Ужгородський замок не повинен повторити долю мукачівського Паланку, переконані науковці та творча інтелігенція Ужгорода

Цього
тижня оприлюднити проблему перед ЗМІ у прес-центрі «Нове Закарпаття»
побажали відомі у краї люди: історик, науковець Павло Федака, Почесний
громадянин міста Ужгорода, художник Михайло Баник, син класика
закарпатського живопису Федора Манайла, художник Іван Манайло.

За твердженням Павла Федаки (донедавна він був заступником директора
обласного краєзнавчого музею з наукової роботи), «на сьогодні в музеї
все перевернуте з ніг на голову». «Під виглядом якихось ремонтних робіт
проводяться аж ніяк не ті роботи, що в планах реставрації Ужгородського
замку. Цей план забутий років 15—20 тому, і замість того, щоб
ремонтувати головний корпус, який є історичною пам’яткою XVI—XVII
століть, ремонтуються додаткові приміщення, які, згідно з планом
реставрації підпадали під знесення. Тобто значні кошти витрачаються не
там, де мали би. Всупереч чинному законодавству облаштовані два
ресторани», — каже Павло Федака. Як відомо, ст. 11 та ст. 18 Закону
«Про музеї і музейну справу» забороняють споруджувати на території
музею будівлі, що не відповідають призначенню музею, а також можуть
якоюсь мірою створювати загрозу охороні та збереженню експонатів
(сприяти крадіжкам експонатів із музею тощо), а Законом «Про охорону
культурної спадщини» вимагається отримання дозволів від служби охорони
культурної спадщини, що при Міністерстві культури України. Реставрація
таких об’єктів може вестися тільки за наявності затвердженого проекту,
кошторису, залучення спеціалізованих реставраційних служб. Одна з
новобудов на території Ужгородського замку, за твердженням Павла
Федаки, є просто ганебною карикатурою, невідомо і під які цілі
освоюється підвал. За інформацією історика, на місці нині існуючого
ресторану планувалося звести широкомасштабну озвучену діараму, яка би
демонструвала оборону Ужгородського замку князем Лаборцем. Науковець
констатує, що жодного поступу нема в напрямку створення експозицій,
ремонту експозиційних залів. Свого часу створили три зали археології,
але з’ясувалося, що музейне умеблювання почав нищити грибок, тому
експозиції спішно здали до фондів. Три роки розібраною залишалася
експозиція меморіальної кімнати-музею Волошина, і тільки після того, як
долучилися митці та преса, приміщення відремонтували.

Павло Федака поділився враженням, яке склалося в багатьох: головний
корпус свідомо піддається занепаду, ліве крило — руйнації, а «класичним
варіантом прихватизувати» замок є його цілковите занедбання, а далі,
оскільки, мовляв, музей утримувати нікому, просто… передати його «своїм
людям». Павло Федака каже, що люди, які тут давно працюють, стомилися
спостерігати такий безлад. Науковець порушує таке питання: якщо музей
заробляє до 450 тис. грн., то куди ці кошти йдуть? На наукову роботу
спрямовується щонайбільше 10 % на рік. Тривожить відсутність
сигналізації протягом останніх десятиліть, а на вікнах приміщення,
звідки нещодавно скандально зникли картини, не було навіть гратів.
Після 18.00 на територію музею потрапляють юрби людей, які святкують у
ресторані весілля, інші врочистості, тобто доступ стає вільним, у т. ч.
для потенційних зловмисників. «У музеї все перевернуте з ніг на голову,
і наразі немає тому ради», підсумовує відомий науковець, констатуючи:
музей втратив подобу культурно-історичного закладу через його
керівництво та «сімейний підряд».

Зерно зла бачить у грошах й жадобі до наживи і художник-педагог,
колишній директор коледжу мистецтв Іван Манайло. На його переконання,
неприпустимим є те, що на території державної пам’ятки архітектури,
історії і культури функціонують бізнесові заклади, а експонати зникають
із музею і потрапляють за кордон, зафіксовано недостачу колекцій
нумізматики. Іван Манайло навів приклади корупції, через яку,
переконаний, на 25-річчя музею свого батька Федора Манайла він почув,
що такого музею…немає. Наразі Іван Федорович має сподівання через суд
повернути майно свого батька з чужих рук, яке перейшло до них через
сфальшовані документи та кругову корупцію влади і правоохоронних
органів. Скандальна ситуація і довкола музею Ерделі, що був створений у
1976 році й зареєстрований як пам’ятка історії та культури, каже Іван
Манайло. Однак із «білого дому» отримав відповідь: музей Манайла (як і
музей Ерделі) не значиться в переліку культурних пам’яток. І це попри
те, каже Манайло-син, що обидва заклади паспортизовані й мають ще й
статус охоронних зон (тобто будь-яке будівництво там заборонене). Тож
маємо ще два факти цинічного топтання Закону «Про охорону музейної
спадщини».

«Музей повинен займатися етнографією, наукою, культурою, духовністю.
Державне майно не може бути у приватних руках, підлягати приватизації,
а вже приватизували всю Україну. Тож пробудімося, люди чесні!», —
закликає заслужений майстер народної творчості України Михайло Баник.
Почесний громадянин Ужгорода пропонує звернутися до міської ради з
проханням винести на сесію питання про передачу на баланс міста
згадуваних музеїв, а також звернутися до Генпрокуратури та Міністерства
культури про створення спеціальної комісії, яка би перевірила
діяльність, за словами Михайла Баника, горе-директора Шеби, а ресторани
суворо заборонити, бо, на його переконання, не можна допустити
повторення історії з мукачівським замком «Паланок». За доцільне для
порятунку музею Михайло Баник вважає звернутися також до Європейського
суду.

РІО

admin