Поки Україна йде до НАТО, Альянс йде від України

Тезко президента – Віктор Янукович – у відповідь
поширив термінову заяву, в якій ясно дав зрозуміти, що “регіонали”
Шамшура не підтримають. Бо посол повинен “забезпечити позаблоковість”
України й “не проводити однополярної політики” – читай, відмовитись
від курсу до НАТО.

А член політради ПР і один з її речників
Олександр Єфремов уточнив, що “Шамшур вестиме ту саму політику, яку до нього
вів попередній міністр”. А от кого “регіонали” могли би
підтримати – так це Костянтина Грищенка, котрий уже був міністром закордонних
справ на початку 2000-х, а зараз працює послом у Москві.

Пан Єфремов на той момент ще не мав змоги
ознайомитись із заявою свого партійного боса. Інакше йому довелося б пояснити,
як він собі уявляє цю картину: кандидат у міністри Грищенко приходить на
затвердження в парламент і офіційно заявляє про свою відмову від дружби з НАТО.

Тобто навряд чи пан Грищенко буде дуже вдячний
панові Єфремову за його добрі слова. Оскільки вони істотно знижують імовірність
внесення кандидатури пана Грищенка паном Ющенком – у тому разі, якщо пана
Шамшура парламент таки не затвердить.

А така імовірність є (ми про Грищенка). Більше
того – кандидатура Грищенка розглядалась Банковою і до сьогоднішнього дня.

І навряд чи хтось має сумніви, що цей
дипломат, який свого часу був нашим послом у США і очолював нашу місію при
НАТО, цілком задовільно справлявся б із роботою на євроатлантичному напрямку.
Причому не викликаючи звичної останніми роками істерії в Москві (хоча це
складне питання – у Росії зараз, здається, все більше беруть гору настрої, за
якими в Україні не повинно бути не лише “прозахідного” МЗС, а ніякого
МЗС узагалі. Як і держави).

Утім, справа не в конкретних міністрах. Доки
Янукович вимагає відмови від того ж НАТО, воно саме впевнено йде до відмови від
України.

Так, міжпартійна комісія Сенату США випустила
доповідь, в якій рекомендує президенту Бараку Обамі відмовитись від підтримки євроатлантичних
прагнень України та Грузії. Оскільки, мовляв, обидві ці країни “не
готові” до вступу в Альянс.

Ця доповідь з’явилася за неповні два тижні до
чергового саміту НАТО, на який цього разу не запрошено ні Україну, ні Грузію,
ні представників Росії – і взагалі нікого стороннього. Як очікується, на цьому
саміті будуть прийняті важливі рішення щодо реформування

Альянсу. З доповіді впливової комісії можна
спробувати уявити, в якому напрямку ці рішення можуть бути повернуті.

У доповіді на 30-ти сторінках американські
сенатори відверто пояснюють своєму президентові: вступ України та Грузії до
НАТО не є життєво важливим для оборонних інтересів США. В той час, як,
наприклад, налагодити постачання американських військ в Афганістані без
допомоги Росії важче, аніж із такою допомогою.

Тож росіян годилося б утихомирити за рахунок
тих же Грузії та України. Більше того, на думку авторів доповіді, навіть
протиракетний щит, що його США розбудовують у Польщі та Чехії, можна створювати
разом із Москвою.

Що ж: Заходові в цілому і США зокрема, не
вперше банально “прокидувати” молодих і слабших. Зрештою, саме
нинішні західні демократії свого часу з полегшенням дозволили більшовикам
залити кров’ю майже всю Російську Імперію, повернувши під крило Москви народи,
які ненадовго проголосили свою незалежність.

Від витвору більшовиків Захід потім багато
потерпав, але зараз там упевнені, що новий СРСР повторитись не може у принципі.
Можна погоджуватись чи не погоджуватись із думкою авторів сенатської доповіді
про те, що сьогоднішня Росія “не є ворожою до США”, але важко
дискутувати з їхнім же твердженням, що росіяни просто не мають сил і
можливостей для повернення до часів холодної війни.

Тобто повноцінного протистояння не буде, а
отже, не потрібні й можливі союзники. Те ж, що самі прибічники вступу до НАТО в
Україні чи Грузії думають про інтереси своїх держав, а не про інтереси США,
ясна річ, нікого не обходить. Інтереси у всіх свої.

Проте із чим ще важко не погодитись у доповіді
сенаторів – так це з тим, що принаймні Україна дійсно ще не готова до членства
в Альянсі. І річ тут зовсім не в сумному стані української армії чи, ширше,
української економіки.

Але про яку готовність може йтися, якщо ніхто
не виявляє навіть бажання щось робити для досягнення задекларованої мети? І
йдеться зовсім не про того ж таки Януковича з його борцями за
“позаблоковість”. Але те, що в самій Україні не проведено ніякої
реальної інформаційної кампанії щодо до того ж НАТО, набагато більше говорить
західним спостерігачам, аніж чергові гучні й беззмістовні заяви наших політиків
про “історичний вибір” “моєї нації”.

Ми вже не кажемо про таку ж інформаційну
кампанію за кордоном. Її немає взагалі. Натомість у ключових країнах – членах
НАТО місяцями не призначаються українські посли, головним завданням дипломатів
стає пропаганда страхіть Голодомору, а вже сумнозвісна історія з паплюженням
уряду в очах закордонних лідерів сама по собі варта будь-якої інформаційної
диверсії проти України як такої…

І коли президент при особистій двосторонній
зустрічі справляє таке враження на німецького канцлера, що ця зустріч стає
останньою – це теж винен не Янукович, чи Вітренко, чи дефіцит українського
державного бюджету.

Швидше вже, тут дефіцит чогось іншого. Як не
згадати ще свіжу історію з поїздкою Юлії Тимошенко до Парижа, де вона
розмовляла з президентом Ніколя Саркозі? Що викликало на Банковій справжню
істерику, вилиту в заяву Віктора Балоги про те, що Тимошенко, виявляється,
їздила винятково з метою пройтися по бутиках.

На написання подібних заяв на Банковій є і
талановиті пера, і гроші на їхню оплату… На вступ же до того ж НАТО – вдень із
вогнем.

Тому шановні депутати від “регіонів”
можуть не перейматися тим, що новий міністр закордонних справ проводитиме
прозахідну політику. Принаймні поки в цій країні не змінився президент, щодо
цього можна бути спокійним: найзатятіший прибічник НАТО в МЗС не здолає своє
власне керівництво з Банкової, яке успішно заблокує будь-який реальний крок у
багатостраждальному “євроатлантичному напрямі”.

От стрибати на місці – це скільки завгодно.

Олександр
Міхельсон.

admin