Поштарі з великої дороги

Ніщо у світі не вічне, Соловейко також.
Його самого не стало, проте розбійники- послідовники зосталися. Вони також
сиділи при дорогах, але такої свистячої сили, як в Соловейка, вже не мали. Тому
тупо лупасили чимчикуючих по головах каменюками чи дрючками і так само забирали
лантухи та “наводили лад” у кишенях. Але солідна здобич на маленьких
дорогах траплялася рідко, тому розбійники більше полюбляли промишляти на
дорогах великих. Так їх згодом і прозвали – розбійники з великої дороги.

У нинішні часи при великих дорогах в
основному стоять генделики та готелі-мотелі. Теж “наводять лад” у
кишенях проїжджаючих, але вже в інший, більш цивілізований і не такий болючий спосіб.

Але ми не про це. Ми про те, що стоїть при
дорогах, провулках і площах славного міста Ужгород – про нібито газетні кіоски,
навколо яких останнім часом почали розгорятися неабиякі пристрасті.

Чому автор вжив слово “нібито”?
От про це і мова.

Так, деякі кіоски в Ужгороді вже
демонтовано. Причина банальна – намагання їхніх приватних власників-підприємців
обдурити міську владу: отримавши дозвіл на облаштування кіосків з продажу
періодичних видань, вони обладнали “точки” з продажу різноманітної
тютюнової та супутньої до неї продукції, приткнувши до цього з десяток газет –
“для блізіру”… Прийшов час восторжествування законності, і це треба
тільки вітати.

Друга частина кіосків – ті, що належать
“Укрпошті”. Минулого тижня на сайті Reporter з’явилася так названа
колективна скарга
працівників кіосків Ужгородського поштамту
. Ледь на неї не
“повівся”. Але…

Театр, як відомо,
починається з вішака. Згадана “колективна скарга” починається з
фотографії, яка має проілюструвати читачу, які гарні у нас газетні кіоски і які
чемні та сумлінні кіоскери в них працюють. Довго і тупо у це фото вдивлявся, і
ніяк не міг второпати, який же з ужгородських кіосків отримує на продаж газету “Чувашия”…
http://www.ua-reporter.com/novosti/58062

У тій державі, де в
кіосках продають російські газети, кажуть “Единожды солгавши, кто ж тебе
поверит”. В нашій державі у таких випадках говорять “Маленька
неправда породжує велику брехню”. Читати, що там
Reporter пише далі, чомусь відразу розхотілося. Про всяк випадок глянув, хто ж
під скаргою підписався. Підписалися 10 подвійних дужок.

Подумав: добре, що не
наступив…

Та повернемося до
кіосків. Вище ми згадували про “нібито газетні”, котрі насправді
торгують тютюновою отрутою. А що кіоски “Укрпошти”? Вони теж
потихеньку перетворюються на “нібито газетні”, і кожен у цьому може
пересвідчитися на власні очі. Газети засунуті десь у глиб торгового приміщення,
на першому плані – пиво, мінеральна вода, печиво, вафлі тощо. В одному з них у
суботу купував “Факти” і був просто шокований, коли жінка
запропонувала: “Не маю 40 копійок з двох гривень, візьміть дві коробки
сірників”. І справа навіть не в тому, що кіоскер не мала розмінних монет.
І не в тому, що вона не мала права мені нав’язувати той товар, який я не прошу.
У таку спеку в розжарених металевих кіосках разом з легкозаймистими газетами та
журналами лежать сірники!!! Це ж додуматися треба пану поштовому директору Ростову,
без прямої вказівки котрого ніхто б не завіз до кіосків ані одного
сірника, ані єдної запальнички.

До речі. Сірники разом
з газетами – загроза пряма. А пиво, печиво, вафлі та інші харчові продукти? Теж
загроза, тільки відкладена у часі. Пиво на сонці скисає,
будь-які харчові
продукти – спочатку втрачають якість, а потім і їстивність. Крім цього, як
ужгородці вже переконалися на прикладі базару по вул. Фединця, по-під кіосками
полюбляють влаштовувати “сімейні гніздечка” щурі та пацюки. А
працівники санепідемстанції та управління із захисту прав споживачів, так треба
розуміти, газети або не читають, або купують їх виключно у приватних
розповсюджувачів. Тому всього цього не бачать

До речі, а коли то
печиво чи вафлі геть спсуються, їх що – викинуть? Хотілося б так думати, та
гризе червак сумніву. Не так давно бачив у наших ОДАшних-приОДАшних ЗМІ
інформацію: місцева “Укрпошта” спеціальними машинами буде виїжджати з
пропозиціями послуг аж у найвіддаленіші хутори. Молодець, пан директор Ростов,
не те що поодинокі кроки назустріч селянам робить – цілі маршрути прокладує.
Тоді зразу подумалося: ото приїхала машина в село, і дідові відразу захотілося
за 5 грн написати листа куму у сусідній хутір, або не знати за яку суму відбити
телеграму сину, котрий в Португалії на заробітках, і повідомити, що на огороді
огірки зійшли. Нема в селян таких грошей, щоб за нинішніх поштових тарифів
листи писати і Playboy купувати. А от ті ж сірники, борошно, макарони, гречку –
вони б купили, аби в село не їхати. Та й печива чи цукерок взяли б, щоб онуків
порадувати. Хто ж його знає, що воно до того у кіоску два-три тижні вдень на
сонці пеклося, а вночі – щурами “куштувалося”.

Онуки попервах і
справді порадіють. А що може бути потім? Най ся не приказує…

Крім усього іншого,
“Укрпошта” – це ДЕРЖАВНЕ підприємство з надання поштових, а не
торговельно-посередницьких послуг. І невже це питання досі не зацікавило жодну
ДЕРЖАВНУ контрольно-наглядову службу?

І ще один момент. Інший
інтернет-сайт, з
посиланням на головного редактора однієїї з обласних газет, стверджує, що
“без мережі збуту “Укрпошти” в Ужгороді майже всім газетам буде
важко вижити.
.. 60% обласної преси
реалізує “Укрпошта”.
Дзуськи! Деякі обласні газети вже відмовилися від продажу своїх газет
через кіоски “Укрпошти”, деякі – вже недалекі від такого рішення.
Причина – надмірні апетити підприємства пана Ростова. 30% від вартості газети
пошта забирає собі автоматично – як комісійні. Доплюсуйте ще “транспортні
витрати”, і вийде, що газета продається, скажімо, за півтори гривні, а
редакція з того отримує заледве 90 копійок. Тому якщо “Укрпошта” нині
реалізує відсотків 15-20 обласної преси, то вже добре… Отже не така вже й
велика потреба редакцій у цих “укропоштових” кіосках, приватних
розповсюджувачів в Ужгороді вистачає…

Ось ми і підходимо до головного. Все
виглядає так, що місцева дирекція “Укрпошти” хоче, як то кажуть,
“і рибку з’їсти, і…” Свого часу понаставляла в Ужгороді кіосків, де
хотіла і скільки треба. Інтреси міської громади? – начхати, у поштарів свої
інтереси. Якась копійчина до місцевого бюджету за зайняття торговельно-посередницькою
діяльністю? – плювати, своя гривня до тіла ближче. Контрольно-наглядові органи?
– “наше вам з кісточкою”, якщо “Мукачево дає добро”…

Останнє. Я глибокою повагою і шаною
ставлюся до простих трудівників “Укрпошти” експедиційників, листонош,
кіоскерів тощо. Вони цілком заслуговують і на тепле слово, і на кращу зарплату.
Але їм кращої не дають – велике поштове цабе нізащо не поділиться з малим
роботягою. Саме про таких цабе автор і говорить – “Поштарі з великої
дороги”.

Віктор Копанець

Центр
журналістських досліджень

admin