65-річчя ромського Голокосту

Ешелон із ромами, що прибув, прямо відправили у газові камери. “Це
свідчення, – розповідає колишній депутат парламенту Чехії Яромир
Горжец, – написане Іштваном Вранчиком – продавцем продовольчих товарів
на залізничній станції в словацькому місті Кошице.

Тоді, 1944 року, Словаччину окупувала фашистська Угорщина. Іштван
Вранчик та Ференц Вадас поклялись один одному, що почергово
записуватимуть кількість товарних вагонів із людьми, що прослідують
через цю станцію з Підкарпатської Русі (так тоді називалося Закарпаття)
та Семиграддя (нині цей район входить до румунського округу
Сату-Маре).”

У ніч на 19 березня 1944 року в Угорщині стався військовий переворот.
На зміну правління Міклоша Хорті, який відмовився виконувати
розпорядження нацистської Німеччини, до влади прийшов Салаші. В
Угорщині настав час “чорних хрестів”. У Відні з 4 по 6 квітня відбулася
нарада угорської жандармерії, німецької поліції, угорських та
словацьких залізничників щодо проведення акції виселення євреїв та
ромів з Угорщини, Словаччини, Чехії в концтабори Польщі та Німеччини.
Керував акцією Адольф Айхман, прибувши спеціально для координації цієї
операції з Будапешта.

На нараді обговорювалися конкретні методи депортації. Зокрема,
зазначалося, що відправка циган, у першу чергу, розпочнеться з
Північної Угорщини та Підкарпатської Русі. Щоденно відправлятиметься по
чотири повні вагони зі залізничних пунктів за маршрутом Мукачево – Чоп
– Кошице – Пряшів – Мижина – Тарнів – Краків – Освенціум.

Як це відбувалось?

На залізничних вокзалах закарпатських міст Ужгорода, Мукачева,
Берегова, Виноградова, Хуста були підігнані великі товарні вагони, у
яких зазвичай перевозили худобу. Неподалік цих станцій влада влаштувала
збірні пункти для євреїв. Роми наразі перебували в своїх таборах,
обнесених колючим дротом, а населенню суворо заборонялося виходити за
його межі. Жандарми і солдати уважно слідкували, щоб євреї та цигани
під час перевезення не змішувалися.

Влада точно вела підрахунок кількості євреїв і ромів для того, щоб
забезпечити необхідну кількість залізничних вагонів. Згідно з їхніми
підрахунками, в Закарпатті тоді проживало близько 100 тисяч євреїв і 60
тисяч ромів. Відчуваючи безкарність своїх діянь, на початку квітня 1944
року озброєні солдати почали зганяти ромів у збірні табори. Людей
гнали, як худобу, били батогами, прикладами автоматів, змушували бігти.
У Мукачеві євреїв та циган із навколишніх сіл зганяли до цегляного
заводу. Наказавши залишити свої речі, солдати знімали верхній одяг.
Жандарми проходили поміж куп одягу, рвали його, переглядаючи, чи не
зашили в ньому чогось цінне.

“По-діловому” поводилися солдати й жандарми, коли зганяли ромів у
вагони. Була доведена норма: в одному вагоні – 90 осіб! У вагоні
знаходилося відро з водою та відро для потреб. Закривали вагони на
замки й залишали їх цілодобово, очікуючи черги для відправки. Немічні
люди, не витримуючи духоти у вагонах, помирали у місті Чопі, на
зупинках, де переформовувалися состави. Жандарми витягали трупи,
пристрілювали хворих. Із Кошице состав потяга передавався під опіку вже
німецького супроводу. Живих перераховували, про кількість повідомляли
німецькому командуванню. А ті, в свою чергу, – в концтабір Освенціум.
Щоденно туди прибувало близько 12 тисяч чоловік з усієї Європи. З
Кошице залізничні состави прибували до місця призначення через
три-чотири дні.

Скільки ж було вивезено жертв?

Іштван Вранчик у своєму свідченні записав, що через Кошице пройшло 137
вагонів із євреями і ромами – а це близько 400 тисяч осіб з
Підкарпатської Русі та Семиграддя. З Освенціума повернулись додому
буквально одиниці, не більше п’яти відсотків, які були відправлені
потягами. Точну цифру вказати неможливо, оскільки не підраховано тих,
хто перебував у таборах примусової праці, а туди вивозили людей ще з
1942 року.

У ромів багато спільного з євреями – обидва народи жорстоко нищили. В
середньовіччя ромів убивали навіть за те, що циганське ім’я носили. За
мову, за національний одяг.

Найбільше тоді “прославилася” англійська королева “кривава” Мері. Та
“вершиною” нищення ромів усе ж був фашизм. Проте расистську теорію
стосовно ромів розробили ще до фашизму. 1868 року в Нідерландах
з’являється робота Ричарда Лієбіча щодо ромів із певними
рекомендаціями, де вражає фраза: “Вони не здатні добре жити.” Зг
одом на
основі цього “наукового відкриття” й була розвинута расистська теорія,
яку використовуватимуть проти ромів у нацистській Німеччині.

Під час Голокосту (ромською “Параїмос”) нацистами було знищено від
півмільйона до мільйона ромів. Але якщо євреї, як жертви Голокосту,
домоглись, аби Німеччина та Австрія за пережиті страхіття виплатили їм
компенсацію, то серед ромів таких – тільки одиниці. Адже жертвам
параїмосу потрібно заповнювати анкети англійською, збирати різні
довідки, які не видають архіви, тощо. Потім через Інтернет відсилати на
адреси всесвітніх фондів. Та звідкіля у ромів Інтернет, фахівці
англійської? А відтак, доведеться ромам в Україні залишитись обдуреними.

Як розповів журналістам “НЕДІЛІ” голова Закарпатського ромського
культурно-просвітнього товариства “Романі яг” Аладар Адам, у краї
активістами ромського товариства записано близько півтисячі гірких
свідчень закарпатських ромів, які в роки війни перебували в німецьких
концтаборах. А живих у кожному районі, області нашої держави залишилось
не так багато.

Зі слів Аладара Адама, керівництво “Романі яг” із проханням розшукати
документи, списки ромів, яких насильно нацистами було вивезено під час
війни на примусові роботи в концтабори, зверталося до Президента
України, прем’єр-міністра, Верховної Ради, високих посадових осіб
Німеччини, Словаччини, Угорщини, Чехії та інших країн. Однак після
того, як наша країна здобула незалежність, її архіви були вивезені в
Росію. Проте на їхні звернення відкрити сховища жертв ромського
Голокосту їм, м’яко кажучи, відмовили. За різними даними, під час
Голокосту німецькими фашистами в світі було знищено від 500 тисяч до
одного мільйона ромів.

Чому роми не визнані жертвами Голокосту?

“У засобах масової інформації неодноразово повідомлялось про допомогу,
яку отримають роми – жертви Голокосту, – розповідав нам, ще будучи
живим, відомий ромський поет Міха Козимиренко. – Нібито аж по тисячу
доларів! Роми активно заповнювали анкети з безліч питань, складали
довжелезні списки. А чи отримали вони так розрекламовану допомогу? Лише
в окремих областях, де зуміли отримати довідки з місцевих архівів.
Проте не всю, і не по тисячу доларів, як обіцяли, а тільки 400. Хто
скаже, коли буде виплачена решта коштів? А тим часом роми – жертви
Голокосту вмирають.”

Між тим поет знав, що казав. Під час війни німці знищили 37 осіб його
родини! Чому ромам-жертвам Голокосту не так просто отримати компенсації
за пережиті страхіття в німецьких концтаборах? Приміром, ужгородець
Юрій Фенеш приніс у держустанови відповідні документи, що він перебував
у концтаборі. Проте жодна з міжнародних організацій їх не визнала!
Тільки через те, що англійські війська, визволивши його, видали йому
довідку про те, що Юрій Фенеш буцімто працював на німців добровільно?!
“Про яку добровільну працю може бути мова, – почав було заперечувати
колишній остарбайтер, – якщо за каторжної праці я важив усього 47
кілограмів! Оце так “добровільно”!”

І такі відповіді роми отримували не тільки в Закарпатті, а й у всіх
куточках України. Тим часом Угорщина вибачилась перед колишнім ромським
остарбайтером і виплатила йому всю компенсацію. До речі, жодного
меморіального центру жертвам ромського Голокосту, ба навіть пам’ятника
в Україні немає. Хоча такі меморіальні центри вже давно споруджено в
США, Німеччині, Чехії і навіть у далекій Австралії.

Іще. У Бабинім Яру серед розстріляних євреїв і українців було чимало
циганів. Але на офіційному рівні про це чомусь ніхто не згадує. “Лиш
кров і зойк у Бабинім Яру! Тут тисячі могил знедоленими і гнаним, нема
гранітних брил розстріляним циганам,” – тужив поет Міха Козиміренко.

Філіп Жирош, Іван Жирош, “НЕДІЛЯ”

admin