На Закарпатті гуцули гордяться своїм центром Європи

Село Ділове розташовано в Раховськом районі Закарпаття. Цікаво, що до україно-румунської межі звідси всього якихось 50 метрів. На протилежному березі річки Тиси, межею, що фактично є, розташовано вже румунське село Вішивська Долина Сигетського округу. Тому тут нерідко можна спостерігати, як жителі двох сусідніх країн перекликаються через річку. Були також випадки, коли румуни ввечері пробиралися в Закарпатті, щоб купити тут дешевих, в порівнянні з Євросоюзом, продуктів.
До війни Ділове називалося Трібушанамі. Місцева легенда свідчить, ніби колись в цьому гірському селі жили три брати по прізвищу Бушан. Ось і стали місцеві жителі говорити: «Село, де живуть три Бушана». Пізніше, в радянські часи, було вирішено перейменувати селище в Ділове. І не випадково.
– Тут працювали найбільші в Європі виробництва. Наприклад, в ХІХ столітті в скелях гори Довгарунь здобували залізняк, – розповідає голова сільської ради Лариса Романюк. – Старі штольні збереглися тут донині. У 1861-му Калман Каган, житель румунського містечка Сигет, єврей за національністю, побудував в селі ще і склодувний завод. Приблизно в той же час до нас приїхали поляки, чехи, німці, словаки, італійці. Вони прокладали для Австро-Угорщини залізничну вітку в горах.
Цікаво, що до цих пір в селі є люди з прізвищами Корадіні, Манфреді, Монтеглоні, Бізі – нащадки тих самих італійських інженерів, які працювали в тутешніх місцях багато десятиліть тому. Та що там говорити, адже згідно перепису населення 1935 року в Трібушанах проживали 1000 українців, майже 300 євреїв, 200 угорців, 60 чехів і 70 осіб інших національностей. До цих пір в селі є чотири церкви, а ще – унікальна пекарня.
Незабаром ті ж інженери прорахували, що саме десь тут, в Карпатських горах, повинен знаходитися центр Старого Світла. Це підтвердили у Віденській королівській академії наук. Після проведення точніших розрахунків на геодезичних приладах в 1887 році учені запропонували встановити тут дороговказ. До речі, до цих пір в архівах столиці Австрії збереглися документи, підтверджуючі це подія століття.
У 1977 році поряд з австро-угорським знаком з’явився обеліск з неіржавіючої сталі. У 1992-му це місце перейшло в управління Карпатського біосферного заповідника.
У радянські часи в урочищі Сауляк відкрили ще і мармуровий кар’єр. Облицювальними плитами з тутешніх місць прикрашали київський метрополітен. Крихтою посипали Чорнобильську АЕС, коли в 1986 році там відбулася аварія, адже відомо, що мармур добре поглинає радіонукліди.
– Тепер черга дійшла і до золота, – з гордістю говорить Лариса Романюк. – Ще в середині минулого століття в урочищі Сауляк, що знаходиться поблизу нашого села, російський геолог Гліномедов розвідав родовище цінного металу. І лише зараз до нього дісталися інвестори з Великобританії і Австралії. За їх розрахунками, це найкрупніше родовище золота в Україні.
Тут починаються пішохідний і автомобільний туристичні маршрути на гору Піп-Іван. Але перед сходженням потрібно реєструватися на прикордонній заставі, тому що за горою – вже румунська територія.
До речі, в 90-х норвезькі картографи відкрили новий географічний центр Європи – недалеко від столиці Литви Вільнюса. Саме там пізніше був встановлений відповідний знак. Але місцевому населенню все одно, існують або не існують «десь там, за горами» інші центри. Гуцули гордяться тільки своїм, відвічним, центром Європи.

admin