У 2004 році реформа, з великими обмовками і в
запалі боротьби за посаду Президента між Віктором Януковичем і Віктором
Ющенком, усе ж таки була прийнята. Втім, це конституційне перетворення, не
доведене за різними, в більшості своїй, політичними причинами, до кінця, було
практично одразу жорстко розкритиковано. І тут же знайшлися охочі в черговий
раз перекроїти Основний Закон. Дискусія навколо того, якою ж бути українській
Конституції, і за ким, згідно цьому зведенню законів, повинна бути закріплена
верховна влада в країні – Президентом, прем’єр-міністром чи парламентом, ведуться
і понині. І саме той факт, що Основний Закон став, по суті, розмінною монетою в
боротьбі за владу між політичними кланами, не дає народу України усвідомити,
наскільки основоположним і історично важливим є цей документ у житті кожного з
нас.
Адже саме від стабільності Конституції
залежить, наскільки незмінно і послідовно розвиватиметься країна, цивільне
суспільство. У цьому контексті автор не дарма привів приклад Сполучених Штатів.
За три століття існування Основного Закону в нього було запропоновано внести
близько 10 тисяч (!) змін. Але реально в Конституцію США було прийнято не
більше 30 поправок. Така стабільність Основного Закону послужила чудовим
базисом для формування в Сполучених Штатах цивільного суспільства, що знає і
дотримує ці закони, що зробило країну зразком правової держави. Основою для
створення прогресивного цивільного суспільства стала прийнята в 1946 році і
Конституція Японії, яка з тих пір жодного разу не зазнала змін. Важко не
погодитися з твердженням, що стабільна Конституція – це «головна умова і
головна гарантія спадкоємності і передбаченості політичної реальності. А
значить – спадкоємності і передбаченості реальності економічної, соціальної,
моральної».
Тим часом у нашій країні стабільністю відносно
Основного Закону, як, словом, і його виконань, і не пахне. Більш того, ідея
реформування Конституції України в останні два роки лише зміцнилася в головах
наших політиків. Підтвердження тому – цілих п’ять відомих на сьогоднішній день
проектів конституційних змін, запропонованих Президентом, Блоком Юлії
Тимошенко, Партією регіонів, сумісний – від БЮТ і ПР, і розробка Анатолія
Гриценка.
Втім, особливо в справі модернізації Основного
Закону «досяг» успіху Віктор Ющенко, який за неповні три роки вмудрився
дискредитувати Конституцію так, як це не вдавалося його попередникам. Нинішній
гарант замість того, щоб дотримуватися Основного закону і стежити за його
беззаперечним виконанням з боку не тільки політиків, але і громадян України,
користувався Конституцією як знаряддям у боротьбі за владу, а Конституційний
суд перетворив на орган, що штампує вигідні Главі держави рішення. За
прикладами далеко ходити не треба – достатньо пригадати як вправно Ющенко
використовував положення Основного Закону для того, щоб розігнати Верховну Раду
5-го скликання і оголосити позачергові парламентські вибори. Ну а в
реформаторському ключі йому і зовсім немає рівних – особливо, якщо пригадати, з
яким завзяттям Президент створював Національну конституційну раду за участю
представників не тільки всіх політичних сил, але і представників місцевих
органів влади, НАНУ і правозахисних організацій. І те, яким фіаско ця ідея
обернулася зрештою. Причина ж провалу роботи створеного під патронатом Глави
держави органу банальна – згадані представники політичних партій і інші експерти
просто не захотіли втілювати в конкретний конституційний законопроект
пропозиції Президента, що стосуються зміцнення його владних повноважень і
вірогідного продовження його президентського терміну. Відомо, що Віктор Ющенко
шукав підтримки свого проекту Конституції у двох найбільших політичних сил –
Партії регіонів і БЮТ, але у результаті не дістав схвалення своїх ініціатив ні
у тих, ні в інших. Після такої невдачі гарант на якийсь час перервав свої
конституційні дослідження. Відновив же він їх лише тоді, коли в українському
політичному середовищі серйозно заговорили про можливість появи проекту змін до
Основного Закону в авторстві Партії регіонів і БЮТ. Президент на таку новину
відреагував миттєво. Не пройшло і дня, як на офіційному сайті Глави держави
з’явилося повідомлення про те, що президентський проект конституційни
х поправок
готовий, і, більш того, направлений у Венеціанську комісію. Звичайно, в даному
проекті Віктор Ющенко не міг обійти увагою тему зміцнення президентської влади,
прикривши її більш резонансною пропозицією про введення в Україні двопалатного
парламенту. Сам факт того, наскільки швидко Віктор Андрійович відіслав свої
конституційні позначки у Венеціанську комісію свідчить – Президент хотів,
насамперед, отримати підтримку у Заходу (де, як відомо, в більшості країн діє
якраз двопалатний парламент), з тим, щоб після отримання позитивних оцінок
цього документа апелювати цим фактом до опонентів, що не підтримують таких
змін. І навіть те, що висновки Венеціанської комісії зараз трактуються Секретаріатом
Президента і Партією регіонів абсолютно по-різному, говорить про те, наскільки
запекло ведеться боротьба за право змінювати Основний Закон перед черговими
виборами глави держави.
Тим часом, не можна сказати, що, на відміну
від Президента, вищеназвані політичні сили явили світу стерпні проекти
конституційних змін. Узяти, наприклад, проект, про який ось уже другий рік
говорять спікери Партії регіонів. До речі, офіційно цей документ, на відміну
від президентського, так і не був представлений. Регіонали, як тільки їх
притискають до стінки і вимагають пред’явити власні напрацювання конституційних
поправок, запевняють, що проект змін уже є, але не відданий на суд
громадськості через постійну роботу над його удосконаленням. З одного боку це
похвально – навіщо презентувати українцям недосконалий документ і виставляти
себе на сміховиську? З іншого – викликає підозри не тільки про саме існування
таких поправок, але і тому, що регіонали схильні коректувати свої напрацювання
згідно існуючій політичній кон’юнктурі. Непрямим підтвердженням подібних
припущень може служити факт розробки поправок до Основного Закону як самими
регіоналами, так і в парі з представниками БЮТ. А якщо пригадати, що півтора
роки тому ПР, єдина, до речі, з парламентських партій, погодилася працювати в
створеній Президентом Національній конституційній раді, то можна припускати, що
регіонали шукали точки зіткнення в конституційній площині і з Віктором Ющенком.
Не відрізняється витонченістю і конституційна
модернізація від БЮТ. Так, у союзі з Партією регіонів, Блок Юлії Тимошенко,
якщо вірити словам Президента Віктора Ющенка, основною умовою висуває зміцнення
прем’єрської влади (і консервації на цій посаді Юлії Тимошенко), а також
декларує право парламенту обирати Президента в стінах Верховної Ради (реверанс
від БЮТ регіоналам). Такі поправки напевно були б прийняті, якби союз БЮТ і ПР
відбувся, і в парламенті з’явилася нова коаліція. Але процес створення нової
більшості провалився, і БЮТ був вимушений відректися від проведення через парламент
озвучених вище конституційних ініціатив. Більш того: незабаром після
ПРіБЮТівського фіаско Юлія Тимошенко привселюдно присягалася, що і не
подумувала про закріплення за собою посади прем’єр-міністра і вибори глави
держави в стінах парламенту.
Словом, за всю історію існування Конституції
незалежної України політики тільки тим і займалися, що прагнули підігнати її
положення під себе. Сумно, але кульмінація подібних конституційних перетворень
припала на 2009 рік. Різноманіття проектів змін до Основного Закону, а також
переконаність політиків у тому, що ці проекти необхідно приймати до
президентських виборів, свідчить про те, що автори і прихильники подібних
реформ не переслідують головної мети – встановлення стабільної системи
державного управління, на основі якої в Україні могло б еволюціонувати
по-справжньому незалежне і розвинене в моральному, соціальному і економічному
сенсі цивільне суспільство.
