«Коли стоїш на п’єдесталі й на твою честь лунає гімн України — це надзвичайне відчуття»


Цей рік для вас, Анатолію, розпочався приємно: вас визначили як одного
з кращих спортсменів-олімпійців області. Очевидно, це звання стало
підсумком минулорічних здобутків?

— Так, минулий рік для мене був, так би мовити, досить плідним,
оскільки брав участь у багатьох змаганнях й здобув дві дуже важливі
нагороди: став бронзовим призером чемпіонату Європи для молоді в
особистому заліку, а також бронзовим призером у командному заліку серед
юніорів. А ще слід відзначити вдалий виступ на чемпіонаті Європи
збірної Закарпаття, до складу якої входжу. Також можна згадати участь у
етапі Кубка світу, що проходив у Братиславі, де збірна Закарпаття
посіла восьме місце. На чемпіонаті України серед дорослих посів
четверте місце. Завоювавши ж золото на етапі Кубка світу в Будапешті, я
виконав норму майстра спорту міжнародного класу.

Одне слово, минулий рік був для мене дуже насиченим — тренування, збори, навчання…

— Ви є студентом Київського національного університету фізкультури, та часто буваєте і вдома, в Ужгороді. Де більше тренуєтеся?

— Тренування відбуваються постійно. Більшість тренувань, звичайно,
проходять у Києві, де тренується збірна України. Збори проходять у
Кончі-Заспі, в олімпійському залі підготовки. Та як тільки приїжджаю до
Ужгорода, то відразу біжу в «Динамо», де великий і чудовий тренерський
колектив.

— Вашим першим тренером був і залишається основним …

— … мій батько Анатолій Герей, котрий зараз є старшим тренером
збірної команди області з фехтування. Спочатку, коли я ще був
маленьким, він брав мене на роботу і я просто дивився, як тренуються
старші хлопці. Потихеньку батько заохотив і мене до фехтування,
прищепив потяг до цього виду спорту.

— Виходить, захоплення фехтуванням — це спадкове?

— Так, крім батька, тренером з фехтування, та й можна сказати
родоначальником закарпатсь­кої школи фехтування, був мій дядько Василь
Герей, заслужений тренер України, майстер спорту СРСР. Він виховав
чималу когорту фехтувальників, що прославляли Закарпаття майже у всьому
світі. Серед його вихованців — чемпіонка світу Вікторія Титова, срібний
призер чемпіонату світу Сергій Горецький, срібна призерка чемпіонату
світу Катерина Блохіна тощо.

— Що вас найбільше приваблює в цьому виді спорту?

— Спортивний азарт, можливість спілкуватися з іншими спортсменами.
Прагнення піднятися на олімпійську вершину. Крім того, це дуже
інтелігентний вид спорту. Фехтування — це також вид бойового мистецтва,
яким у давні часи мав володіти кожний лицар.

— Чи допомагає цей вид спор­ту в повсякденному житті?

— Безсумнівно. Фехтування дуже розвиває рухову активність, швидку
реакцію, спритність. Допустимо, падає чашка зі столу — я її можу
піймати на льоту. А найголовніше — фехтування розвиває логічне
мислення.

— Ви згадували, що фехтування — один із видів бойового мистецтва. Чи
зможе фехтувальник, приміром, відбитися від хуліганів на вулиці? Адже
тепер зі шпагами не ходять…

— Так, якщо треба, ми можемо захиститися й захистити інших. Адже
фехтувальник — це в першу чергу спортсмен. Ми бігаємо, стрибаємо,
віджимаємося, тобто ми в хорошій фізичній формі, як і всі спортсмени.
Треба Батьківщину захистити — ми готові!

— Анатолію, коли, приміром, здобуваєте перемогу на чемпіонаті Європи,
то, стоячи на п’єдесталі, за кого більше відчуваєте гордість — за себе
чи за країну?

— Оскільки фехтування — це єдиноборство, то ніби представляєш себе, але
водночас і країну. Приємно, звичайно, коли в іншій країні звучить гімн
України, відчуваєш тоді особливу гордість, що це завдяки тобі. Так,
коли я переміг на етапі Кубка світу в Будапешті, то, як сказав батько,
гімн України тут не лунав уже 10 років. Загалом, це таке відчуття,
якого хочеться знову й знову.

— Все це приємно, а з якими труднощами стикається фехтувальник у процесі тренувань?

— З різними, і в тому числі з матеріальними. На жаль, спортивні школи
не забезпечені необхідним, як це належить. Добре, що є батьки, котрі
можуть собі дозволити придбати костюм дитині, обладнання. А загалом,
які потрібні облаштування і спортивна форма, залежить від того рівня,
на якому займається спортсмен. Найважче, звичайно, на нижчих рівнях. А
вже ті спортсмени, котрі виходять на вищий рівень, отримують спортивне
харчування, даються гроші на вітаміни, додаткове харчування. Коли
спортсмен уже в збірній України, то всі
м необхідним його забезпечує
держава — починаючи від шкарпеток, закінчуючи теплими куртками. Раз на
рік видається спеціалізована форма: маска, шпага, шнур тощо.

Та на початковому етапі без фінансової підтримки батьків не обійтися.

— Ви активно тренуєтеся, багато їздите на змагання, навчаєтеся в інституті? Як витримуєте таке навантаження?

— Важко, звичайно, поєднувати тренування з навчанням. Трапляється,
приходиш на тренування, а думаєш про те, що завтра залік. Звичайно,
викладачі йдуть назустріч, у нас вільний графік відвідувань, однак
предмети потрібно знати, від цього ніхто не звільняє.

— Анатолію, а як сприймаються спортивні невдачі?

— Коли був молодшим, то сприймав дуже болісно, доходило до плачу. В
таких випадках батько мені говорив: ти мусиш працювати, ти програв,
значить, ти слабий. У батька такий був підхід, досить суворий, але це
мене не відштовхувало, а більше заохочувало: я можу виграти, я не
слабий.

— Ви побували вже в багатьох країнах світу. Як там ставляться до фехтування?

— У країнах Європи, США фехтування — дуже популярний вид спорту. Люди
приходять просто дивитися змагання, причому цілими сім’ями, як колись
римляни приходили до Колізею дивитися бій гладіаторів.

До речі, в колишньому Радянському Союзі існувала сильна школа
фехтування, і саме Україна та Росія були найсильнішими в цьому виді
спорту. Тоді фехтування і нас було популярним. Однак усе це розвалилося
й відновити те, що було, важко. На жаль, зараз багато
спортсменів-фехтувальників розбігаються по інших країнах.

— Якби вам запропонували спортивну кар’єру в іншій країні, ви поїхали би з України?

— На даний момент, можливо, і поїхав би. Гадаю, чим старша людина, тим
важче на це зважитися. Приміром, знаю таких олімпійських чемпіонів,
котрим запропонували роботу за кордоном, а вони відмовилися. Причому як
дуже відомі спортсмени вони можуть працювати у будь-якій країні світу.
Хоча й тут є свої нюанси: аби виступати за іншу країну, потрібно
отримати громадянство. А тут, на батьківщині, вже півдороги пройдено.
Поки що мене більше чекають вдома. Треба піднімати рівень, щоб і в нас
була хороша школа, були свої досягнення.

— Анатолію, ви вже чотири роки представляєте Україну на міжнародних змаганнях. Чо­му найбільше вчитеся під час них?

— Аби перемогти противника, спортсмен повинен знати його слабкі й
сильні сторони. А це можливо, лише програвши йому. Результат просто так
не з’являється, повинна бути обкатка. Тому нам постійно потрібно їздити
на найрізноманітніші змагання. Так прийнято, що вісім перших
спортсменів країни (серед яких і Анатолій Герей. — Авт.) мають право
виїжджати в інші країни світу й набиратися досвіду, змагаючись з
іншими. Завжди треба бути готовим до таких важливих стартів, як
чемпіонат Європи та чемпіонат світу, а вершина цього — Олімпійські
ігри.

— Олімпійські ігри 2012 року і для вас будуть цією вершиною?

— Ну, туди ще потрібно потрапити. Я, звичайно, готуюся до них і значуся
в олімпійському резерві. До речі, з наших земляків, крім мене, у
резерві ще числяться Катя Блохіна та Юліана Герей (двоюрідна сестра
Анатолія. — Авт.).

— Що дає вам звання кращого спортсмена року?

— По-перше, це престиж нашого спорту, по-друге, отримуватиму
губернаторську стипендію (її отримують кращі 10 спортсменів області) та
стипендію від спорткомітету.

— Що в найближчих планах?

— Чемпіонат світу серед юніорів у Великобританії, також братиму участь
у етапі Кубка світу серед юніорів у Базелі (Швейцарія) та в етапі Кубка
світу серед дорослих, що проходитиме в Італії.

— Що ж, бажаємо подальших спортивних перемог.

***

Анатолій Герей народився 1989 р. у м. Ужгороді. Випускник Ужгородської
гімназії, вихованець ДЮСШ «Динамо», наразі студент 3-го курсу
Київського національного університету фізичного виховання та спорту.
Батько — старший тренер з фехтування, мати — вихователька у ДВЗ
«Первоцвіт», старша сестра — викладачка фізкультури в комерційному
технікумі.

Єва Деметер, РІО

admin