Не хлібом єдиним…

Взагалі
про ракошинський Святопокровський чоловічий монастир лунає багато
позитивних відгуків. Кореспонденти «РІО», у свою чергу, також відвідали
монастир й дізналися багато цікавого. Виявляється, монахи і моляться, і
виконують послухання — трудяться в полі, в саду^ виконують ремонтні
роботи, відгодовують корів і теляток, доглядають голубів, екзотичних
курочок, павичів, кролів. А ще монахи вишивають бісером ікони (!).
Монахи прокидаються вдосвіта і після молитов увесь день працюють, мов
ті бджілки^ своєю любов’ю до праці вони ще раз доводять, що труд завжди
приносить свої плоди…

Після того як ікона заплакала…

У монастирі нас зустрічав архімандрит Митрофан, котрий своєю колоритною
мовою (у о. Митрофана особлива мова, тому подаємо його слова дослівно.
— Авт.) розповідав нам про історію і діяльність монастиря. У цей час
монахи вже трудилися на повну силу: один старанно працював у полі,
другий чистив картоплю, моркву до обіду, ще двоє наводили лад у храмі.
Спілкуючись з нами, настоятель ні хвильки не відпочивав: давав
розпорядження іншим монахам, відповідав на безліч телефонних дзвінків,
спілкувався із прихожанами, навіть курочок годував…

«Цей храм почав будувати священик Всеволод Коломацький у 1922 році, а в
1927 році закінчили будівництво. Храм будувався на честь Знамення і
Покрови Божої Матері. Про те, що храм почали будувати у 1922 році,
свідчить колокол, подарений губернатором Подкарпатської Русі Бескідом
(дзвін стоїть на подвір’ї біля монастиря — Авт.). У сесь дзвон ми
ранком дзвонимо і на обід.

Під час будівництва храму у Всеволода раптово помирає жінка і дітина.
Похоронив їх біля храму. Коли добудував храм, його запросили до Праги,
де він почав працювати секретарем єпископа Горазда. Всеволод
Коломацький став чеським святим мучеником. До речі, він побудував три
храми на Закарпатті (у Ракошині, Ужгороді, Сваляві). Будучи в Празі,
він прийняв монашество з іменем Андрій на честь апостола Андрія. Коли
він прийшов у сесь храм, то тоді, у 1922 році написав ікону «Знамення
Божої Матері» — це ікона Божої Матері з младенцем на руках», —
захоплено розповідає отець. У цей момент уже прихожани йдуть до церкві
помолитися, отець приділяє їм час, дає якісь поради, а потім знову
продовжує бесіду.

«Храм закрили у 1945 році і зробили з нього музей релігії та атеїзму.
Потім храм стояв запущений і ніхто не хотів братися за реставрацію, бо
боялися, що не потягнуть коштами. У 1998 році ікона «Знамення Божої
Матері» заплакала. Це могло предсказувати, що час уже храм відновити.
На той час майже всі храми були поодкривані, а цей храм стояв доти,
доки я не прийшов і не відкрив його. Власне, я прийшов сюди у 2001
році. Храм був у занепаді, криша текла, всередині були плакати Леніна,
все було брудно. Ми все почистили, колони нові поставили, все робили за
архітектурним планом Коломацького і так потихеньки реставрували на
пожертвування прихожан, благодіятелів. Нам Божа Матір помагала
строїтися. Спершу тут було 14 соток землі, а тепер уже більше, бо на
пожертвування єпископа Агапіта нам вдалося викупити земельний участок
біля храму, де построїли монашеський корпус», — додав о. Митрофан.

З розвитком храму змінювалося все. До прикладу, як каже настоятель,
спочатку (2001 р. — Авт.) приходило троє-четверо прихожан, а тепер під
час служби храм переповнений, люди вимушені стояти на вулиці.

У храмі є ікона, яка рятує від безпліддя

У приміщенні храму дуже гарно, особливу увагу привернула ікона, на якій
лежать каблучки і ланцюжки. О. Митрофан каже, що це ікона Божої Матері
й вона лікує від безпліддя, якщо молитися до неї, то це допомагає
безплідним завагітніти, а незаміжнім — вийти заміж. «Ті, хто получили
ісцелєніє, а таких було багато, залишили тут каблучки, ланцюжки. Біля
плачущої ікони моляться за покійними. Ікона плакала (1998 р. — Авт.) о
гріхах наших, а ми ж плачемо за рідними нашими. Отож, ми вирішили
зробити біля тієї ікони панахидний столик», — зазначає о. Митрофан.

При вході у храм продаються ікони, які власними руками виготовляють
монахи. О. Митрофан власноручно вишиває ікони бісером, декорує їх
різними блискітками. Він каже, що це його хобі.

На дворі стоїть дзвін, вилитий на честь Святої родини (Йосиф, Діва
Марія, Ісус Христос). За словами о. Митрофана, «за історичним приданням
люди дзвонять в колокол для сохраненія своїх сімей».

У подальшому монахи планують будувати дзвіницю.

Про монастирське фермерське господарство

У храмі постійно відбуваються релігійні заходи: ранні й вечірні
богослужіння, вичитки по п’ятницях (очищення від «поробленого», від
алкоголізму, від самотності тощо)^ прихожани приходять сповідатися^
також до монастиря приїжджають єпископи, митрополити і, звичайно,
велика кількість віруючих, паломників.

До речі, монахи займаються не лише власне церковними справами, вони
також пораються по господарству. Постійно працюють, не покладаючи рук,
у полі, в саду^ доглядають худобу…

«У нас живуть 15 монахів віком від 16 до 46 років. Кожен монах виконує
своє послушаніє (певну роботу — Авт.). Монахи піднімаються в полшестого
рана, у шість ранку ідемо до храму на службу. Після служби відбувається
молебень за здоров’я або панахида. У 9 часу після служби завтракаємо, а
після того вже йде послушаніє. У нас при монастирі є багато землі, сад,
бджоли, одним словом, хазяйство. Одні на кухні трудяться, другі — у
церкві, хтось за птицями дивиться, хтось псалтир читає», — оповідає о.
Митрофан.

Отець Митрофан усе нам показав: і сад, у якому ростуть яблуні, груші,
черешні, і голуб’ятник, у якому поважно сиділи білі птахи (як тільки ми
ввійшли до голуб’ятника, птахи одразу повсідалися о. Митрофанові на
плечі)^ далі продемонстрував нам екзотичних курочок: орловських,
гамбурзьких, брам перепельчастих, брам світлих, брам золотистих.

Розповідає нам про своїх пернатих улюбленців і водночас їх годує, курчатка збігаються до отця за порцією ячмінного обіду.

Ще при монастирі живуть пес і аж п’ятеро котів.

О. Митрофан захоплюється не лише вишиванням ікон, а й курочками — він
їх просто обожнює. З якою любов’ю він їх годував, з якою завзятістю
збирав свіжознесені яйця. «О, цілий лоток назбиравим сьогодні», —
показує нам свіжі домашні яєчка.

Нас також запросили подивитися кімнати монахів. Ось у о. Митрофана
двокімнатне помешкання (як і в інших монахів). В одній кімнатці отець
молиться, а в іншій відпочиває. У спальні меблів небагато: ліжко з
овечим покривалом, невеличка шафа з іконами, старими фотографіями,
посудом. Біля вікна спальні стоїть інкубатор, з якого ще трішки і
вийдуть курчатка.

Він каже, що вони все роблять самотужки: вирощують овочі, фрукти,
ячмінь, мають худобу, збудували справжню піч для випікання хліба.
Роботи постійно вистачає, тим паче неподалік від Ракошина у селі
Чопівці в них є ферма, де відгодовують корів, телят, понад 100 курей,
індичок, кролів, нутрій, кіз, а всю худобу охороняють великі білі пси.

А ще в монастирі неймовірно смачна, особлива їжа, приготована фактично
з власних продуктів. Готує кухарка, а послушники їй допомагають. Перед
сніданком, обідом монахи завжди моляться й дякують Богові за хліб
насущний.

Не треба скаржитися на кризу, треба працювати…

Останнім часом люди нарікають на кризу, безробіття, безгрошів’я і при
цьому не намагаються цьому якось зарадити. У Святопокровському
монастирі на кризу зважають, позаяк кредити повертати треба… Водночас
монахи ніколи не бідкаються, а продовжують працювати ще з більшим
завзяттям. А плодами праці допомагають знедоленим — годують, дають
худобу, допомагають і морально, і матеріально. При монастирі мешкають
дві бабці, котрим монахи дали притулок й утримують стареньких за
власний кошт.

Побувавши в монастирі, ми ще раз усвідомили, що треба менше нарікати,
більше працювати… Недарма кажуть, хто рано встає, тому Бог дає. З
2001 року монахи фактично почали з нічого, а тепер монастир просто око
радує. Ці люди звикли працювати й ділитися напрацьованим, а нам треба
брати з них приклад і не забувати, що не хлібом єдиним живе людина…

Евеліна Гурницька, РІО

admin