13 грудня – День Андрія

На 13 грудня припадає свято – день апостола Андрія Первозванного, проповідника християнської віри, який за літописною легендою благословив священні гори над Дніпром і хрестом ознаменував місто Київ, віщуючи йому долю великої святині. Сьогодні надзвичайно важливо особливо для молоді знати, пам’ятати і примножувати ці святині, розвивати культуру рідного народу. Тому вже стало доброю традицією в Закарпатській філії Київського славістичного університету святкувати древні слов’янські свята.


Андрія – велике зимове свято молоді, яке проводиться за звичаями та обрядами глибокої давнини. Метою його було готувати молодь до одруження, вивіряння долі майбутнього шлюбу та одухотворення учасників обряду прадавніми народними засобами освячення. На це свято готували ритуальні страви: пшоняну кашу, балабушки, вареники, калиту.


У народних віруваннях ніч на Андрія вважалася чарівною – в цей час Доля визначала всі взаємопов’язані складники майбуття, тому в ці дні молодь ворожила, вивідуючи за особливими ознаками своє майбутнє.


Дівчата гуртом і на самоті ворожили на суженого. Щоб дізнатись, чи бути в парі, колотили свічки – пускали їх парами в горіхових шкаралупках на воду в мисках і спостерігали, чи тримаються пари і як горять^ лічили парами кілки в огорожі, скільки охоплювала кожна руками або рушником: як парна кількість, то буде в парі.


Традиційними в Андріївських ворожіннях є ритуальні посівання сім’ям конопель, льону. Уникаючи стороннього ока, дівчина роздягалася й голою сіяла насіння в певних сакральних місцях: навколо колодязя, по дровітні, де дрова складені, або по подвір’ю. Заволочувала поясом, примовляючи заклинання:


Андрію, Андрію, я на тебе коноплі сію,


Поясом волочу,


Бо заміж хочу.


Або:


Андрію, Андрію! Я на тебе льон сію,


Дай же мені знати, з ким життя мати.


Уявлялося, що священнодійство посівання зерна й волосіння у сакральному місці, наближеному до Долі, освятить це звернення, і воно збудеться.


Увечері «на Андрія» хлопці й дівчата збиралися на великі вечорниці на обряд «Калити». Для цього вони наймали велику простору вечорничну хату, щоб було де і потанцювати, і «під’їхати» калити кусати. Напередодні дівчата прибирали в хаті, зносили борошно, олію, мак, мед, сушені фрукти та інші продукти, та зважаючи на піст робили пісну вечерю. Найбільше вони дбали, аби вдалася калита. Замішували цей корж з житнього або з пшеничного борошна на настояній на цілющих травах воді. До борошна додавали олію, цукор, соду. Калита мала мати форму зірочки, бути смачною (її змащували медом, посипали маком, горіхами). Випечену рум’яну калиту обтикали калиною. Хлопці підвішували її на червоному поясі або на стрічці до сволока. Біля калити вартував «дід-писар» – пан Калитинський (дотепний, жартівливий парубок), в руках він тримав миску з сажею, щоб «писати» тих, хто розсміється біля калити. Вмочивши квач у мастило дід припрошував: «Я, пан Калитинський, прошу пана Коцюбинського калиту кусати. Хто засміється, того буду по губах писати.» Після того всі учасники вечорниць по черзі «ідуть-скачуть» на коцюбі кусати калиту. Хто зуміє, не розсміявшись, підскочити і вкусити калити, той наступного року одружиться.



Дусяк А. І.


Викладач кафедри філології ЗФ КСУ


admin