Тому ціна кожного депутатського мандату і кожної урядової табуретки у ці дні незмірно зростає порівняно зі стабільною добою. Відтак фінансові потрясіння дуже суперечливо вплинули на життєздатність уряду Ю.Тимошенко. З одного боку, вони відсунули вбік перспективу близьких парламентських виборів. Витрачати великі кошти на них зараз ніхто не хоче, їх значно вигідніше вкладати в різні фінансові авантюри, де вони обертаються казковими надприбутками. З іншого боку, оскільки ціна будь-якого урядового рішення тепер на вагу золота, його прагнуть взяти під жорсткий контроль. Оскільки Ю.Тимошенко не та людина, котру можна довго примушувати танцювати під чужу дудку, то йдеться про її відставку.
Як фаворит майбутніх президентських перегонів Ю.Тимошенко зацікавлена у збереженні більш-менш пристойного рівня життя в Україні, щоб криза якомога менше вдарила по її виборцях. Партія регіонів та інші політичні надбудови над бізнесовими угрупованнями на кшталт “Єдиного центру” виконують замовлення своїх господарів – подальше розкручування маховика інфляції з одночасним падінням рівня виробництва. Хоч економічно ці два процеси є протилежними і навіть взаємовиключними, але на початку 90-х років Україна вже переживала саме таке парадоксальне поєднання. Тоді на цьому і було створено найсерйозніший початковий капітал і виникли перші фінансово-промислові групи.
Тепер же йдеться про масштабний переділ уже поділеної власності. Мова про гіганти металургії і нафтопереробки, про той же хімічний Одеський припортовий завод, зміна власника яких просто юридично неможлива без відповідних урядових рішень. Потрібна урядова печатка. Почерк Партії регіонів один – що в Бараницях, що в Києві. Різні тільки масштаби дій, різна ціна питання. У Києва вона максимальна, тим більше, що тепер, очевидно, вже йдеться не тільки про великі заводи, а й про орну землю, мораторій на торгівлю якої не може бути нескінченним.
Тому наступного тижня відбудеться черговий штурм урядових висот. До вівторкового початку парламентського тижня приурочено і профінансований великим капіталом всеукраїнський політичний страйк. Вперше подібну зброю використав Ю.Звягільський проти Л.Кравчука, потім подібними послугами ручних профспілок активно послуговувався П.Лазаренко. Київ очікує чергова навала не надто тверезих шахтарів. Зрозуміти їх стан можна, бо тягти каштани із вогню для власних кровососів у нормальному стані навряд чи хто буде. Але ж підуть таки хлопці, заливши совість горілкою.
В.Янукович вже відверто демонструє, що від В.Ющенка абсолютно нічого не залежить. Тільки так можна зрозуміти його оприлюднення по телебаченню змісту останньої телефонної розмови з Президентом. Мовляв, той просив не чіпати А.Яценюка, а ми все одно зняли. (Зазначимо у дужках, що звертаючись з таким проханням, В.Ющенко мав би щось пропонувати взамін, але про це В.Янукович вже промовчав.) Серед політиків взагалі не прийнято переказувати такі речі. Не по поняттях це, і В.Янукович знає це як ніхто. Якщо він це зробив, то для того, щоб дати сигнал своїм: більше ні на кого не зважаємо, правил політичної гри більше не дотримуємося. Але людина, котра працює президентом в Секретаріаті В.Балоги, цього, схоже, так і не зрозуміла. В.Ющенку все ще здається, ніби йому вдасться переграти регіоналів – так, як це було з минулими достроковими виборами. Ніби вони повалять нинішній Кабмін, а далі чемно відступляться.
Розчарування у В.Ющенкові зарубіжних колег-президентів остаточно розв’язало йому руки для політичних авантюр всередині України. Все одно втрачати вже нічого. Наростаючий в Україні безлад санкціоновано з найвищого крісла. Чи то В.Ющенко вже образився на власний народ, котрий його не гідний, чи просто зарозуміло вважає, ніби знайде якийсь брід посеред вогню.
Сергій ФЕДАКА
