— Сергію, розкажіть, як давно була створена Закарпатська ковальська громада?

— Мабуть, років так із чотири тому. Реєструвати її ми не бачимо
сенсу, так само, як обирати голову. Залежно від ситуації, від наміченої
нами справи є людина, котра бере на себе тимчасову роль керівника, — я
це називаю ситуативний голова. У нас же навіть немає чіткої кількості
членів громади, бо кожен наш колега, друг, знайомий може без усяких
проблем долучитися до спільної роботи, організації якоїсь акції тощо, а
потім так само без проблем відійти від справ до наступного разу. Сама
ідея заснування якогось місцевого осередку ковалів з’явилася після
того, як була створена Всеукраїнська спілка майстрів ковальського
мистецтва, і наш колега Андрій Бедрик зініціював виникнення подібної
спілки на Закарпатті. Тобто ми й до того всі зналися між собою,
колегували, але хотілося не лише працювати десь там закрито в
майстернях, а зійтися разом і показати, хто що вміє.

— Членство у Всеукраїнській спілці та ковальській громаді краю якимось чином допомагає вам у роботі?

— Ні, це за кордоном спілки ковалів всіляко намагаються допомагати
майстрам у пошуку інструментів, роботи тощо, створюють
інтернет-магазини, влаштовують спеціалізовані конкурси-фестивалі та
ярмарки. А в нас членство у спілці дає лише якесь особисте, моральне
задоволення. Стосовно ж нашої громади, то з її допомогою ковалі
об’єднуються для організації всіляких акцій та імпрез, адже є речі, які
спільно робити набагато легше, — навіть той же матеріал для роботи
дістати. Як на мене, то навіть раз на місяць зібратися з колегами,
відпочити, щось обговорити — це просто цікаво й пізнавально.

— Чому Закарпатська ковальська громада не зареєстровується офіційно?

— На сьогодні просто немає такої потреби. Ми довго з цього приводу
сперечалися і врешті зійшлися на тому, що поки не хочемо, аби в нас
були якийсь банальний статут і нав’язані обов’язки. Це ж не секрет, що
поки організація має просту зацікавленість у своїй роботі, все йде
чудово, а коли, як у дитячому садочку, починають ділити ролі медсестри
і пораненого, одразу на пустому місці виникають суперечки. Ми це бачили
на прикладі львівського об’єднання “Гак”, усі члени якого пересварилися
через якусь дурницю.

— Донедавна громада не надто гучно про себе заявляла. Чому?

— Заявляла, просто, можливо, не на Закарпатті. Наші ужгородські
ковалі дуже достойно представляли себе на різноманітних фестивалях та
акціях, що проходили в країні та за кордоном. А два роки тому ми вперше
організували ковальський фестиваль “Гамора”, точніше відновили й
підняли на значно вищий рівень фольклорне свято, яке вже багато років
проходило влітку в Лисичові. Тепер про ковальський фестиваль у місці,
де збереглася єдина в країні старовинна, але діюча кузня з водяним
молотом, знають не лише в районі, а й по всій Україні й навіть за
кордоном. Ми дуже раді, що свято прижилося, сподобалося людям і
викликало таку зацікавленість до ковальського мистецтва.

— Розкажіть трохи про себе.

Сергій: — Я народився в Ужгороді, навчався в музичному училищі (мій
батько також музикант і композитор), але, закінчивши його, зрозумів, що
музика — це не те, чим би я хотів займатися в житті. Тож змінивши
декілька робіт, я таки прийшов до ковальства. Учителя в мене не було,
відповідної освіти також, тож довелося поступово вчитися всьому
самотужки. Але музична освіта допомогла, бо я вмів розуміти принципи
композиції, аналізувати форму тощо, а все інше — то лише нюанси. Процес
навчання зайняв у мене 10 років, рівно стільки, скільки я цією справою
займаюся. Тільки тепер я можу сказати, що дійсно впораюся з будь-яким
поставленим мені завданням. Цей процес, звісно, можна було прискорити —
треба було частіше їздити на різні виставки і майстер-класи, але так
вийшло, що я навчався власними силами.

Анатолій: — Моя родина родом із Міжгірщини, але тепер батьки на
Виноградівщині, а я під час навчання в Художньому коледжі жив тут, а як
вступив до Художньої академії, переїхав до Львова. Нещодавно знову
повернувся до Ужгорода, тут і працюю. Починати займатися ковальством
для мене було надзвичайно важко. Орендована майстерня — задоволення
досить дороге, а для того, щоб облаштувати власну, потрібні роки на
збір усіх необхідних інструментів (ту ж наковальню не купиш у магазині,
от і доводиться ковалям шукати їх по колишніх колгоспах).

— Ковальство нині переживає розквіт, чи не так?

Сергій: — Це правда. За останні 10 років популярність до кованих
виробів зросла дуже відчутно. Попит на них був просто шаленим —
добробут людей зростав, прийшов час будівельного буму, і архітектурне
кування (огорожі, балкони, ліхтарі тощо) стало дуже модним. Разом із
тим людей почали цікавити й інші ковані вироби, як-от: меблі чи
скульптури, але такі замовлення, на жаль, бувають нечастими. Власне,
незабаром ми очікуємо на зменшення зацікавленості кованими виробами,
але це природно — Європа таке пережила ще 20 років тому. Але там про
ковальство все ж не забули, досі чітко передаються знання від учителя
до учня, працюють старовинні ковальні. В нас же ця справа була майже
знищена Радянським Союзом — тоді вважалося, що ковалі-художники
обслуговували буржуазію, а оскільки її нема, то й майстри не потрібні.
Хоч, приміром, наше колись художнє училище завжди готувало спеціалістів
з художньої обробки металу.

Анатолій: — Так, але це були не ковалі, а спеціалісти більш
широкого профілю — художники, фахівці ювелірної справи тощо. База для
підготовки професійних ковалів у нинішньому коледжі досить слабка. На
зборах громади ми вже якось обговорювали можливість запрошувати на
практику до своїх майстерень обдарованих студентів — аби вчилися
ковальству наочно. От нещодавно на базі моєї з колегами майстерні
студенти працювали над скульптурами для проспекту Свободи, то бачили б
ви, з яким настроєм і яким натхненням ці молоді люди працювали над
своїми роботами — вони просто жили ними!

— До речі, як ви оцінюєте ці витвори, адже деякі газети відгукнулися про них дуже нега-тивно.

Сергій: — Не знаю, як кому, а мені вони подобаються. Загалом. Тобто
можна критикувати молодь, можна відшукати в цих роботах купу помилок,
але вже той факт, що обдарованим студентам дали змогу попрацювати для
міста, висловити своїми витворами якісь задуми і вміння, мене дуже
втішає.

Анатолій: — А я ще раз скажу: в ці роботи вкладено стільки позитиву, що вони не можуть бути поганими.

Сергій: — Інша справа, що якби запитали моєї думки, я б відповів,
що туди більше би пасували не тимчасові скульптури, виконані
“по-приколу”, а щось більш вишукане і завершене.

— От існує окрема школа закарпатського живопису. А чи відрізняється від загальноукраїн-ського стиль закарпатських ковалів?

Сергій: — Так, і дуже вигідно відрізняється, якщо порівняти з тим,
як працюють ковалі в інших регіонах країни. Серед колег і справді можна
почути про так званий “ужгородський” стиль. У нас просто частіше
зустрічаються люди, котрі багато куди їздили і багато чого там бачили,
тож художники мають необхідні технологічні напрацювання, а замовники
кованих виробів — певний смак. Тому по всій території України майстри
виконують замовлення “щоб було, як у сусіда”, а в нас зустрічається
дуже багато дійсно цікавих проектів.

— Ну це, якщо поталанить із клієнтом, котрий готовий сприйняти
такий проект. А буває так, що ви принципово відмовляєтеся від нецікавої
роботи?

Сергій: — Ні, не пригадую такого. До мене замовники йдуть, знаючи,
що я як художник можу їм запропонувати. В нашій же справі працює
найкраща реклама — “циганська пошта”, тож приходять такі люди, котрим
сподобалась якась із виконаних мною робіт. Я показую їм уже готові
ескізи, а вони обирають таке чи таке. І своє, як правило, не
нав’язують. Причому за 10 років роботи я, здається, не зробив жодного
аналогічного проекту — от лише тепер уперше повторююся.

Анатолій: — А мені постійно доводиться стикатися з тим, що
пропонують роботу, яку мені не дуже хочеться виконувати. Частіше за все
відмовляюся від таких проектів, але фінансовий бік справи бере своє, й
іноді доводиться йти проти власних бажань. Хоча деколи замовник може
так вдало пояснити тобі, чому він хоче саме таку річ, чому саме в
такому вигляді хоче її бачити, що ти просто не знаходиш слів, аби йому
відмовити.

— Якби ви могли прикрасити місто якимось кованим виробом, що б це було?

Сергій: — Ну перша спроба прикрасити місто вже відбулася — це я
ковану браму на набережній маю на увазі. А якщо пофантазувати, то я,
певно, не робив би скульптур абощо, а змайстрував гарний дитячий
майданчик із дерева та металу або змінив страшні радянські тротуарні
огорожі на такі, що прикрашали б, а не псували місто. А ще я планую
віддячити працівникам наших дошкільних закладів і подарувати для
садочка №6, що на вул. Волошина, якісь веселі ковані ворота (бо там
такий жах: не ворота, а грубий металевий лист). Так і старовинна
частина міста прикраситься, і людям, котрі віддають нашим дітям свої
добро й ласку, буде приємно. Залишилося тільки спонсора знайти і час.

Анатолій: — Погоджуся із Сергієм у тому, що прикрасити місто можна
і звичайними, на перший погляд, ужитковими речами — не обов’язково
якісь монументи ставити. А стосовно ідей на майбутнє, то їх є чимало.
Вони в основному стосуються веселих ковальських акцій, яких, на мою
думку, повинно бути багато.

— Розкажіть, як виникла ідея викувати браму?

Сергій: — Ідея належить Яну Потрогошу і Анатолію Криваничу. На
цьогорічну “Гамору” приїхав один із членів Спідки художників України і
запропонував на День міста зробити таку собі ковальську акцію з
бограчем та подарунком для Ужгорода. Нам ця ідея сподобалася, і ми
почали готуватися до організації свята.

Анатолій: — Потім порадилися з міським управлінням культури,
запропонували кілька ідей. Виявилося, що містові дуже потрібна огорожа,
яка унеможливлювала би проїзд автомібілів до пішохідної частини.
Спочатку нам запропонували зробити її традиційною, але ми подали на
ухвалу міської науково-художньої ради проект, що передбачав 20
однакових за розміром прямокутників, усередині яких 20 ковалів утілять
у металі свої ідеї.

Сергій: — Сумно, звичайно, що місто не може поставити при в’їзді на
набережну прості обмежувальні дорожні знаки, це мусить бути залізна
брама. Але така огорожа, звичайно, краща за бетонні плити. Я,
наприклад, також долучився до її створення, викував квітку.

— Уже зараз на вашій огорожі постійно сидять підлітки, а дітки не
можуть пройти, аби не покалатати металевим дзвіночком. Як думаєте,
скільки вона здатна протриматися?

Сергій: — Ну там, окрім дзвіночка, є маса інших речей, які можна
зігнути й зламати, але ми намагалися зробити її стійкою до такого роду
пошкоджень.

Анатолій: — Коли ми роздавали ковалям ескізи з роз’ясненнями,
однією з умов роботи була “антивандальність”, тобто слід було зробити
конструкцію такою, аби вона якнайменше піддавалася зовнішньому впливу.
Тож брама вийшла досить добротною і, думаю, триматиметься ще дуже
довго.

— Чи є свята, під час яких ви вже традиційно проводите свої акції?

— Їх, як мінімум, три: цьогоріч виходили на весняний фестиваль меду
та вина, відпочивали на Дні музеїв в Ужгородському замку, влітку
традиційно їздили на “Гамору”, восени ковалили на День міста.

— Який же це відпочинок, коли під час акцій ви цілий день працюєте?

Сергій: — А ми так жартуємо, що треба цілий тиждень добряче
попрацювати, а тоді поїхати на якийсь фестиваль і там попрацювати вже
для власного задоволення. От незабаром я їду на ковальський фестиваль
до Бельгії, а вже на наступні вихідні працюватиму на щорічних
Михайлівських ковальнях в Івано-Франківську. В нас же на День міста
всім ковалям так сподобалося відпочивати на площі Петефі, що ми собі це
задоволення розтягнули на два дні. Навіть дощ не став нам на заваді,
такі ми люди.