Андрій Любка. Курок

2

Остання есемеска, котру я отримав від Назара: “Стрий позаду. Ужгород
– за розкладом – о 21.02″. Він приїхав до Ужгорода львівською
електричкою у середу, 20 травня.

Потягів насправді значно більше, ніж нам здається. Є поїзди, котрими
їдеш засмучений, а є ті, у котрих нічого не відчуваєш і відразу
засинаєш від втоми. Є й такі, котрі одного разу привозять тебе до міста
і в тому місті ти оселяєшся назавжди, а є й інші, котрі везуть тебе з
однієї рідної тобі землі до нової, котра ще лише має стати для тебе
рідною. Існують потяги, в яких їдеш сам, у деяких їздиш великими
компаніями^ в одних тобі зимно, а в інших – аж зашкалює від спеки. В
одних поїздах ти їздиш через необхідність або через потребу, а в інші
сідаєш з відчуттям щасливого очікування чогось нового, на яке ти чекав
давно. Деякі потяги нічні, як привиди. Цілком імовірно, що десь є
потяг, в якому твій батько вперше їхав до твоєї мами. Можливо, саме
зараз, у цю мить котримось потягом до тебе хтось їде. А є поїзди, котрі
привозять тебе востаннє, в останнє твоє місце чи місто, в останнє твоє
існування.

На пероні нас були п’ятеро. Коли електричка прибула, ми гучно відкоркували шампанське. До Ужгорода приїхав Назар Гончар.

3

Одразу ж на вокзалі всіма вирішено не їхати спочатку до хати, а
зараз же прямувати на перегляд футболу. В той вечір донецький “Шахтар”
грав із німецьким “Вердером”.

Розташувавшись за пивом в одному з ужгородських ресторанів, ми
намагалися один до одного докрикуватися: шум стояв неймовірний,
звідусіль кричалося і співалося. Періодично виходили курити і вже тоді
розповідали якісь небилиці чи анекдоти^ одного разу навіть помінялися
сигаретами: Назар свої робив сам – з голандського тютюну і спеціального
паперу, я ж курив прості й буденні, котрі можна купити на кожному кроці.

Під час другого тайму Назар здивував мене питанням: “А хто грає?”.
Виявляється, футболом він не цікавився зовсім, а просто захотілося
побачити як футбольна феєрія відбувається в Ужгороді. Коли в матчі
забивали гол, писав синові есемеску.

Але футбольний фан проявився у ньому в кінці поєдинку. Ми саме стояли
осторонь від усіх, біля вікна, й говорили про щось своє, коли прозвучав
фінальний свисток. І одразу ж все це навколишнє кодло почало кричати й
стрибати, і в один момент я побачив, що і Назар вже застрибнув на якусь
лавицю і нестримно кричить, цокаючись своїм пивом із незнайомими, але
такими веселими, людьми. Всюди стрибалося і від цього рябіло в очах.

“я мерехчу

ти – мерехтиш

світ – мерехтливе мереживо”

Цей Назарів шляґер актуальний завжди.

Втомлені ми прийшли до хати і повкладалися спати.

4

У той чорний четвер прокинулися о восьмій ранку. Поїли холодного
борщу, котрим нас нагодував Сашко Гаврош. Я побіг до університету
залагоджувати останні справи перед початком творчої зустрічі з Поетом.
Назара забрав письменник Михайло Рошко і повіз автом на каву, а потім –
одразу – до університету.

Залишалося ще десять хвилин до десятої, коли вони приїхали в
університет, тож ми з Назаром пішли курити в “Кабінет міністрів”.
“Кабінетом міністрів” називається чоловічий туалет філологічного
факультету Ужгородського національного університету – мовляв, на цьому
факультеті так мало хлопців, що всі вони ходять поважні, як міністри.

Прозвучав дзвоник на другу пару і ми увійшли в аудиторію. На зустріч з
Назаром зібрався четвертий курс філфаку: через рік, на п’ятому курсі,
вони вивчатимуть Назарову і взагалі “Лугосадівську” творчість в
екзаменаційному курсі сучасної української літератури. Назар Гончар
привітався і розказав студенткам про те, що востаннє тут, в Ужгороді,
був двадцять чотири роки тому разом зі своїми побратимами Іваном
Лучуком і Романом Садловським.

Та аудиторія – на сонячній стороні, парило неймовірно, в той день термометр показував понад тридцять градусів.

5

З нами до аудиторії прийшли закарпатські поети Сергій Федака і Лесь
Белей, вони сиділи на перших партах. Ми з Назаром сіли попереду і після
мого короткого вступу він почав читати вірші. Читав коротко, більше
відволікаючись на передмови до віршів і автокоментарі. Це читання
видалося дуже веселим, Назар читав веселі вірші, сам з них кепкуючи, я
ж на правах модератора жартував із його розтягнених до неможливості
автопередмов: ми багато сміялися, було добре і файно.

В якийсь момент мені прийшла есемеска – писала знайома дівчина з цього
курсу.
Дослівно вона написала таке: “Зроби щось з ним”. Кажучи чесно, я
не цілком розумів що саме і з ким я маю вчинити, тому так і відписав:
“З ким?”. Отримав відповідь: “З поетом”. У той час в аудиторії сиділо
троє поетів: Сергій Федака, Лесь Белей і автор цих рядків, а один поет
– Назар Гончар – стояв і читав вірші, тож своїй знайомій я змушений був
відписати знову питанням: “З яким?”. За лічені секунди прийшла її
відповідь: “З Гончаром”.

І тут я потрапив в інтелектуальну пастку. Я давно знав, що ніяк не можу
собі дати раду з цими четвертокурсницями, нічого з ними не виходить і
вже, вочевидь, не вийде, але ці її питання завели мене у глухий кут. Я
сидів біля Назара на стільці, п’ючи мінеральну воду, і жодним можливим
чином не міг допетрати: що ж саме я маю зробити? І, власне, чому я маю
щось з ним робити, хіба щось не так? Відписав їй: “Чому?”. І отримав
відповідь: “Бо мені смішно”.

О Боже, і тут я зрозумів, що ми сидимо в університеті обласного центру
найзахіднішої області нашої безмежної країни, сидимо на найвищій точці
цього міста – на так званому БАМі, невеличкій горі біля словацького
кордону, сидимо на філологічному факультеті, перед нами сидить
четвертий курс, той самий, з яким я собі ніяк не можу дати ради,
періодично закохуючись у якусь його представницю і завжди
безрезультатно, що за вікном тридцять градусів тепла, а всередині – ще
на п’ять більше, що все це неймовірно гарно, що нам направду все
вдалося, і що ця зустріч чудова, і саме в цей момент, коли я все це
враз розумію, починаю сміятися. І починають сміятися всі.

Аякже, це четвертий курс, з ними їхня викладачка, до них прийшов класик
української поезії і читає їм вірші, і їм смішно, але вони не можуть
сміятися, бо це університет, бо поезія – загалом серйозна штука, і тут
сидить їхня викладачка, і в наступному році про творчість цього поета
вони розповідатимуть на іспиті, і взагалі цей класик просто вийшов до
них з портрета у книжці, і їм через все це страшно. І їм смішно.

А я відписую їй: “Смійся, так і було задумано”.

Вірмо у те, що в Усьому є свій задум і замисел, і будьмо покірні йому.

6

Свій півторагодинний виступ Назар завершує фірмовими “звуками” у віршах, дівчата фотографують його на телефони.

Все вдалося, всі у чудовому настрої. Ми виходимо з аудиторії, на якусь
хвильку заходимо до “Кабінету міністрів”, куримо і сміємося.

Вирішуємо йти обідати і пішки спускаємося з університету до ресторану.
Назарові й мені хочеться пельменів, ми їх замовляємо, але є лише три
порції, тому ділимо їх між собою. Замовляємо для Назара ще місцеві
страви – човлент і бограч, йому смакує. Крім мене й Назара, з нами Лесь
Белей і Сергій Федака.

Нам весело й добре, ми кепкуємо з філфаківських дівчаток з їхніми
телефонами, Назар на наше замовлення ще раз видобуває з себе “фірмові”
звуки. Так триває приблизно годину, Лесикові треба йти здавати дипломну
роботу і він нас покидає. Мені треба йти на телебачення й писати
сценарій до прямого ефіру, в якому я незабаром маю брати в Назара
інтерв’ю.

Але Назар пропонує йти до води: як уже казано, спека стоїть неймовірна,
хочеться прохолоди. Ця ідея всім настільки подобається, що ми одразу ж
не просто йдемо, а беремо таксівку й вирушаємо.

Для Назара Гончара ця дорога – остання.

7

Їхали ми недовго – туди пішки йти хвилин з двадцять. Але в машині
зав’язалася розмова чи, властиво, продовжилася: про риму як випадкову
чи передбачену й бажану сутність. Усі погодилися, що однією з
найкращих, найболючіших рим є надзвичайно проста, але в той же час
містка рима: “рядок – курок”.

Такий собі причинно-наслідковий зв’язок.

Саме так.

“Рядок – курок”.

8

Озеро, котре називають “ужгородським кар’єром” – досить велика
водойма, утворена штучним способом: легенда каже, що колись тут був
промисловий кар’єр, де видобували камінь, але одного разу докопалися
так глибоко, що пішла вода, котра й утворила цю водойму всього за
кілька хвилин. Кар’єр має кам’янистий високий берег і всього декілька
пологих спусків.

Ми підійшли до озера, роздягнулися і, не гаючи часу, зайшли до води.
Людей навколо було багато, чоловік п’ятдесят, переважно молодь. Описати
температуру води словами – марна справа, можна назвати її “літньою”,
або сказати, що зайшовши до неї жодного холоду чи – але це вже зовсім
образно – мурах шкірою ми не відчули. Ми з Сергієм Федакою одразу
поплили, у Назара було інше бажання – охолодитися, тож він кілька разів
присів у воді, раз-дру
гий пірнув і залишався на відстані приблизно
двох-трьох метрів від берега, де глибина води сягала йому грудей.

Ми з Сергієм плавали приблизно три-п’ять хвилин. Я оглянувся і хотів
очима знайти Назара, але його ніде не було: ні на березі, ні у воді. І
аж раптом я розгледів “їжачок” – щось темнувате напівкруглої форми
приблизно на півтора сантиметра піднімалося над рівнем води, а навколо
плавала невелика кількість піни жовтуватого кольору. Я підплив і
побачив, що “їжачок” – це маківка Назара, тіло якого лежить на поверхні
води обличчям донизу.

Я підняв його голову і почав волати про допомогу, але жоден козел не стрибнув до води і не підплив до нас.

І та мить, коли я однією рукою взяв Назара під руку, а іншою піднімав
йому голову, допомагаючи собі пливти лише ногами, і ми вже разом пішли
на дно, та мить, коли все навколо очей стає ніжно-зеленим, та мить,
коли ковтаєш таку солодку й невагому, здається, воду, та мить – так,
ота безжальна, безкінечна мить, та безвихідна, невмолима, безпомічна
мить, та всепоглинаюча темна вічність – десь в іншому вимірі, чи просто
десь, але мені здається, що та мить триває – досі.

9

Перекидування через коліно, масаж серця, штучне дихання. Потім
скелястим берегом Назара витягувало п’ятнадцять чоловік – піднімаючи по
сантиметру, передаючи з рук в руки. Розтин показав, що в легенях немає
води, натомість виявив хворе, навіки зупинене серце. Серцевий напад –
це коли серце падає у безодню. Або в небеса.

Той, хто натискає курок, чи Той, Хто Натискає Курок, або
той-хто-натискає-курок – знає, для чого він так зробив. Він знає, для
чого нам даровані народження, Життя, Любов, Поезія. І Смерть.

Смерть як остання інтимність.

Андрій Любка

admin