якусь розмальовану цидулку. “Візьміть брехачку”, –
вмовляють перехожих. Дехто бере – просто так, аби діти відчепилися. Чому так
думаю? Бо вже через кілька кроків бачу, як цими “брехачками” всіяна
вул. Корзо – з одного боку пішохідного мосту та пл. Ш.Петефі – з іншого. Певна
частина “брехачок”, скинута з моста, пливе долі водою. На радість
словакам.

Раз не стерпів, перекинувся кількома
словами з дівчиною:

– Про що “брехачка”?

– Про кандидата в президенти Яценюка.

– А що, вже почалася виборча кампанія?

–…Ну да, почалася…

– А коли ж ті вибори будуть?

– Вже скоро.

– А точніше?

–…Ну, десь зимою?

– А цей Яценюк – він хто?

– Наш кандидат?

– Я розумію, що кандидат, я питаю – що він
такого доброго зробив, щоб за нього голосувати?

– Там все написано…

– Та щось не бачу без окулярів, ти мені
так розкажи…

– Ой, дядьку, відчепіться. Беріть, дома
почитаєте. А не берете, то йдіть собі далі. Мені ще он скільки роздати треба…

Іншим разом завів розмову з хлопцем з
намету біля сцени:

– Дядьку, беріть, почитайте…

– А про що там?

– Що в Україні немає газу.

– Чекай-чекай, а ти вранці чай пив?

– Я каву пив.

– А на чому грів?

– Так на газі.

– Так ти ж кажеш, що газу немає.

– Та ні там про інший газ.

– Про який-такий інший?

– Ой, чого ви до мене причепилися?!

– Я до тебе причепився, чи ти до мене?

– Ой, ідіть собі… Жіночко, візьміть
почитайте, чому газу немає…

Розмови не видумані, їй-бо. А як не вірите
– спробуйте самі завести розмови з кимось з цих ЮДА – Юних Друзів Агітаторів.

А оце вчора, у четвер, чую про якийсь
скандал з ЮДА у наметі біля хімфаку. На одному з “слободних” (чи
“слободяних” – достеменно не знаю, як правильно писати)
інтернет-сайтів знаходжу гнівну публікацію та відеокліп, що її супроводжує.
Включаю, дивлюся…

Спочатку “якась дівчина” мовчки
показує свою шию. “Якась”, бо крім
“я волонтер громадської
організації” – жодних “опізнавальних” даних у відеосюжеті не
наводиться.

Далі ця усміхнена (запам’ятаймо цей
момент!) “якась дівчина” жваво і охоче виливає на камеру водоспад
слів. З яких можна зрозуміти, що зранку вона тут виконувала “свій
обов’язок”. У чому саме полягав цей “обов’язок” – не
конкретизується.

Потім до неї підійшов чоловік, якого вона
спочатку не впізнала, а потім впізнала, що це був мер міста. І той сказав їй,
що цей скверик для людей зроблений, а не для того, щоб вона його загаджувала. А
вона йому СКАЗАЛА, що в неї є відповідний дозвіл.

По-перше, не вірю я в те, що у дівчини був
дозвіл на те, щоб загаджувати скверик. Скільки живу – не бачив, не чув і по
телевізору не бачив, щоб десь колись в якійсь країні видавали дозволи на
загаджування будь-якого клаптика землі.

Але навіть якщо й допустити такий
неймовірний варіант, то чому вона СКАЗАЛА, а не ПОКАЗАЛА той дозвіл, вартий
занесення до Книги Гіннесса? А дуже просто – бо дівчина так і не розібралася –
впізнала вона мера чи не впізнала, а тому зажадала, аби той пред’явив їй
посвідчення, що він справді мер…

Отакої. “При звертанні до громадянина
працівник міліції зобов’язаний назвати своє прізвище, звання та пред’явити на його
вимогу службове посвідчення” – стаття 5 Закону України про міліцію.

Тобто, навіть міліціонер у формі, який має
право перевіряти документи громадян, зобов’язаний спочатку представитися сам і
пред’явити своє посвідчення, а вже потім вимагати це від громадянина. А тут від
мера міста вимагає посвідчення якась “дівчина у цивільному”, та ще й
обурюється, чого він, “сякий-такий”, її не послухав…

Далі взагалі щось не зрозуміле: “Він
штовхнув намет, намет на мене впав, і я впала, і стіл на мене впав, а тоді він
хотів зайти до того намету (лежачого?), а я його його виштовхала (лежачи під
столом?), а він став штовхати мене, а я йому вчепилася в сорочку, а тоді він
знов почав мене штовхати, а тоді я почала підніматися і побачила розбитий
мобільний телефон….” Так треба розуміти, що вони мер та ця дівчина
штовхали один одного, лежачи під впалим на них столом, на котрий, в свою чергу
впав намет… Ви собі можете таке уявити? Отож. Дівчина, мабуть, і сама в таке
не вірить, інакше чого б їй було так весело?

Втім, сюжет же задумувався не як комедія,
а навпаки – як політична трагедія. І наприкінці ролика нам знову показують
частини дівочого тіла, на яких ми самотужки маємо віднайти сліди важких побоїв.
Пам’ятаєте дитячі ігри “Зроби сам”?. А тут нам пропонують –
“Знайди сам”. Я чесно шукав, разів шість передивився. Щось там ніби
“підозріле” видніється. Але від чого – незрозуміло… Може, дівчина
вночі з постілі впала, а може – в тій постілі її хтось подряпав від надлишку
емоцій…

А далі – ще більша хохма. В іншому
відеосюжеті якийсь хлопчак з мікрофоном в руках вламується до кабінета міського
голови, і переконує, що той так побив дівчину аж до струсу мозку, вона ледь не
в реанімації лежить…

Колись давно, у школі, та й в університеті
також, ми теж займалися художньою самодіяльністю. Але, по-перше, сценки у нас
виходили набагато правдивіші, бо нам було ганьба виходити на сцену з
“напівфабрикатами”. А по-друге, ми займалися театральним мистецтвом
для душі, а не за чиїсь брудні гроші…

Але діти сьогодні – вже не ті, що колись.
Чомусь в політику полізли. А навіщо? Мало навкруги справжніх радощів життя?..

Віктор Копанець

admin